І вони посварилися за кілька монет, яких він нібито не доплатив їй за помешкання, й вона викинула його з дому. «Прощайте, доне Елойно, нехай вам ведеться добре». — «Залишайтеся собі з Богом, донья Сінфо». І, зрештою, помер третій чоловік тієї сеньйори, залишивши їй дві песети п’ятнадцять сантимів на оплату свого проживання в її пансіоні, а ще їй видали п’ятсот на жалобу. Думаю, вона не витрачала ті гроші на жалобу. Щонайбільше, вона замовила на них кілька Мес із почуття каяття та вдячності за тринадцять дуро вдовиної пенсії.
— Господи, які події!
— Події, які ніхто не вигадує, які вигадати неможливо. Я тепер збираю додаткову інформацію про цю трагікомедію, про цей похоронний фарс. Спочатку думав зробити з цього сайнете[40], але, поміркувавши, вирішив помістити його у свій роман, як ото Сервантес понапихав у свого «Дон Кіхота» кілька новел. Я пишу свій роман, аби очистити собі голову від тривог, які навіяла мені вагітність дружини.
— То ти вирішив написати роман?
— А що, на твою думку, я повинен робити?
— А який сюжет він матиме, ти можеш мені розповісти?
— Мій роман не має сюжету, власне, він його утворить, а ще точніше, сюжет утворить себе сам.
— Як це?
— Розумієш, якогось дня, коли я не знав, що мені робити, але прагнув зробити щось, відчуваючи внутрішній свербіж, сум’яття фантазії, я сказав собі: «Я напишу роман, але напишу його так, аби він жив, не знаючи, що в ньому буде далі». Я вмостився за столом, поклав перед собою кілька аркушів паперу, й написав перше, що спало мені на думку, не знаючи, що буде далі, без будь-якого плану. Мої персонажі з’являються в міру того, як вони діють і розмовляють, передусім, як розмовляють; їхній характер формується поступово. Й іноді він полягає в тому, що його нема.
— Це як у мене.
— Не знаю. Він виникає. Я дозволяю йому формуватися.
— А психологія? А описи?
— У мене є діалог. Діалог — головне. Суть у тому, що мої персонажі розмовляють, розмовляють багато, проте нічого не кажуть.
— Ці думки навіяла тобі Елена, так?
— Чому ти так вирішив?
— Бо одного разу, коли вона попросила в мене почитати роман, аби згаяти час, сказала, що в ньому забагато діалогів і він короткий.
— Справді, якщо у книжці, яку вона читає, трапляється багато описів, проповідей або оповідок, вона пропускає їх, кажучи: пусте, пусте, пусте! Для неї тільки діалог не є пустим. І ти вже знаєш, що проповідь дуже легко розгорнути в діалог...
— А навіщо?
— Бо для людей важлива розмова задля самої розмови, хоч і ні про що. Є особи, неспроможні вислухати півгодинну лекцію, але спроможні по три години базікати в кав’ярнях. Існують чари розмови: говорити, щоби говорити, говорити уривчасто й окремими фрагментами.
— Мене також тривала розповідь втомлює...
— Атож, людина знаходить особливу втіху в балаканині, в балаканині живій... А надто в такій, де автор говорить не у своїх інтересах, не нав’язує нам свою особистість, своє сатанинське «я». Тому, наприклад, усе, що говорять мої персонажі, говорю і я...
— Це постільки, поскільки...
— Як, постільки, поскільки?
— Атож, ти починаєш із віри в те, що їх створюєш ти, своєю рукою, а потім поступово переконуєш себе в тому, що це вони керують тобою. Нерідко автор закінчує тим, що стає іграшкою своїх художніх вигадок...
— Може, й так, але в цьому романі я планую подати все так, ніби все це відбувалося зі мною, ніби воно було насправді.
— То, зрештою, він перестане бути романом.
— Атож... він стане... стане... рюманом.
— І що ж воно таке, рюман?
— Одного разу мені довелося чути, як Мануель Мачадо[41], поет, брат Антоніо[42], поніс до Едуарда Бено[43] сонет, аби почитати його, сонет, написаний александрійським віршем чи в якійсь іншій незвичній віршованій формі. Він прочитав вірша, й дон Едуардо йому сказав: «Але це не сонет!» — «Ні, сеньйоре, — погодився з ним Мачадо, — це не сонет, це... соніт». Так само й мій роман буде не романом, а... як-то я його назвав, раман, ріман... ні-ні, рюманом, ось як я його назву! У такому разі ніхто не матиме права сказати, що я порушив закони жанру... Я винайшов новий жанр — це не більше, як назвати його по-іншому й підкорити тим законам, які мені до вподоби. І багато діалогу!
— А коли персонаж залишається сам-один?
— Тоді... я переходжу до монологу. А щоби цей монолог був подібний до діалогу, я винаходжу собаку, до якого звертається персонаж.
— Знаєш, Вікторе, так мені може заманутися винайти казна-що.
— Звичайно, може...
Коли ж Віктор і Ауґусто розійшлися, останній собі сказав: «І це моє життя, воно — роман, рюман чи що воно таке? Усе те, що відбувається зі мною, і з тими, що довкола мене, — це реальність чи художня вигадка? Чи це просто сон Бога чи кого там іще, який розвіється, коли Він прокинеться, і ми молимося та співаємо Йому канти й гімни саме для того, щоби приспати Його, щоби заколисати Його сон? Чи Літургія всіх релігій світу не є способом вплинути на сон Бога, щоби Він не прокинувся й ми не перестали йому снитися? Ох, моя Евхенія! Моя Евхенія! І моя Росаріто...»
— Привіт, Орфею!
Орфей вибіг йому назустріч, він грався й намагався видертися вгору по його ногах. Він підняв його, й цуцик почав лизати йому руку.
— Сеньйорито, — сказала йому Лідувіна, — вас чекає Росаріто з білизною.
— А чому ти не відпустила її?
— Хіба я знаю... Я сказала їй, що сеньйор скоро прийде, що, як вона хоче, то може зачекати...
— Але ти могла б і відпустити її, як бувало раніше...
— Так, але... Зрештою, ви мене розумієте...
— Лідувіно! Лідувіно!
— Краще ви самі її відпустіть.
— Ну, гаразд.
Розділ вісімнадцятий
— Привіт, Росаріто! — вигукнув Ауґусто, щойно побачив дівчину.
— Добрий вечір, доне Ауґусто.
Голос дівчини прозвучав спокійно і ясно, й не менш спокійним і ясним був її погляд.
— Чому ти не розрахувалася з Лідувіною, як це було завжди, коли ти приходила, а мене не було вдома?
— Не знаю! Я сказала собі, що мені треба почекати. Я подумала, ви, може, захочете щось мені сказати...
«Це велика наївність, чи що це таке?» — подумав Ауґусто й на якусь мить відчув себе ніяково.
Запала мовчанка, просякнута певним збентеженням.
— Я лише хочу, Росаріо, щоби ти забула, що було в той день, щоби не згадувала більше про те, гаразд?
— Гаразд, якщо вам так хочеться...
— Атож, то було безумство... безумство... я не розумів добре, ні що я роблю, ні що я кажу... та й тепер не знаю, — сказав він, наближаючись до дівчини.
Вона чекала його спокійно, ніби змирившись із усім, що буде. Ауґусто сів на канапу й покликав її, сказав, аби, як і тоді, вона сіла йому на коліна й упродовж кількох хвилин дивився їй у вічі. Вона спокійно витримала цей погляд, проте вся тремтіла, як листок тополі.
41
Мануель Мачадо (1874-1947) — поет і драматург, один із представників модерністського напряму в іспанській поезії XX сторіччя.