— Прошу вас говорити з більшою ясністю, сеньйорито. Не годиться пояснювати речі наполовину.
— Тут усе навіть дуже ясно, доне Ауґусто. Невже ви припускаєте, що після того, що між нами було, і знаючи, як знають знайомі нам люди, що ви викупили з іпотеки мою спадщину, зробивши мені такий дар, невже після цього знайдеться чоловік, який матиме на мене певні претензії?
«Ця жінка — дияволиця!» — подумав Ауґусто й опустив голову, дивлячись у підлогу й не знаючи, що відповісти. Коли через мить він її підняв, то побачив, що Евхенія крадькома втирає сльозу.
— Евхеніє! — скрикнув він, і голос йому затремтів.
— Ауґусто! — покірно прошепотіла вона.
— І що, на вашу думку, ми повинні робити?
— Ні-ні, це просто фатальна доля, це не більше, ніж фатальна доля. Ми лише іграшки в її руках. Це нещастя!
Ауґусто підвівся з крісла й сів на канапу, поруч із Евхенією.
— Прошу тебе, Евхеніє, ради Бога, не грайся так зі мною! Фатальна доля — це ти; тут немає іншої фатальної долі, крім тебе. Це ти мене то притягуєш, то відштовхуєш і примушуєш крутитися, як мотовило; де ти зводиш мене з розуму; ти змушуєш мене відмовлятися від своїх найтвердіших намірів; ти схиляєш мене бути не тим, ким я є...
І він закинув їй руку за шию, притяг її до себе й пригорнув до грудей. І вона спокійно скинула капелюха.
— Так, Ауґусто, це фатальна доля завела нас у таку ситуацію. Ні я... ні ти не можемо бути невірними, не можемо зрадити самих себе; ні ти не можеш показати людям, ніби купуєш мене, як я сказала тобі у хвилину затьмарення своєї свідомості, ні я не можу допустити, щоби мене звинуватили в тому, ніби я знайшла в тобі заступника, віце-нареченого, страву другого сорту, як сказала мені моя тітка, не прагнучи чогось більшого, як розплатитися за твою щедрість...
— Але що нам до того, моя Евхеніє, якими ми будемо здаватися? Чиїх очей ми повинні боятися?
— Своїх же власних!
— Чому, моя Евхеніє, чому?..
Він знову пригорнув її до себе й почав покривати поцілунками її лоб та очі. Стало чутно дихання обох.
— Облиш мене! Облиш мене! — сказала вона, поправляючи та пригладжуючи собі волосся.
— Ти не... ти не... Евхеніє, ти не...
— Ні, я ні, цього не може бути...
— Ти мене не кохаєш?
— Кохання, кохання... Хто знає, що таке кохання? Не знаю... Не знаю... Я в цьому не впевнена.
— Про що ж тоді йдеться?
— Ідеться про... фатальну неминучість моменту! Про наслідки каяття... Та хіба я знаю... Усе це треба випробувати. А крім того, хіба ми не домовилися з гобою, Ауґусто, що залишимося друзями, добрими друзями, але не більше, ніж друзями?
— Так, але... А як же твоя жертва? Як же твоє твердження, що, прийнявши мій дар і залишаючись тільки моєю подругою, ти створюєш ситуацію, коли ніхто тебе не захоче?
— О, це пусте. Я вже ухвалила своє рішення!
— Мабуть, після того розриву?
— Можливо...
— Евхеніє, Евхеніє!
У цю мить пролунав дзвінок у дверях, і Ауґусто, тремтячи, з розпаленим обличчям, роздратовано вигукнув:
— Що таке?
— Росаріо чекає! — почувся голос Лідувіни.
Колір обличчя в Ауґусто змінився, він став мертвотно блідим.
— Ага! — вигукнула Евхенія. — Я тут заважаю. Прийшла Росаріо... і вона чекає на вас. Тепер ви бачите, що ми можемо з вами бути тільки друзями, добрими друзями, дуже добрими друзями?
— Але, Евхеніє...
— Вас чекає Росаріо...
— Але ж ти мене відкинула, Евхеніє, сказавши, що я хочу тебе купити й до того ж ти мала іншого, то що ж мені було робити, після того як, побачивши тебе, я навчився кохати? Ти хіба не знаєш, що таке розчарування, що таке знехтувана любов?
— Гаразд, Ауґусто, ось тобі моя рука; ми ще зустрінемося, але не намагайся повернути до життя те, що минуло.
— Ні-ні, нічого не минуло, нічого!
— Гаразд, гаразд, іди зустрічай Росаріо...
— Ради Бога, Евхеніє...
— Зрештою, нічого дивного в цьому нема. Мене свого часу також чекав... Маурісіо. Ми ще побачимося. І будьмо серйозними у ставленні до самих себе.
Вона наділа капелюха, подала руку Ауґусто, який схопив її, підніс до губів і покрив поцілунками, і провів її до виходу. Якусь хвилину він дивився, як вона спускається сходами, струнка, впевненою ходою. За якусь мить вона обернулася, подивилася на нього знизу й привітала його поглядом і помахом руки. Ауґусто повернувся до свого кабінету й, побачивши там Росаріо, яка стояла там, тримаючи в руці кошик із випрасуваною білизною, з роздратуванням у голосі запитав:
— Чого тобі треба?
— Мені здається, доне Ауґусто, що та жінка обманює вас...
— А тобі яке до цього діло?
— Мені є діло до всього, що стосується вас.
— Ти хочеш сказати, я тебе обманюю...
— Для мене це якраз не має значення.
— Ти хочеш, аби я повірив, що після тих надій, які я тобі дав, ти мене не ревнуєш?
— Якби ви знали, доне Ауґусто, як мене виховано і в якій родині, ви зрозуміли б, що хоч я ще дівчинка, проте вже не знаю, що таке ревнощі. Дівчата мого походження...
— Замовкни!
— Як бажаєте. А проте, повторюю, та жінка вас обманює. Якби так не було, якби ви кохали її й таким був ваш смак, то хіба я не хотіла б, аби ви одружилися з нею?
— Ти все це кажеш щиро?
— Щиро.
— Скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять.
— Ходи сюди, — і взявши її обома руками за плечі, він обернув до себе її обличчя й подивився їй у вічі.
І колір обличчя змінився в Ауґусто, а не в неї.
— Правду кажучи, дівчино, я тебе не розумію.
— Думаю, що так.
— Я не розумію, що це в тебе: невинність, підступність, насмішка, скороспіла розпущеність...
— Це тільки любов.
— Любов? До чого?
— А ви хочете знати, до чого? Ви не образитеся, якщо я вам скажу? Обіцяєте мені, що не образитеся?
— Ну ж бо, кажи.
— Це любов до вас і я люблю вас за те, що ви чоловік нещасливий і бідолашний...
— Іти мені це кажеш?
— Не хочете — не слухайте. Але вірте цій дівчині. Вірте... Росаріо. Навіть Орфей не любить вас так вірно, як вона!
— І завжди любитиме?
— Завжди!
— Хоч би що сталося?
— Так, хоч би що сталося.
— Ти, ти справжня... — і він підійшов, аби обняти її.
— Ні, не тепер, коли ви заспокоїтеся. І коли не...
— Гаразд я тебе зрозумів.
І вони попрощалися.
Залишившись один, Ауґусто подумав: «Я схибнуся, обираючи між ними двома... Я вже не я...»
— Мені здається, вам, сеньйорито, треба зайнятися політикою або чимось подібним, — сказала Лідувіна, подаючи йому обід. — Це вас розважило б.
— Чи не з неба тобі прийшла ця думка, жінко Божа?
— Бо краще буде, якщо ви знайдете спосіб самі себе розважити, ніж вас розважатимуть... Та ви й самі бачите.
І коли Аугусто вже грав у карти, він зненацька поклав колоду на стіл і запитав:
— Скажи мені, Домінґо, коли чоловік закохається у двох або більше жінок водночас, що він повинен робити?
— Усе залежить!
— Як-то все залежить?
— А все дуже просто. Якщо в нього багато грошей і вистачає зухвалості, то нехай одружується з усіма, а якщо ні — то з жодною.
— Але ж, чоловіче, твій перший варіант неможливий.
— Якщо маєш багато грошей, то все можливо.
— А якщо вони довідаються одна про одну?
— Для них це не має значення.
— Хіба жінці байдуже, чоловіче, що інша жінка забирає частину любові її чоловіка?
— Вона задовольняється своєю частиною, сеньйорито, якщо він не обмежує ті суми грошей, які вона витрачає. Жінці дуже не подобається, коли чоловік обмежує її в їжі, у вбранні, в усіх витратах на предмети розкоші. Але якщо він дозволяє їй витрачати стільки, скільки їй хочеться, тоді... Тоді вона народжує від нього дітей...