Щойно він вийшов на вулицю, щойно побачив небо в себе над головою і людей, які снували туди-сюди, кожне у своїх справах або шукаючи розваг, і не звертали на нього найменшої уваги, не будучи з ним знайомі й не знаючи, хто він такий, як відчув, що його «я», оте саме «я — це я», почало зменшуватися, зменшуватися, згортатися в межах тіла й навіть у цьому останньому шукало куточок, де воно могло би принишкнути й заховатися. Вулиця була кінематографом, і він почував себе кінематографічним, тінню, привидом. І завжди таке занурення в людський натовп, розчинення в масі людей, які снували туди-сюди, не знаючи його й не звертаючи на нього уваги, було для нього зануренням у відкриту природу просто неба, на вітрах усіх напрямків.
Лише наодинці він почував себе сам собою; лише наодинці міг сказати собі, можливо, для того, щоби переконатися, «я — це я»; перед іншими, занурений у гущу натовпу, заклопотаного власними проблемами або неуважного, він не почувався самим собою.
Отак він дійшов до того скромного садочка, розташованого на безлюдному майдані усамітненого кварталу, в якому він жив. Той майдан був тихою гаванню, де завжди гралося кілька дітей, бо там не їздили ні трамваї, ні навіть екіпажі, й приходили туди старі люди погрітися на пізньому сонечку теплої осені, коли листя з десятка індійських каштанів, що там росли, обгороджені, потремтівши на північному вітрі, ковзало плитами бруківки або накривало дерев’яні лави, завжди пофарбовані в зелений — колір свіжого листя. Оті домашні, міські дерева, вишикувані стрункими рядами, які поливалися в певні години, коли не падав дощ, через зрошувальні канавки і простягували своє коріння під плитами майдану; оті взяті в полон дерева, що спостерігали за тим, як сходить і заходить сонце понад дахами будинків; оті ув’язнені дерева, які, либонь, тужили за своєю далекою сельвою, притягували його до себе з якоюсь таємничою силою. У їхніх кронах співали пташки, також звиклі до міського життя, ті, що призвичаїлися втікати від дітей, але іноді наближалися до старих, які годували їх розкришеним хлібом.
Скільки разів, сидячи сам-один на одній із зелених лавок цього майдану, він милувався пожежею призахідного сонця на одному з дахів або бачив, як на червоному золоті полум’яного тла виокремлюються обриси чорного кота, що сидить на високому димарі одного з будинків! А тим часом насувалася осінь, і падав дощ із жовтого листя, вузького листя, подібного до листочків виноградної лози або до муміфікованих пластинчастих долоньок, що сипалися на центральні скверики з їхніми бордюрами та вазонами для квітів. І гралися дітлахи між сухим листям, збирали жовті листочки, не звертаючи уваги на полум’яну заграву на західному обрії.
Коли він прийшов того дня на тихий майдан і сів на лаву, спершу очистивши її від жовтого листя, яке її вкривало, — бо була осінь, — то поблизу, як і зазвичай, гралися кілька дітлахів. Й один із них, поставивши іншого під стовбур кінського каштана, сказав йому: «Ти перебуваєш тут у полоні — тебе схопили розбійники...» — «Хіба я...» — почав той хлопчина роздратованим голосом, а перший йому відповів: «Ні, ти вже не ти». Ауґусто не захотів слухати далі; він підвівся й перейшов на іншу лаву. І сказав собі: «Ми, дорослі, теж граємося в такі ігри: ти вже не ти; я вже не я. А ці бідолашні дерева, хіба вони — це вони? Адже листя з них опаде набагато раніше, ніж у їхніх лісових братів, і тоді від них залишаться тільки скелети, які відкидатимуть свої вкорочені тіні на кам’яну бруківку у світлі електричних ліхтарів. Дерево, освітлене електрикою! Якою дивною, якою фантастичною здається поява його крони навесні, коли вольтова дуга надає їй металевого вигляду! Жоден подмух вітерцю її не ворушить!.. Бідолашні дерева, які не мали змоги втішатися бодай однією з чорних ночей на природі, безмісячних ночей, накритих плащем небесного склепіння, поцяткованого візерунком зірок. Здається, що, переносячи сюди, до міста, кожне з цих дерев, людина їм казала: „Ти — вже не ти“, — а щоби вони про це не забували, забезпечувала їм нічне освітлення електрикою... щоби вони не спали... бідолашні дерева, яким немає коли поспати!»
Він підвівся й пішов блукати вулицями, мов сновида.
Розділ двадцятий
То він поїде в мандри чи не поїде? Він уже про це повідомив, спочатку Росаріо, добре не усвідомлюючи, що каже, аби сказати що-небудь, або, власне, щоби запитати в неї, чи вона погодиться його супроводжувати, а потім і донью Ермелінду, аби довести їй... що?., що він хотів довести їй, повідомивши, що вирушає в мандри? А що завгодно! Але треба тепер зважати на те, що в нього ця обіцянка вихопилася двічі, що він двічі пообіцяв податися в тривалі й далекі мандри, а він чоловік із характером, він — це він; хіба він не повинен дотримати свого слова?
Чоловіки слова спочатку щось кажуть, а потім думають і, зрештою, роблять, незалежно від того, добрий чи поганий результат їхньої думки; чоловіки слова не виправляють себе й не повертаються назад і не відмовляються від того, що вони сказали. А він сказав, що вирушить у тривалі й далекі мандри.
Тривалі й далекі мандри! Але чого? Навіщо? Як? І куди?
Йому повідомили, що прийшла сеньйорита, яка хоче його бачити.
— Сеньйорита?
— Так, — відповіла Лідувіна. — І мені здається, що то... піаністка!
— Евхенія!
— Вона.
Він завагався. У нього блискавкою промайнула думка відіслати її геть, нехай, мовляв, скажуть, що його нема вдома.
«Вона прийшла, щоби підкорити мене, погратися зі мною, як із лялькою, — сказав він собі, — щоб я взяв гру на себе й заступив їй іншого... — Але потім змінив намір. — Ні, треба показати себе сильним!»
— Скажіть їй, що я зараз вийду.
Його вразила безстрашність цієї дівчини. «Треба визнати, що це справжня жінка, зі справжнім характером. Яка незворушність! Яка рішучість! Які очі! Але ні, ні, ні, ні! Вона мене не зламає! Вона мене не підкорить!»
Коли Ауґусто увійшов до зали, Евхенія стояла. Він знаком запропонував їй сісти, але вона, перш ніж це зробити, вигукнула:
— Вас, доне Ауґусто, обманули так само, як обманули мене!
Почувши ці слова, бідолаха сів обеззброєний, не знаючи, що сказати. Вони обоє сіли, й запала досить коротка мовчанка.
— Тож я вам іще повторюю, доне Ауґусто: вас обманули щодо мене, а мене обманули щодо вас. Оце все, що я вам хочу сказати.
— Але ж ми розмовляли одне з одним, Евхеніє!
— Не зважайте на те, що я вам казала. То все минуле, минуле!
— Атож, минуле завжди є минулим і бути інакше не може.
— Ви мене розумієте. І я хочу, щоби ви не надавали моїй згоді прийняти ваш щедрий дар іншого значення, ніж вона має.
— Як ви й бажаєте, сеньйорито, я не мав наміру надавати своєму дару іншого значення, ніж він має.
— Отже, чесність за чесність. А тепер, оскільки ми повинні все прояснити й після всього того, що між нами було й що я вам наговорила, я не змогла б, навіть якби хотіла, вдати, ніби можу відповісти на ваш щедрий дар якось інакше, ніж своєю найщирішою вдячністю. Як ви, зі свого боку, либонь і сподівалися....
— Справді, сеньйорито, я, зі свого боку, після того, що було, що ви сказали мені під час нашої останньої зустрічі і що розповіла мені сеньйора ваша тітка, і про що я тепер здогадуюся, не зміг би, навіть якби хотів, намагатися встановити якусь ціну за свою щедрість...
— Отже, ми з вами досягай згоди?
— Атож, цілковитої, сеньйорито.
— І тому знову зможемо стати друзями, добрими друзями, справжніми друзями?
— Зможемо.
Евхенія подала йому свою витончену руку, білу й холодну, як сніг, із веретеноподібними пальцями, створеними натискати на клавіші, й потиснула його руку, яка в цю мить тремтіла.
— Отже, друже, доне Ауґусто, ми з вами будемо добрими друзями, хоч ця дружба для мене...
— Що?
— Можливо, на людях...
— Що таке? Говоріть, говоріть!
— Щоправда, після недавнього болючого досвіду я відмовилася від певних речей...