— Ти хочеш сказати, що твоя дружина нарешті завагітніла...
— Саме так, чоловіче, саме так. Уяви собі, яке нещастя!
— Нещастя? Але хіба ти цього не хотів... Хіба палко не прагнув?
— Так, спочатку, впродовж двох або трьох перших років, але не довше. Але тепер, тепер... Нечистий знову повернувся в дім, повернулися чвари. І як раніше кожне з нас звинувачувало другого в безплідності шлюбу, тепер кожне звинувачує партнера в тому, що нас чекає. І ми вже починаємо називати майбутню дитину... ні-ні, я тобі не скажу...
— То й не кажи, коли не хочеш.
— Ми починаємо називати її непроханим гостем! І я вже почав уявляти собі, як одного ранку вона помре від кістки, що застрягне їй у горлі...
— Яке жахіття!
— Так, ти маєш рацію, жахіття. І прощай упорядкованість життя, прощай зручність, прощайте звички! Учора Елену нудило, здається, це була одна з тих реакцій організму, які пов’язують зі станом, що його називають... цікавим! Цікавим! Цікавим! Нічогенька собі цікавість! Жінку нудить — і вона блює! Чи тобі доводилося бачити щось більш огидне, щось більш брудне?
— Але вона, либонь, у захваті від того, що нарешті стане матір’ю?
— Вона? Вона почуває те саме, що й я! Це поганий жарт, який утнуло з нами Провидіння, Природа чи нехай там хто, це знущання. Якби цей хлопчик або дівчинка, нехай там хто воно буде... якби воно прийшло тоді, коли двоє невинних закоханих, переповнених почуттям батьківської любові, батьківської пихи, чекали на нього; якби воно прийшло тоді, святе й чудове, але тепер, тепер? Я тобі кажу, це поганий жарт. Якби можна було...
— Що було можна, чоловіче, що?
— Я подарував би його тобі, щоби воно склало товариство Орфею.
— Чоловіче, заспокойся й не верзи дурниць...
— Твоя правда, я верзу дурниці. Пробач мені. Але чи тобі здається справедливим, що після майже дванадцятьох років, протягом яких ми жили таким щасливим життям, коли ми вже остаточно вилікувалися від безглуздої пихи щойно одружених, нас спіткала така несподіванка? Адже наше життя було таким спокійним, ми дивилися вперед із таким відчуттям безпеки, з такою довірою!..
— Чоловіче, чоловіче!
— Так, ти маєш рацію, маєш рацію. І найжахливіше — ти можеш це собі уявити? — що моя бідолашна Елена не може позбутися відчуття, ніби вона опинилася у вкрай безглуздому становищі! У вкрай безглуздому!
— Але я не бачу...
— Я теж цього не бачу, але так воно є; вона почуває себе у вкрай безглуздому й кумедному становищі. І витворяє таке, що я за нього боюся... за непроханого гостя... чи непрохану гостю.
— Чоловіче! — вигукнув Ауґусто, глибоко стривожений.
— Ні-ні, Ауґусто, ні-ні! Ми не втратили морального почуття, і Елена, яка, як то знаєш, глибоко релігійна, хоча й зі скреготінням зубів, шанує волю Провидіння, змирилася з тим, що їй доведеться стати матір’ю. І вона буде доброю матір’ю, я в цьому не маю найменшого сумніву, дуже доброю матір’ю. Але таким сильним є її почуття, що вона опинилася у становищі кумедному й безглуздому, що аби приховати свій стан, аби замаскувати свою вагітність, вона, я думаю, спроможна на такі речі, що... Але я не хочу думати про це. Хай там як, а ось уже протягом тижня вона не виходить із дому. Каже, їй соромно, каже, вона собі уявляє, що всі витріщатимуться на неї на вулиці. І говорить про те, що коли їй доведеться виходити на свіже повітря, після того, як їй залишиться мало місяців, вона не з’являтиметься на люди там, де багато її знають і можуть зловтішатися з халепи, в яку вона потрапила.
Двоє друзів на мить замовкли, а потім першим порушив мовчанку Віктор.
— Тож іди, Ауґусто, одружуйся, й, можливо, з тобою станеться щось подібне. Іди й одружуйся зі своєю піаністкою!
— І хто знає!.. — сказав Ауґусто, як людина, що розмовляє сама до себе. — Хто знає... Можливо, одружившись, я знову матиму матір...
— Так, ти матимеш матір, — погодився Віктор. — Матір твоїх дітей. Якщо матимеш їх...
— І свою власну матір! Можливо, тепер, Вікторе, твоя дружина стає для тебе матір’ю, твоєю матір’ю.
— Я починаю втрачати ночі, друже, ось що зі мною відбувається...
— Або здобуваєш їх, Вікторе, або здобуваєш їх.
— Зрештою, я не знаю, ані що відбувається зі мною, ані що відбувається з нами. Проте щодо мене, то я готовий змиритися; але моя Елена, моя нещасна Елена... Бідолашна!
— Ось бачиш. Усе буде гаразд, бо ти їй уже співчуваєш.
— Хай там як, Ауґусто, а раджу тобі добре подумати, перш ніж ти одружуватимешся.
І вони розійшлися.
Ауґусто повернувся додому з повного головою думок, які навіяли йому розмови з доном Авіто та Віктором. Йому майже вивітрилися з пам’яті й Евхенія, і викуплена іпотека, і дівчина з випрасуваною білизною.
Коли Орфей вибіг йому назустріч, він підхопив його на руки, обмацав йому горло й, пригорнувши його до грудей, сказав: «Бережися кісток, Орфею, дуже їх бережися, ти мене зрозумів? Я не хочу, щоби ти подавився однією з них; не хочу, щоби ти помирав у мене на очах, благаючи врятувати тобі життя. Ти бачиш, Орфею, що дон Авіто, вчитель, повернувся до релігії своїх предків. Спадкоємність! А Віктор не може змиритися з тим, що буде батьком. Один не може втішитися, втративши сина, а другий журиться тому, що дружина народить йому його. А які очі, Орфею, які були в неї очі! Як вони палахкотіли в неї, коли вона мені сказала: „Ви хочете купити мене! Ви хочете купити не моє кохання, бо воно не продається, а моє тіло. Забирайте собі мій будинок!“ Отже, я хотів купити її тіло... Її тіло!.. Та ж мені вистачає й мого власного тіла, Орфею, мені цілком його вистачає! Чого я потребую, то це душі, душі, душі! І душі вогненної, такої, яка промениться з її очей, з очей Евхенії. Її тіло... Її тіло... атож тіло в неї чудове, осяйне, божественне; але річ у тому, що її тіло — це душа, душа чиста, душа, наповнена життям, значенням, ідеями! Мені вистачає тіла, Орфею, мені вистачає тіла, бо в мене нема душі. І чи не краще для мене, що в мене нема душі, бо мені вистачає тіла? Я можу доторкнутися до свого тіла, Орфею, можу його помацати, подивитись на нього, але душа? Де вона, моя душа? Чи я її маю? Я відчув, як вона дихає лише тоді, коли тримав у себе на колінах Росаріо, бідолашну Росаріто; коли вона плакала і плакав я. Ті сльози не могли витікати з мого тіла, вони витікали з моєї душі. Душа — це джерело, що відкриває себе лише у сльозах. Та коли людина плаче по-справжньому, вона не завжди відчуває, чи має вона душу, чи не має. А зараз ходімо спати, Орфею, якщо нам дозволять».
Розділ п’ятнадцятий
— Що ти накоїла, дівчино? — запитала донья Ермелінда у своєї небоги.
— Що я накоїла? Те що й ви накоїли б на моєму місці, якщо маєте совість — я в цьому переконана. Він захотів купити мене! Мене купити!
— Візьми до уваги, дівчино, що коли людину хочуть купити, то для неї це набагато краще, ніж коли її хочуть продати, можеш у цьому не сумніватися.
— Він захотів купити мене! Купити мене!
— Але він зробив це у твоїх інтересах, Евхеніє. Він виявив великодушність і героїзм...
— Я не люблю героїв. Тобто тих, які намагаються ними стати. Коли героями стають природно, — це добре. Та коли з розрахунку? Він захотів купити мене! Купити мене, мене! Повірте, я йому відплачу за це, тітко, я відплачу тому...
— Відплатиш кому? Кажи до кінця!
— Тому... нікчемному тупому йолопові. І відтепер він для мене перестав існувати. Так, ніби ніколи й не існував!
— Але які дурниці ти верзеш.
— А ви, тітко, вважаєте, що цей дядько...
— Який? Фермін?
— Ні... Той, який прителіпався сюди з кенаром, має щось усередині?
— Принаймні він має свої нутрощі.
— А ви вірите в те, що він має нутрощі? Облиште! Він порожнісінький усередині, порожнісінький!
— Послухай-но мене, дівчино, перестань базікати нісенітниці й поговорімо розважливо. Забудь про те, що ти верзеш. Я думаю, ти повинна прийняти...