Дуже несподіваним виявився для мене фінал цієї повісті й та версія, якою дон Міґель пояснює смерть мого нещасливого друга Ауґусто. Я вважаю цю версію хибною, але не годиться сперечатися в передмові з автором, якого ти рекомендуєш читачам. Але щоб очистити своє сумління, я вважаю обов’язком висловити глибоку переконаність у тому, що Ауґусто Перес здійснив свій намір накласти на себе руки, про який він мені повідомив під час нашої останньої зустрічі, і зробив це насправді, а не обмежився в ідеалі бажанням, якого реально так і не виконав. Я вважаю, що маю вирішальні докази на підтримку своєї думки; цих доказів так багато, що вони переводять мою особисту переконаність у сферу позитивного знання.
На цьому закінчую,
Постпередмова
Я хотів би посперечатися з деякими твердженнями Віктора Ґоті, автора передмови до мого роману, та позаяк мені відома таємниця його існування — таємниця існування Віктора Ґоті, — то я волію покласти на нього всю відповідальність за все, що він написав у своїй передмові. Адже я сам попросив його її написати, заздалегідь — або, як-то кажуть, апріорі — зобов’язавшись прийняти її такою, якою він мені її подарує, тому я не можу вимагати, щоби він її переробив або, щонайменше, зробив у ній якісь виправлення — як-то кажуть, апостеріорі. Але чому я повинен миритися з певними його оцінками, не оцінивши їх?
Не знаю, наскільки дозволено користатися відвертістю, можливою лише в лоні дуже близької дружби й виносити на публіку думки та оцінки, що їх не призначав для неї той, хто їх висловлював. А Ґоті у своїй передмові досить нетактовно дозволив собі опублікувати ті з моїх думок, які я ніколи не мав наміру робити публічними. Або, принаймні, ніколи не збирався публікувати їх у тій відвертій і грубій формі, в якій висловлював їх у приватній дружній розмові.
А щодо його твердження про те, що нещасливий... Хоча чому нещасливий? Ну гаразд, припустімо, він справді був нещасливим. Тож, повторюю, його твердження, що нещасливий, чи яким там він був, Ауґусто Перес наклав на себе руки, а не помер так, як я описую його смерть, тобто саме так, як мені хотілося її описати, примушує мене лише усміхнутися. Такі думки й справді заслуговують не більш, як на усмішку. І мій друг та автор передмови до мого роману мусить бути дуже обережним, обговорюючи в такий спосіб мої рішення, бо якщо він надто мене роздратує, то я з ним зроблю те саме, що зробив зі своїм другом Пересом, тобто дозволю йому померти або вб’ю його замість лікаря. А лікарі, як відомо моїм читачам, завжди стоять перед дилемою: або дозволяють своєму хворому померти від страху вбити його, або вбивають його зі страху, що він помре. А тому я спроможний убити Ґоті, коли побачу, що він помирає, або дозволю йому померти, якщо побоюся вбити його.
І я не хочу далі продовжувати цю постпередмову, бо написав уже досить, щоби створити альтернативу до передмови свого друга Віктора Ґоті, якому я щиро дякую за його працю.
Передмова до третього видання або історія написання роману «Туман»
Перше видання цього мого твору — тільки мого? — з’явилося 1914 року в бібліотеці «Ренесанс», яку згодом довели до загибелі шахрайство та шахраї. Здається, було й друге, в 1928 році, але про нього я маю лише бібліографічне повідомлення. Я не бачив тієї книги, і цьому нема чого дивуватися, бо тоді при владі була диктатура, й мене було вислано до Андаї[9] (Франція), щоб я не муляв їй очі. У 1914 році, коли мене звільнили — чи, можна сказати, випустили з клітки — з ректорської посади в університеті Саламанки, я розпочав нове життя, після того, як вибухнула війна між народами, яка потрясла нашу Іспанію, хоч вона й не брала в ній участі. Ми, іспанці, поділилися на германофілів і германофобів[10], — чи антантофілів, якщо хочете, — до чого нас більше спонукали наші темпераменти, ніж ті причини, з яких розпочалася війна. Вона стала тією подією, що визначила нашу подальшу історію аж до так званої революції 1931 року, коли монархія Бурбонів наклала на себе руки. Саме тоді я відчув, що мене огортає історичний туман нашої Іспанії, нашої Європи й, навіть можна сказати, туман усього людського світу.
Тепер, у 1935 році, коли мені випала нагода знову видати «Туман», я уважно його переглянув і, переглядаючи, багато чого переробив; я знову пережив його в собі. Тепер для мене це новий твір, і новим він, безперечно, буде для тих із моїх читачів, які колись його прочитали й тепер прочитають знову. Нехай вони перечитають мене, перечитавши його. На якусь мить я подумав, що варто написати його знову, але тоді він був би іншим твором... Іншим? Коли цей Ауґусто Перес двадцять один рік тому — мені тоді було вже п’ятдесят — з’явився в моїх снах, і я вірив у те, що вбив його, й хотів, розкаяний, воскресити, він запитав мене, чи вірю я в можливість воскресити Дон Кіхота, й коли я відповів, що це неможливо, він сказав: «Але ж усі ми, створіння художньої вигадки, перебуваємо в однаковому становищі», — і коли я зауважив: «А якщо ти знову мені приснився?» — він заперечив: «Один і той самий сон двічі не сниться. Той, хто приснився вам знову, й ви думаєте, що то я, то персонаж інший». Інший? Але як він мене переслідував і як переслідує той, інший! Для цього досить прочитати мою трагедію «Інший»[11]. А щодо можливості воскресити Дон Кіхота, то я вірю в можливість воскресити героя Сервантеса, і вірю, що його воскрешають усі ті, хто на нього дивиться і слухає його. Вслід за Павлом із Тарса воскрешають такого героя, як Христос, усі християни. Такою є історія, такою є легенда. Іншого воскресіння не існує.
Створіння художньої вигадки? Створіння реальності? Реальності вигадки, яка є вигадкою реальності. Коли одного разу я побачив, як мій син Пепе, тоді ще зовсім маля, малює ляльку і при цьому приповідає: «Я з живого тіла, я з живого тіла, я не намальована!» — то ці слова, які він хотів укласти в ляльку, повернули мене в моє дитинство, переробили мене й майже навіяли мені жах. То було духовне видіння. А зовсім недавно мій онук Міґелін запитав мене, чи кіт Фелікс — персонаж із дитячих казок — зроблений із живого тіла. Тобто мій онук хотів запитати, чи той кіт живий. А коли я дав йому зрозуміти, що казка — це сон або неправда, він мені відповів: «Але ж це сон живого тіла?» У цьому ми бачимо всю метафізику. Або всю метаісторію.
Я також думав продовжити біографію свого Ауґусто Переса, розповісти про його життя в іншому світі, в іншому житті. Але інший світ та інше життя перебувають на цьому світі й у цьому житті. Кожен персонаж має біографію й особисту історію або з тих, які ми називаємо історичними, або з тих, які можна вважати літературними чи біографіями художньої вигадки. На якусь мить у мене виникло бажання примусити мого Ауґусто написати автобіографію, в якій він виправить те, що написав про нього я і розповість про себе так, як він бачив себе у власних снах. І, отже, подати в моєму романі два різні висновки — можливо, у двох окремих колонках, аби читач міг зробити вибір. Але читач цього не любить, він не терпить, аби його вихоплювали з його сну й занурювали в сон сну, в жахливу свідомість свідомості, в цю тяжку проблему. Він не любить, аби у нього відбирали ілюзію реальності. Розповідають про одного сільського проповідника, який описував страждання нашого Господа й почувши, як заливаються слізьми благочестиві селянки, вигукнув: «Не плачте так гірко, бо це відбувалося понад дев’ятнадцять століть тому й, можливо, навіть відбувалося не так, як про це розповідають...» А в інших випадках слухачам просто кажуть: «Можливо, це було так, а можливо, й ні...»
9
Андая — французьке містечко на узбережжі Біскайської затоки, неподалік од іспанського кордону, де Унамуно жив у добровільному вигнанні в 1926-1930 рр.
11
Трагедія «Інший», написана в 1926 році, поставлена в 1932-му, підбиває підсумок розвитку однієї з головних тем творчості Унамуно, теми «іншого», тісно пов’язаної з гемою Авеля та Каїна, темою роздвоєння людської особистості, розпаду її на два начала, що ворогують між собою, проте невід’ємні одне від одного.