— Саме його. То ти можеш собі уявити... він одружився!
— Певно, то відважна жінка, якщо погодилася взяти на себе такий тягар!
— Але найдивовижнішим є спосіб, у який він одружився. Зараз я тобі розповім. Запам’ятовуй або навіть запиши. Ти, звичайно, знаєш, що Елойно Родрігес Альбукерке і Альварес де Кастро, попри своє довжелезне прізвище, не має ані власного майна, ані якогось іншого прибутку, крім зарплатні у фінансовому управлінні, а крім усього, його здоров’я дуже слабке.
— Таке в нього було життя.
— Бідолаха страждає на захворювання серця, яке не виліковується. Йому залишилося жити лічені дні. Він щойно пережив тяжкий напад, який поставив його на поріг смерті й призвів до одруження... але якого. Бідака шукав собі обмебльоване помешкання, переходячи від одного до іншого, але з кожного мусив іти, бо за чотири песети не можна було просити якихось розкошів, а він був дуже вимогливим. І не дуже чистим. І ось так, переходячи з дому в дім, він потрапив до однієї дуже шанованої господині, уже немолодої, старшої за нього, — а він, як тобі відомо, перебуває ближче до шістдесяти, ніж до п’ятдесяти, — і двічі вдови: першим її чоловіком був тесля, який наклав на себе руки, стрибнувши на вулицю з риштувань, і про якого вона часто згадує, як про свого Рохельйо, а другим — сержант карабінерів, який, померши, залишив їй капіталець, який дає їй одну песету на день прибутку. І сталося так, що, перебуваючи в домі цієї сеньйори-вдови, дон Елойно раптом дуже захворів, так тяжко захворів, що його хвороба здавалася невиліковною, й він помирав. Спочатку до нього викликали дона Хосе, а потім дона Валентина. Хворий помирав. І його недуга вимагала такого догляду, що господиня не могла відійти від нього, й інші постояльці почали погрожувати, що покинуть її готель. І склалася така ситуація, що дон Елойно не міг більше платити, і двічі вдова заявила, що не може більше тримати його у своєму домі, бо він завдає шкоди її комерції. «Але Бога ради, сеньйоро, — розповідають, звернувся він до неї з такими словами, — куди ж я піду в такому стані, в якому іншому домі мене приймуть? Якщо ви мене викинете на вулицю, мені доведеться помирати в лікарні... Богом вас благаю, виявіть милосердя, адже жити мені залишилося не більше двох днів!..» Бо він був переконаним, що помре, й то дуже скоро. Але і її можна зрозуміти, адже її дім не був лікарнею, і вона жила зі своєї комерції, якій він і так уже завдав великої шкоди. І тут одному з товаришів по службі дона Елойно спала рятівна думка, і він йому так сказав: «Ви маєте лише один спосіб, доне Елойно, переконати цю добру сеньйору, щоби вона погодилася тримати вас у себе, поки ви живете на світі». — «Який спосіб?» — запитує той. «Спочатку, — каже йому друг, — я хотів би запитати вас, що ви думаєте про свою хворобу». — «Я переконаний, що триватиме вона дуже недовго, зовсім недовго, мабуть, і мої брати не встигнуть побачити мене ще живим». — «Ви певні, що ваші справи такі погані?» — «Я відчуваю, що помираю...» — «Ну, якщо так, то залишається лише один спосіб переконати цю добру жінку не викидати вас на вулицю й не змушувати помирати в лікарні». — «І як?» — «Одружитися з нею». — «Одружитися з нею? З господинею обмебльованих кімнат? Я — один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро? Не жартуйте, чоловіче!» І, здається, ця несподівана пропозиція так його приголомшила, що він довго не міг отямитися від цієї несподіванки.
— Ще б пак!
— Але друг, отямившись від першого подиву, пояснив, що, одружившись із господинею обмебльованих кімнат, він залишить їй тринадцять дуро щомісяця вдовиної пенсії, якими інакше ніхто не зможе скористуватися, й вони дістануться державі. Тепер ти розумієш...
— Розумію, дорогий друже Вікторе, бачу, що й ти, певно, одружився тільки, щоби держава не привласнила вдовину пенсію твоєї дружини. Оце справді цивілізована поведінка!
— Але якщо дон Елойно гнівно відкинув цю пропозицію, то уяви собі, що сказала господиня його обмебльованих кімнат: «Я? Щоб у свої роки я втретє одружилася з цією руїною? Яка бридота!» Але вона порадилася з лікарем, її запевнили, що донові Елойно залишається прожити небагато днів і, сказавши: «Справді, тринадцять дуро на місяць дозволять мені розв’язати чимало моїх проблем», — вона, зрештою, погодилася. І тоді покликали пароха, доброго дона Матіоса, вельми авторитетного священнослужителя, як тобі, звичайно, відомо, щоби він переконав упертюха. «Так, так, так, — сказав дон Матіос. — Бідолаха!» І він його переконав. Тоді дон Елойно покликав Корреїто й, кажуть, сказав йому, що хоче з ним помиритися — вони були посварені — і просить його бути свідком на його весіллі. «То ви одружуєтеся, доне Елойно?» — «Так, Корреїто, так, я одружуюся з господинею обмебльованого будинку, доньєю Сінфо, я, Родрігес Альбукерке і Альварес де Кастро, ти тільки собі уяви! Для того, щоби вона доглянула мене впродовж тих кількох днів, які мені залишилося прожити на цьому світі... а вона це робить за тринадцять дуро вдовиної пенсії, які я їй залишаю». І розповідають, що коли Корреїта пішов додому й розповів усе, що було цілком природно, своїй дружині Емілії, вона вигукнула: «Але ж який ти йолоп, Пепе! Чому ти не сказав йому, щоби він одружився з Енкарною, — Енкарнасьйон — це служниця, немолода й негарна, що її Емілія одержала в посаг до свого шлюбу, — яка доглядала б його за тринадцять дуро вдовиної пенсії не гірше, ніж та тітка?» І подейкують, ніби Енкарна від себе додала: «Ви маєте рацію, сеньйоро. Я також одружилася б із ним і доглядала б його, поки він житиме, — а житиме він недовго — за тринадцять дуро».
— Але все це дуже нагадує вигадку, Вікторе.
— Ні, це правда. Є речі, які вигадати не можна. А ти ж іще не чув найцікавішого. Мені розповів дон Валентин, що лікував дона Елойно після дона Хосе, що, пішовши туди одного дня, він побачив дона Матіаса в рясі й думав, що той прийшов дати останнє помазання хворому, а йому сказали, що священик приходив одружити дона Елойно. А коли він прийшов пізніше, то нещодавно одружена господиня обмебльованих кімнат провела його до самих дверей і з тривогою запитала: «Але скажіть мені, доне Валентине, він житиме? Він ще житиме?» — «Ні, сеньйоро, ні, жити йому залишилося кілька днів...» — «Він помре скоро?» — «Так, дуже скоро». — «Але він справді помре?»
— Який жах!
— І це ще не все. Дон Валентин наказав, аби хворому не давали нічого, крім молока, й щоразу дуже потрошку, але донья Сінфо сказала іншому постояльцеві: «Пхе! Я даю йому все, що він у мене просить! Навіщо відмовляти йому хай там у чому, якщо він проживе так мало?..» А коли їй сказали, щоби вона поставила йому клізму, то відповіла: «Клізму? Яка гидота. Оцьому напівмерцеві? Я ні, я ні! Якби йшлося про інших двох, про тих, кого я любила, з якими одружилася із власного бажання! Але цьому? Клізму? Тільки не я!..»
— Це просто якась фантастика!
— Ні, це історія. І приїхали до дона Елойно брат і сестра, і брат сказав, приголомшений цим нещастям: «Аби мій брат, мій брат, один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро одружився з господинею обмебльованих кімнат на вулиці Пельєхерос! Мій брат, син президента Сарагоського суду, Са-ра-гось-ко-го, з якоюсь... доньєю Сінфо!» Він був нажаханий і приголомшений. А вдова самогубця та щойно одружена з безнадійно хворим сказала: «А тепер побачимо, чи ці мої нові родичі заплатять мені за проживання, адже це ті гроші, на які я живу». І, здається, вони заплатили їй за проживання, і чоловік їй заплатив, але вони забрали палицю із золотим навершям, яку він мав.
— І він помер?
— Так, але не відразу. Стан його здоров’я почав покращуватися. І вона, господиня обмебльованих кімнат, казала: «У цьому винен дон Валентин, який зрозумів його хворобу...» Дон Хосе був кращим, бо він її не розумів. Якби хворого лікував він, той уже був би мертвим, і я б тепер не мала такої мороки. Вона, донья Сінфо, має, крім дітей від першого чоловіка, дочку від другого, карабінера, й незабаром після того, як вони одружилися, дон Елойно сказав їй: «Ходи, ходи до мене. Ходи, я тебе поцілую, адже я тепер твій батько, а ти моя дочка...» — «Вона тобі не справжня дочка, — заперечила мати, — вона дочка прийомна». — «Падчерка, сеньйоро, падчерка. Нехай підійде... Я радий побачити її біля себе». І кажуть, мати пробурчала: «Той безсоромник кликав її лише, щоби полапати». А потім, як і треба було сподіватися, вона пішла на відвертий розрив: «Мене обманули, доне Елойно, мене нахабно обманули, бо я одружилася з вами тільки тому, що мене запевнили: ви помрете й дуже скоро, але ви досі живий — мене обманули, мене ошукали». — «Мене також обманули, сеньйоро. І що, по-вашому, я маю тепер зробити? Померти, щоби ви були задоволені?» — «Так між нами було домовлено». — «Я помру, сеньйоро, я помру... і раніше, ніж мені хотілося б... один із Родрігесів Альбукерке і Альварес де Кастро!»