— А коли вона народить від нього дітей, тоді що?
— Справжні ревнощі, сеньйорито, спричиняються дітьми. Саме мати не захоче терпіти іншу матір або жінку, яка може стати матір’ю для її чоловіка. Саме мати не терпітиме, щоб її чоловік поміняв її дітей на інших дітей або на іншу жінку. Але якщо дітей у неї нема і її не обмежуть ані в харчуванні, ні у вбранні, ні у можливостях похизуватися, тоді вона нічим не обурена й усім задоволена. Якщо, крім тієї жінки, яка йому коштує дорого, чоловік має іншу, яка йому нічого не коштує, та, що коштує йому дорого, майже не ревнує до тієї, яка йому нічого не коштує, а якщо вона не тільки нічого йому не коштує, а ще й дає прибуток, якщо він передає тій першій жінці гроші, які отримує від другої, тоді...
— Тоді що?
— Тоді усе в них відбувається якнайкраще. Повірте мені, сеньйорито, Отелло не існують...
— А Дездемони?
— Дездемони можуть бути...
— Але ж ти казав...
— Річ у тому, що перед тим, як я одружився з Лідувіною і прийшов служити сюди до вас, сеньйорито, я служив у багатьох панських будинках... я з’їв на них зуби...
— А у вашому суспільному класі?
— У нашому суспільному класі? У нашому суспільному класі ми не можемо дозволити собі таких розкошей...
— А що ти називаєш розкошами?
— Ті речі, які показують у театрах і про які пишуть у романах...
— Отже, чоловіче, у вашому суспільному класі рідко трапляються злочини, які називають пасіонарними, тобто злочини з ревнощів!..
— Якщо іноді вони й трапляються, то тільки тому, що чуло[45] ходять у театр і читають романи, а якщо ні...
— А якщо ні, то що?
— Усім нам, сеньйорито, подобається грати якусь роль, і ніхто з нас не хоче бути тим, ким він є насправді, він живе так, як переконують його жити інші.
— Та ти філософ...
— Так мене називав останній пан, у якого я служив перед вами. А щодо вас, то моя Лідувіна, певно, мала рацію, порадивши вам зайнятися політикою.
Розділ двадцять перший
— Атож, ви маєте рацію, — сказав дон Антоніо Ауґусто того вечора в казино, коли вони розмовляли наодинці, в кутку зали, — ви маєте рацію, існує болюча таємниця в моєму житті, дуже болюча. Ви про щось здогадувалися. Ви кілька разів відвідували моє вбоге домашнє вогнище... Домашнє вогнище? Але я сказав би...
— Атож, щось дивне, якийсь смуток, що ніби витав у повітрі, приваблював мене до нього...
— Попри моїх дітей, моїх бідолашних дітей, вам здавалося, що це домашнє вогнище без дітей і навіть без батьків...
— Не знаю... Не знаю...
— Ми приїхали здалеку, дуже здалеку, втікаючи, але є речі, які завжди тягнуться за людиною, які оточують її й огортають, наче якесь таємниче середовище. Моя бідолашна дружина...
— Атож, в обличчі вашої сеньйори вгадується життя, наповнене...
— Наповнене стражданнями, ви хочете сказати. Гаразд, друже доне Ауґусто, ви були, не знаю, чому, з якоїсь прихованої симпатії, тим, хто виявив щодо нас найбільше розуміння, найбільше співчуття, і тому я, уже не вперше намагаючись скинути із себе бодай частку свого тягаря, розповім вам про свої нещастя. Ця жінка, мати моїх дітей, мені не дружина.
— Я про це здогадувався. Але якщо вона мати ваших дітей і якщо вона живе з вами як дружина, то вона нею є.
— Ні, я маю іншу дружину... як-то кажуть, законну. Я одружений, але не з тією жінкою, яку ви знаєте. І ця жінка, мати моїх дітей, вона теж одружена, але не зі мною.
— Отже, йдеться про подвійний...
— Ні, про четверний шлюб, як ви вже переконалися. Я одружився, бувши божевільним, цілком божевільним од кохання, з жінкою стриманою і потайною, яка розмовляла мало і, здавалося, завжди говорила більше від того, що власне говорила, її сині й лагідні, лагідні очі здавалися сонними й прокидалися рідко, та коли прокидалися, то метали вогонь. І вся вона була така. Її серце, вся її душа, все її тіло, які зазвичай нібито спали, раптово прокидалися, але знову засинали дуже швидко, після того, як згасала блискавка життя — і якого життя! — так ніби вона вмить забувала про все, що було. Здавалося, ми знову й знову розпочинали життя, ніби ми безперервно мусили його завойовувати. Вона визнала мене нареченим ніби під час епілептичного нападу й думаю, що під час одного з наступних нападів вона сказала мені «так» перед вівтарем. І я ніколи не міг домогтися від неї, щоби вона сказала мені, кохає вона мене чи ні. Скільки разів я про це запитував, до й після нашого одруження, й вона щоразу відповідала мені: про це не запитують, це дурниця. Іншого разу відповідала, що дієслово «кохати» застосовують вже тільки в театрі та книжках і що якби я їй написав: «Я тебе кохаю!» — вона відразу попрощалася б зі мною. Ми жили у шлюбі понад два роки, жили в дуже дивний спосіб, я мусив щодня завойовувати прихильність того сфінкса. Дітей у нас не було. Одного дня вона не повернулася увечері додому, я мало не збожеволів од страху, де тільки її не шукав, а наступного дня довідався з короткого й дуже сухого листа, що вона поїхала далеко, дуже далеко з іншим чоловіком...
— І ви нічого не підозрювали, ні про що не здогадувалися?
— Нічого! Моя дружина досить часто виходила сама з дому, вона відвідувала свою матір, своїх подруг, і дивна холодність оберігала її від будь-яких моїх підозр. І я ніколи не міг нічого зрозуміти в поведінці того сфінкса. Чоловік, із яким вона втекла, був одруженим, і він не тільки покинув свою дружину та малу доньку, щоб утекти з моєю, а й забрав увесь статок своєї дружини, який був чималим навіть після того, як він тринькав його, як йому заманулося. Тобто він не тільки покинув свою дружину, а й пограбував її, забравши все, що їй належало. Й у тому короткому та сухому листі, якого залишила мені моя жінка, була згадка про те становище, в якому опинилася бідолашна дружина викрадача. Викрадачем він був чи викраденим — хто знає! Впродовж кількох днів я не спав, не їв, не відпочивав; я все ходив і ходив найвіддаленішими кварталами мого міста. І був готовий віддатися найницішим і найбезсоромнішим порокам. Та коли мій біль почав утихати, почав перетворюватися на роздуми, я згадав про ще одну бідолашну жертву, про ту жінку, яка залишилася без захисту, пограбована й у своїх почуттях, і у своєму статку. Я визнав своїм моральним обов’язком, позаяк моя дружина стала причиною її нещастя, запропонувати їй допомогу грішми, оскільки Бог нагородив мене статком.
— Я здогадуюся, що було далі, доне Антоніо.
— Не має значення. Я пішов побачитися з нею. Уявіть собі, якою була та наша перша зустріч. Ми оплакали своє велике лихо, яке було нашим спільним. Я запитував себе: «І той чоловік покинув цю жінку заради моєї дружини?» — і почував — чому не сказати вам правду? — певне внутрішнє задоволення, щось непоясненне, так, ніби я вмів обирати краще, ніж він, і він це визнав. І вона, його дружина, також міркувала аналогічно, хоч і навпаки, в чому потім мені призналася. Я запропонував їй допомогу грішми, але вона спочатку від неї відмовилася. «Я працюватиму, щоб утримувати себе та свою доньку», — сказала. Але я наполягав і наполягав так уперто, що, зрештою, вона погодилася. Я запропонував їй стати моєю економкою, щоби вона жила зі мною — природно, ми поїдемо кудись далеко від своєї батьківщини — і після тривалих роздумів вона погодилася й на це.
— І, природно, ви стали жиги разом...
— Ні, це сталося пізніше, значно пізніше. Ішлося тільки про певне співжиття, про певне відчуття помсти, обурення, ще не знаю чого... Я звернув свою головну увагу не на неї, а на її доньку, на бідолашну дитину коханця моєї дружини; я подарував їй свою батьківську любов, надзвичайно сильну любов батька, як і та, що я відчуваю до неї сьогодні, бо я й тепер люблю її не менше, якщо не більше, ніж своїх власних дітей. Я брав її на руки, я пригортав її до своїх грудей, я покривав її поцілунками, і я плакав, плакав над нею. І бідолашна дівчинка запитувала мене: «Чого ти плачеш, тату?» — бо вона відразу почала називати мене татом і своїм татом вважала. І її бідолашна мати, бачачи, як я плачу, теж плакала, й не раз ми змішували свої сльози над білявою голівкою доньки коханця моєї дружини, злодія, який украв моє щастя.