— Звичайно! Є сльози, які освіжають і дають вихід почуттям, а є такі, що запалюють і душать. Вона плакала й не хотіла вечеряти. І кілька разів повторила мені свій приспів, що всі чоловіки брутальні тварюки й нічого більшого не варті. Цими днями вона перебувала у вкрай препоганому дратівливому настрої. Аж поки вчора покликала мене, сказала, що шкодує про те, що наговорила вам, що перебільшила й була несправедливою до вас, що визнає порядність і шляхетність ваших намірів, і хоч не вірить у те, що ви зможете пробачити їй за те, що вона звинуватила вас у тому, що ви хотіли купити її, проте вона вже так не думає. Саме на цьому вона наполягала найбільше. Сказала, що насамперед хоче, аби ви повірили, що вона це сказала у стані афекту, з досади, але більше вона в це не вірить.
— Я готовий повірити в те, що вона більше у це не вірить.
— Потім... Потім вона доручила мені дипломатично з’ясувати з вами...
— А найліпша дипломатія, сеньйоро, це не застосовувати її, а надто в розмові зі мною...
— Потім вона попросила мене з’ясувати, чи не будете ви невдоволені, якщо вона прийме в подарунок від вас власний дім без будь-яких зобов’язань із її боку.
— Що значить без будь-яких зобов’язань із її боку?
— Тобто, той, хто приймає дар, приймає його як дар.
— Якщо я даю його як дар, то як іще треба його приймати?
— Бо вона каже, що так готова, аби продемонструвати свою добру волю і щирість свого каяття за те, що вона вам наговорила, прийняти ваш щедрий дар, але щоби це не означало...
— Годі, сеньйоро, годі! Мені здається, що, сама цього не усвідомлюючи, ви знову хочете образити мене...
— У мене такого наміру не було...
— Існують випадки, коли найтяжчими образами є ті, яких завдають без наміру, як-то кажуть.
— Я не зовсім розумію...
— А що тут розуміти? Якось я прийшов в одне товариство, й один чоловік, який був там і мене знав, навіть не привітався зі мною. Коли я звідти пішов, я поскаржився на цей випадок одному з моїх друзів, і той мені сказав: «Не дивуйтеся, він це зробив не навмисне; він навіть не зауважив вашої присутності». А я йому заперечив: «Саме в цьому й полягає найбрутальніша нечемність; не в тому, що він зі мною не привітався, а в тому, що не помітив моєї присутності». — «Він же це зробив неумисне. Він просто неуважний», — відповів мені мій друг. А я знову з ним не погодився: «Найбрутальнішими бувають ті вчинки, які називають неумисними, і найбільша нечемність — це бути неуважним перед людьми». Бувають, сеньйоро, випадки, які ми хибно називаємо неумисними забуттями, які радше треба вважати забуттями умисними. Неумисне забуття, як правило, буває брутальною нечемністю.
— До чого це ви ведете?
— А я веду до того, сеньйоро доньє Ермеліндо, що після того, як сеньйорита Евхенія попросила пробачення за те, що звинуватила мене в тому, ніби своїм дарунком я хотів купити її, примусивши до вдячності, не знаю, чому вона вирішила прийняти його, але «без будь-яких зобов’язань із її боку». Яких зобов’язань, даруйте, яких зобов’язань?
— Не хвилюйтеся так, доне Ауґусто!..
— Мені нема чого хвилюватися, сеньйоро, мені нема чого хвилюватися! Але, здається, ця... дівчина глузує з мене і грає зі мною в якусь недостойну гру, — сказавши це, він подумав про Росаріо.
— Ради Бога, доне Ауґусто, ради Бога!...
— Я вже сказав, що іпотеку скасовано, що я її викупив, і якщо вона не хоче вступати у власність над своїм будинком, то я до цього не маю найменшого стосунку. І дякуватиме вона мені чи ні, для мене вже не має значення!
— Але, доне Ауґусто, не ставайте в таку позу! Якщо вона хоче помиритися з вами, чом би вам не бути добрими друзями?..
— Атож, тепер, коли вона оголосила війну іншому, чом би й не укласти мир зі мною? Раніше я був іншим — тепер я перший, чи не так? Тепер вона хоче зловити у свої сіті мене, еге ж?
— Але вона такого не казала!..
— Не казала, але здогадатись неважко.
— Ви тут помиляєтеся категорично. Бо відразу по тому, як моя племінниця сказала мені те, що я тільки-но повторила вам, я порадила їй, щоби після того, як вона порвала стосунки зі своїм ледарем-нареченим, вона спробувала налагодити подібні стосунки — ну, ви мене розумієте — з вами...
— Щоби мене причарувала...
— Саме так! Але після того, як я їй це порадила, вона сказала мені й повторила не менше, як сто разів, що ні, ні й ні; мовляв, вона цінує вас і буде рада мати вас за друга, але тільки в такій ролі, бо в ролі чоловіка ви їй не подобаєтеся і що вона хоче одружитися з таким чоловіком, у якого буде закохана...
— І що я таким чоловіком бути для неї не зможу, гак?
— Не зовсім, так вона не казала...
— Це, зрештою, також дипломатія....
— Як?
— Ви прийшли не тільки тому, щоб я простив цю... дівчину, а й з’ясувати, чи міг би я взяти її за дружину, чи не так? Ви скажете їй, що про все домовлено, й вона змириться...
— Присягаюся вам, доне Ауґусто, присягаюся пам’яттю своєї святої матері, що перебуває в царстві небесному, присягаюся...
— Годі вам шукати собі святих заступників...
— Бо ви, здається, забули, до якого роду належу я, Ермелінда Руїс-і-Руїс.
— Ну, якщо так...
— Справді так, справді так, — і вона промовила ці слова з таким притиском, що не могло лишитися найменшого сумніву.
— Тоді... тоді... скажіть своїй небозі, що я приймаю її пояснення, що я за них щиро їй дякую, що буду для неї другом, другом вірним і шляхетним, але тільки другом, не більше, як другом, лише другом... І перекажіть їй, що я не піаніно, на якому можна грати, що тобі заманеться, що я не той чоловік, якого сьогодні можна покинути, а завтра взяти, що я ні не знехтуваний, ані колишній наречений, що я не страва з другого столу...
— Не хвилюйтеся так!
— Ні, я не хвилююся! Гаразд, я залишуся її другом.
— І ви навідаєте нас незабаром?
— Не знаю...
— Якщо ні, то бідолашна мені не повірить, ви це відчуєте...
— Річ у тому, що я збираюся в мандри, тривалі й далекі...
— Тоді до вашого повернення...
— Гаразд, побачимося.
Вони попрощалися. Коли донья Ермелінда повернулася додому й розповіла небозі про розмову з доном Ауґусто, Евхенія сказала собі: «Він має іншу, в цьому немає сумніву; тепер-то я його відвоюю».
Ауґусто, залишившись сам-один, почав ходити по кімнаті, розмовляючи сам із собою: «Вона хоче грати на мені, ніби я піаніно... мене покидає, мене приймає, потім знову мене покине... Я був у неї про запас... Вона скаже, що любить мене, зробить так, аби я знову почав домагатися її, можливо, щоби помститися, а можливо, щоби збудити ревнощі в іншому й повернути його собі... Так, ніби я лялька, якесь абстрактне створіння, дон Ніхто... А я маю власний характер, звичайно, маю, я — це я! Атож, я — це я, я — це я! Я завдячую ним Евхенії — чи можу я це заперечувати? Вона розбудила мою здатність кохати; та тепер, коли вона розбудила її й зворохобила, вона мені більш не потрібна; жінок у світі вистачає».
Дійшовши до цього пункту у своїх міркуваннях, він не зміг не усміхнутися, бо саме в ту мить пригадав, що сказав Віктор, коли щойно одружений Хервасіо повідомив, що вони з дружиною їдуть у медовий місяць до Парижа. Віктор тоді сказав: «Ти ідеш у Париж із дружиною? Це те саме, що їхати з тріскою в Шотландію!» Цей жарт надзвичайно сподобався Ауґусто.
І він продовжував говорити, звертаючись до себе. «Жінок і справді вистачає. І якими чарами дихає невинне лукавство Росаріто, цієї нової вічної Єви! Які чари юної дівчини! Вона, Евхенія, опустила мене від абстрактного до конкретного, але Росаріо підняла мене до загального, а скільки є вродливих жінок... скільки Евхеній... скільки Росаріо! Ні-ні, зі мною ніхто не гратиметься, а тим паче жінка. Я — це я! Моя душа маленька, але вона моя!» І відчуваючи в цій екзальтації свого «я», як воно в нього збільшується, збільшується, і будинок стає для нього вузьким, він вийшов на вулицю, щоби надати йому простір і полегшення.