Одного дня я довідався, — продовжив він свою розповідь, — що моя дружина народила дитину від свого коханця, й у той день усі мої нутрощі збурилися, я страждав так, як ніколи ще не страждав, і думав, що збожеволію і накладу на себе руки. Я відчув такі неймовірно гострі ревнощі, яких доти ніколи не переживав. Рана моєї покаліченої душі, що нібито вже загоїлася, тепер відкрилася і з неї бив фонтан крові... вогненний фонтан! Понад два роки я жив зі своєю дружиною, зі своєю законною дружиною — і нічого! А тепер цей підлий злодій! Я уявив собі, що моя дружина опам’яталася від усього й живе, як на розжареному вугіллі. Жінка, яка тепер жила зі мною, побачила, що зі мною коїться щось не гак і запитала: «Що з тобою сталося?» Бо ми домовилися звертатися одне до одного на «ти» заради дівчинки. «Дай мені спокій!» — огризнувся я. Але потім признався їй у всьому, й вона, слухаючи мене, тремтіла. І думаю, я заразив її своїми божевільними ревнощами...
— І, звичайно, після цього...
— Ні, події розвивалися по-іншому. Сталося так, що одного дня ми були удвох із дівчинкою, я тримав її в себе на колінах і розповідав казки, а тим часом її мати теж підійшла до неї і, цілуючи її та белькочучи якусь нісенітницю, почала також її пестити. І тоді вона, бідолашна дитина, поклала одне зі своїх рученят на моє плече, а друге — на плече матері і сказала нам: «Татуню... мамуню, чому ви не подаруєте мені братика, щоби він грався зі мною, як граються зі своїми братиками інші дівчатка, і я не була самотньою?» Ми обоє зблідли, ми подивилися одне одному у вічі одним із тих поглядів, які роздягають душі, ми побачили їх голими й потім, аби не засоромитися, цілували дівчинку, й один із тих поцілунків потрапив не туди. Тієї ж таки ночі, посеред лютих ревнощів, ми зачали першого братика для доньки злодія, який украв моє щастя.
— Дивна історія!
— І почалося наше кохання — якщо це можна так назвати — кохання сухе й німе, створене з вогню й люті, без жодного ніжного слова. Моя дружина, я хочу сказати, мати моїх дітей — бо саме ця, а не та інша є моєю дружиною — моя дружина, як ви вже бачили, є жінкою досить граційною, можливо, вона навіть вродлива, але мені вона ніколи не вселяла палкого бажання, попри те, що ми живемо разом. І навіть після того, як між нами сталося те, про що я вам розповів, я не відчув надмірного любовного потягу до неї, хоч і намагався переконати себе у протилежному. Так, після її пологів, коли народилося четверте з наших дітей, їй стало так погано, так зле, що я подумав, що вона помре. Вона втратила дуже багато крові, стала жовтою, як віск, повіки їй не розплющувалися... Я думав, що її втрачу. І тоді я мало не збожеволів, став смертельно блідим, кров у мені замерзла. Я сховався в куточку дому, де ніхто не міг мене бачити, опустився навколішки й почав благати Бога, щоби Він забрав мене раніше, ніж дозволив померти цій святій жінці. І я плакав, смикав себе за волосся й роздряпував собі груди, поки з них потекла кров. І я тоді зрозумів, які міцні зв’язки єднали моє серце із серцем матері моїх дітей. І коли вона трохи відпочила й повернулася до тями, й небезпека минула, я наблизив губи до її вуха, коли вона, лежачи на ліжку, вітала усмішкою знову віднайдене життя, і сказав їй те, чого не казав ніколи раніше й чого ніколи більше не повторив у такій самій манері. А вона все усміхалася й усміхалася, дивлячись у стелю. А я притулив свої губи до її губів і закинув свої голі руки на її шию, і пролив сльози зі своїх очей на її очі. А вона сказала мені: «Дякую тобі, Антоніо, дякую, дякую за себе й за наших дітей... за всіх... за всіх... і за неї, Ріту». Ріта — це наша найстарша дочка, дочка злодія...ні-ні, наша дочка, моя дочка. Злодію належить інша, та, яка колись називалася моєю дружиною. Ви тепер усе зрозуміли?
— Так і багато більше, доне Антоніо.
— Багато більше?
— Авжеж! Отже, у вас дві дружини, доне Антоніо.
— Ні-ні, я маю тепер тільки одну дружину, матір своїх дітей. Та інша, то не моя дружина, адже не я батько її дитини.
— І цей смуток...
— Життя завжди сумне, доне Ауґусто. І набагато сумнішим є кохання, яке народжується і створюється на могилі іншого і подібне до рослини, яка живиться перегноєм, продуктами розкладу іншої рослини. Злочини — щоправда, злочини чужі — поєднали нас, але хіба наш союз — також злочин? Вони розірвали те, чого не треба було рвати, то чому ми не можемо знову зв’язати роз’єднані кінці?
— І ви так і не довідалися...
— А ми не хотіли нічого довідуватися. І наша Ріта — вже доросла дівчина. Одного дня вона нас одружить... Вона повинна носити моє прізвище, а закон тоді нехай робить, що хоче. Вона моя дочка, а не того злодія: я її виплекав.
Розділ двадцять другий
— Ну то як? — запитав Ауґусто у Віктора. — Як ви зустріли непроханого гостя?
— Ох, ти знаєш, я ніколи б не повірив у це, ніколи! Ще напередодні народження ми були роздратованими вкрай. І ти не можеш собі уявити, які звинувачення кидала мені Елена, поки він борюкався, щоби прийти у світ. «Це твоя, твоя провина!» — казала мені вона. А іншого разу: «Відійди вбік, згинь із очей моїх! Тобі не соромно тут стовбичити? Якщо я помру, це буде твоя провина». Або: «Ніколи більше! Більше ніколи!» Але дитина народилася, й усе змінилося. Таке враження, ніби ми прокинулися від сну й неначе щойно одружилися. Я ніби осліп, цей малюк відібрав у мене зір. Усі кажуть, що моя Елена з вагітністю втратила фігуру, стала схожою на скелет і постаріла щонайменше років на десять, а мені вона здається свіжішою, життєрадіснішою, молодшою й навіть округлішою, ніж будь-коли раніше.
— Це мені нагадує, Вікторе, легенду про фоґетейру, яку я чув у Португалії.
— Розкажи.
— Ти знаєш, що в Португалії штучні вогні, піротехніка — це справжнє високе мистецтво. Той, хто не бачив штучних вогнів у Португалії, не уявляє собі, яке це може бути видовище. І скільки різновидів, Боже мій!
— Але розкажи легенду.
— Ось вона. Так-от, в одному португальському селі жив піротехнік або фоґетейру, який мав надзвичайно вродливу дружину, яка була його втіхою, його чарами, його гордістю. Він був безтямно закоханий у неї, але ще більшою була його гордість. Він дуже втішався тим, що інші смертні йому заздрили, й завжди брав її зі собою, наче кажучи їм: «Ви бачите цю жінку? Вона подобається вам? Але вона моя, тільки моя! Вам заздрісно?»
Він не переставав думати про надзвичайну красу своєї дружини й навіть вважав, що вона надихає його на найкращі витвори з піротехніки, що вона муза його штучних вогнів. І сталося так, що одного разу, коли він готував одну зі своїх вистав, тоді як, зазвичай, його красуня-дружина перебувала поруч, аби надихати чоловіка, порох спалахнув, стався вибух, і коли чоловіка та дружину витягай з вогню, обоє були непритомними і з тяжкими опіками. У жінки обгоріла частина обличчя й грудей, тобто вона була жахливо спотвореною, але самому фоґетейру пощастило: він залишився сліпий і не бачив, як спотворило його жінку. І навіть після цієї трагічної події він не перестав пишатися її красою і йдучи поруч із нею, — а вона тепер перетворилася на його поводаря, — мав такий же гордовитий вигляд і вираз обличчя, що й раніше. «Чи ви бачили коли-небудь гарнішу жінку?» — запитував він, і всі, хто знав його історію, співчували бідолашному фоґетейру й нахваляли красу його дружини.
— Але ж для нього вона залишилася красунею?
— Можливо, ще більшою красунею, ніж раніш, як для тебе твоя жінка, після того, як привела на світ непроханого гостя.
— Не називай його так!
— Ти сам його так назвав.