— Але якщо я його не кохаю, тітонько...
— А що тобі відомо про кохання? Ти не маєш досвіду. Ти вмієш грати на фортепіано, але кохати...
— Мені здається, тітонько, ви говорите тільки для того, щоби говорити...
— Що ти знаєш про любов, про кохання, дівчино?
— Але якщо я кохаю іншого?
— Іншого? Отого ледаря Маурісіо, в якого душа не тримається в тілі? Оце ти називаєш коханням? Отого лобуря ти називаєш іншим? Ауґусто — твій порятунок і лише Ауґусто. Такий витончений, такий багатий, такий добрий...
— Можливо, за те я його й не люблю, що він такий добрий, як ви кажете. Мені не подобаються добрі чоловіки.
— Мені також, дочко, мені також, але....
— Але що?
— Але одружуватися треба з ними. Для того вони народжуються і для того стають добрими — щоб одружуватися й створювати родини.
— Але якщо я його не кохаю, то як я з ним одружуся?
— Як? Одружишся та й годі. Хіба я не одружилася з твоїм дядьком...
— Але ж, тітонько...
— Тепер я ставлюся до нього дуже добре, та коли виходила за нього заміж, то аж ніяк не була певна, що кохаю його. Ти зрозумій, кохання — штука, вигадана у книжках, його винайшли тільки для того, щоби можна було говорити й писати про нього. Поетичні дурниці. Позитивна суть — у шлюбі. Цивільний кодекс не говорить про кохання, але він багато говорить про шлюб. Усі балачки про кохання — це не більш, як музика.
— Музика?
— Так, музика. І ти вже знаєш, що музика лише тоді приносить користь, коли її викладають, аби заробити собі на життя, і якщо ти не скористаєшся з тієї нагоди, яка тепер тобі випадає, то дуже нескоро зможеш вийти зі свого чистилища...
— Ну то й що? Хіба я у вас щось прошу? Хіба не заробляю собі на життя? Я вас обтяжую?
— Не спалахуй, дівчино, як сірник, і не кажи таких речей, бо ми й справді посваримося. Ніхто тобі нічого такого не каже. І все, що я кажу тобі й що тобі раджу, — це для твого ж таки добра.
— Атож, для мого добра... для мого добра... Для мого добра пішов сеньйор Ауґусто на свій героїчний учинок, для мого добра... Героїчний учинок, героїчний учинок! Купити мене... Захотіти мене купити... мене, мене! Шляхетний учинок, скажу я вам, учинок... гідний справжнього чоловіка! Чоловіки, тітонько, я вже в цьому переконалася, істоти грубі й брутальні, їм бракує делікатності. Вони не можуть зробити жодного доброго діла, щоби не образити жінку...
— Усі?
— Усі, усі! Усі ті, кого справді можна вважати чоловіками, звісно.
— Он як!
— Бо всіх інших, які не є брутальними егоїстами, не можна вважати чоловіками.
— Чому?
— Бо вони більше схожі на жінок, аніж на чоловіків.
— Облиш свої дивні теорії, дівчино.
— У цьому домі неважко заразитися теоріями.
— Але чогось подібного ти від свого дядька ніколи не чула.
— Ні, я сама до цього додумалася, спостерігаючи за чоловіками.
— І свого дядька теж?
— Мій дядько до тих чоловіків не належить.
— То хто ж він у тебе тоді? Чоловік жінкуватої породи? Говори напрямки!
— Ні-ні, також, ні. Мій дядько... як би це сказати... мій дядько... Я ніяк не можу звикнути до того, що він... утворений із плоті й кісток.
— То що ж ти думаєш... про свого дядька?
— Що він не більше, як... як би це висловити... не більше, як мій дядько. Враження таке, ніби реально він не існує.
— Це тобі так здається, дівчино. Але я тобі мушу сказати, що твій дядько існує. Та ще й як існує!
— Усі вони тварюки, всі брутальні тварини. Ви знаєте, що той варвар Мартін Рубіо сказав бідолашному донові Еметеріо за кілька днів по тому, як той залишився вдівцем?
— Я про це нічого не чула.
— То я вам зараз розповім. Це було під час тієї епідемії, ви знаєте, про що я кажу. Усі були вкрай стривожені, мені ви не дозволяли виходити з дому впродовж певної кількості днів і навіть дозволяли пити лише кип’ячену воду. Усі втікали одне від одного і якщо бачили когось у недавній жалобі, то від нього просто сахалися. Ну так от, за п’ять або шість днів по тому, як залишився вдівцем, бідолашний дон Еметеріо мусив вийти з дому, він був, здається, в жалобному одязі й несподівано зустрівся з тим варваром Мартіном. Той, побачивши його в жалобі, відійшов він нього на певну відстань, ніби боявся заразитися, і сказав йому: «Але що там сталося в тебе, чоловіче, якесь нещастя в домі?» — «Так, — відповів йому бідолашний дон Еметеріо, — я щойно втратив свою сердешну дружину...» — «Я тобі співчуваю! І як же це сталося?» — «Після тяжких пологів», — відповів йому дон Еметеріо. «Тоді це не страшно», — відповів йому варвар Мартін, підійшов до нього й подав йому руку. Чи коли бачено такого кабальєро!.. Шляхетний учинок! А я кажу вам, що всі вони брутальні тварюки, не більше, як брутальні тварюки.
— Але нехай вони краще будуть брутальними тварюками, ніж ледарями, такими, як, наприклад, твій нероба Маурісіо, що невідомо за які свої заслуги закрутив тобі голову... Бо за моїми відомостями, а вони з надійного джерела, нехай я провалюся на цьому місці, якщо той нікчема справді в тебе закоханий.
— Але я в нього закохана — і цього досить!
— І тобі здається, що цей... твій начебто наречений чи ким ти його вважаєш... справді заслуговує називатися чоловіком? Якби він був чоловіком, то давно вже знайшов би якийсь вихід для вас і роботу.
— Якщо він не зовсім чоловік, то я його зроблю чоловіком. Він і справді має ту ваду, про яку ви кажете. Але, може, саме за це я й кохаю його. А тепер після героїчного вчинку дона Ауґусто... захотіти купити мене, мене!.. Після цього я сповнена рішучості піти на будь-який ризик, але одружитися з Маурісіо.
— А на що ти житимеш, нещасна?
— На те, що сама зароблятиму! Працюватиму й ще більше, ніж тепер. Візьму уроки, від яких відмовилася. Хай там як, а я вже відмовилася від свого будинку, подарувавши його донові Аугусто. То була примха, не більше примхи. То будинок, у якому я народилася. Але тепер, звільнившись від тягаря будинку та його іпотеки, я працюватиму ще наполегливіше. І Маурісіо, побачивши, що я працюю за двох, не матиме іншої ради, як шукати роботу й також працювати. Якщо, звичайно, в нього є почуття сорому...
— А якщо нема?
— Якщо нема... то він залежатиме від мене!
— Атож, він буде чоловіком піаністки!
— І нехай. Він буде мій, мій і чим більше залежатиме від мене, тим більше мій.
— Атож, він буде твій... Але він належатиме тобі, як належить людині собака. І це називається купити собі чоловіка.
— А хіба чоловік із капіталом не хотів купити мене? Тож чи треба дивуватися, що я, жінка, своєю працею хочу купити собі чоловіка?
— Усе те, що ти говориш, дівчино, дуже скидається на те, що твій дядько називає фемінізмом.
— Не знаю, та мені й байдуже це знати. Але скажу вам, тітко, не народився ще чоловік, який би міг купити мене. Мене? Мене? Купити мене?
У цю мить увійшла служниця й повідомила, що дон Ауґусто чекає сеньйору.
— Він? Зустрічайтеся з ним, а я більш не хочу бачити його. Скажіть йому, що я вже сказала своє останнє слово.
— Поміркуй трохи, дівчино, заспокойся; не сприймай це так. Ти неправильно витлумачила наміри дона Ауґусто.
Коли Ауґусто зустрівся з доньєю Ермеліндою, він попросив пробачення: Евхенія хибно витлумачила його наміри. Він, мовляв, формально звільнив од іпотеки будинок, і тепер він вільний від будь-яких боргових зобов’язань і законно належить своїй господині. І якщо вона вперто відмовляється отримувати ренту, то він теж цього не робитиме; так ці гроші нікому не приноситимуть прибутку, а точніше, складатимуться на депозит на ім’я своєї власниці. Крім того, він відмовляється від своїх претензій на руку Евхенії і хоче тільки, щоби вона була щасливою; він навіть готовий знайти добру посаду для Маурісіо, щоби той не мусив жити на ренту своєї жінки.
— Ви маєте золоте серце! — вигукнула донья Ермелінда.