— Так назвав, але не хочу чути це з чужих уст.
— Так воно завжди й буває, що назва, яку ми чомусь даємо, звучить зовсім по-іншому, коли ми чуємо її з чужих уст.
— Кажуть, ніхто не знає свого голосу.
— Ані свого обличчя. Принаймні я мушу тобі зізнатися, що одна з тих речей, які лякають мене найбільше, — це коли я дивлюся у дзеркало й ніхто більше не бачить мене. Я починаю тоді сумніватися у власному існуванні й уявляти, бачачи себе як іншого, що я — сон, створіння художньої вигадки...
— Але ти здаєшся цілком реальним, тож я раджу тобі менше дивитися у дзеркало.
— Я не можу від цього відвикнути. Либонь, у мене манія зазирати в себе.
— То ти, зрештою, запозичиш звичку факірів, які, як кажуть, полюбляють роздивлятися власний пуп.
— І мені здається, що коли чоловік не знає ані свого голосу, ані свого обличчя, то він не знає нічого з того, що належить йому, що є ніби його частиною...
— Свою дружину, наприклад.
— Мені й справді здається, що неможливо знати ту жінку, з якою ти живеш і яка, зрештою, починає утворювати частинку тебе. Ти знаєш, що сказав про це один із наших великих поетів, Кампоамор?[46]
— Ні. Що ти маєш на увазі?
— Він каже, що коли чоловік одружується, якщо він справді закоханий, то спочатку не може доторкатися до тіла дружини без того, щоби його тіло не спалахувало шаленим плотським бажанням, але минає час, він звикає, і приходить день, коли він спізнає те ж відчуття, доторкаючись рукою до голого стегна своєї дружини, що й до власного стегна, але тоді також, якби його дружині відтинали стегно, він відчув би не менший біль, аніж якби відтинали його власну ногу.
— Так воно і є, справді. Ти не можеш собі уявити, як я страждав під час пологів!
— Вона страждала більше.
— Хто знає!.. І тепер, коли вона належить мені, є частиною мого єства, я також не зауважив того, що її тіло, як кажуть, спотворилося і споганіло, як людина не зауважує, коли з віком її тіло спотворюється, старіє і поганіє.
— Але ти справді вважаєш, що людина не помічає, як із віком вона спотворюється, старіє і поганіє?
— Мабуть, не зовсім, хоч так і кажуть. Усе це відбувається безперервно й повільно. А якщо з людиною відбувається щось несподівано й раптово, тоді... Але щодо старіння, то тут справа очевидна. Людина спроможна відчувати тільки те, що речі, які довкола неї, або старіють, або омолоджуються. І це єдине, що я відчуваю тепер, коли в мене народився син. Ти ж бо знаєш, що зазвичай кажуть батьки, показуючи на своїх дітей: «Вони, вони роблять нас старими!» Дивитися, як росте твоя дитина, певно, приносить найбільшу радість і найбільший жах. Тож не одружуйся, Ауґусто, якщо ти хочеш утішатися ілюзією вічної молодості.
— І що я маю робити, якщо не одружуся? Як я збавлятиму свій час?
— Присвяти себе філософії.
— А хіба шлюб не найкраща, а може, навіть єдина школа філософії?
— Ні, чоловіче, ні! Ти хіба не звернув увагу на те, скільки філософів і які великі філософи залишилися парубками? Крім тих, що були ченцями, зараз мені пригадуються Декарт, Паскаль, Спіноза, Кант...
— Не розповідай мені про філософів-парубків!
— А Сократ, ти хіба не пригадуєш, як він відіслав від себе свою дружину Ксантипу, в той день, коли мав померти, щоби не турбувати її?
— Не розповідай мені також про це. Я не можу позбутися відчуття, що Платон розповідає нам роман, не більше...
— Або рюман...
— Як тобі зручніше.
Й раптово урвавши солодку атмосферу розмови, Ауґусто вийшов.
На вулиці до нього підійшов жебрак.
— Подайте милостиню, сеньйорито, у мене семеро дітей!..
— Не треба було їх народжувати! — відповів йому Ауґусто, настрій у якого зіпсувався.
— Я хотів би побачити вас на моєму місці, — відказав жебрак і додав: — А що ж нам, біднякам, робити, як не народжувати дітей... для багатих?
— Ти маєш рацію, — відповів Ауґусто. — А за те, що дивишся на світ по-філософськи, ось тобі, візьми!
І він дав йому песету, яку той добрий чоловік відразу пішов витратити в найближчій таверні.
Розділ двадцять третій
Бідолашний Ауґусто був нажаханим. Біда була не тільки в тому, що він опинився, наче Буриданів осел, між Евхенією та Росаріо; той факт, що він закохувався майже в усіх жінок, яких зустрічав, не тільки не послаблювався, а й набував сили. І йому відкривалися фатальні речі.
— Іди геть, Лідувіно, заради Бога! Іди геть, залиш мене самого! Іди собі, йди, — сказав він одного разу служниці.
І щойно вона пішла, сперся ліктями на стіл, підпер голову долонями і сказав собі: «Це просто жахливо, справді жахливо. Мені здається, що, не усвідомлюючи цього, я закохався... навіть у Лідувіну! Бідолашний Домінґо! Авжеж, закохався. Вона, попри свої п’ятдесят, має ще добрий вигляд і досить округлі форми тіла; і коли іноді виходить із кухні із закасаними рукавами й повними руками... ну, хіба ж це не божевілля! І це подвійне підборіддя, і складки на шиї!.. Це жахливо, жахливо, жахливо...
Ходи-но сюди, Орфею, — провадив він, узявши на руки цуцика, — як ти думаєш, що я маю робити? Як я маю захищатися від цього, доки нарешті зважуся й одружуся? Ага, мені спала на думку справді геніальна ідея, Орфею! Перетворимо жінку, що так мене переслідує, на матеріал для вивчення. Як тобі здається, чи варто мені присвятити себе дослідженню жіночої психології? Атож, атож, і напишу дві монографії, бо сьогодні монографії дуже популярні: одну назву „Евхенія“, а другу — „Росаріо“, кожна з них матиме підзаголовок „дослідження жінки“. Як тобі моя ідея, Орфею?»
І він вирішив піти проконсультуватися з Антоніном Санчесом Папарриґопулосом, який тоді присвячував свій час і зусилля дослідженню жінок, хоч робив це більше у книжках, ніж у житті.
Антонін Санчес Папарриґопулос належав до тих людей, яких ми називаємо ерудитами, молодий чоловік, який поставив собі за мету прославити свою батьківщину, пояснивши, в чому полягає її найменш відома слава. І якщо ім’я Папарриґопулос ще не лунало серед імен тієї войовниче налаштованої молоді, яка здіймала надто великий галас, щоби привернути до себе увагу суспільства, то тільки тому, що він володів справжньою внутрішньою ознакою сили — терпінням, і тому, що такою великою була його повага до публіки та до себе самого, що він відкладав свою презентацію на той час, коли, належно підготувавшись, відчує себе впевнено на тому ґрунті, який топче.
Дуже далекий від того, щоби прагнути позірного блиску, побудованого на людському невігластві, він надихався літературними творами, що відзначалися гуманітарною досконалістю і не виходили за межі здорового глузду та доброго смаку. Він не хотів фальшивити, домагаючись бути почутим, а хотів підсилити своїм голосом, належно дисциплінованим, прекрасну симфонію, позначену високою якістю національної чистоти.
Інтелігентний розум Папарриґопулоса був ясним і чистим, насамперед чистим тією чудесною прозорістю, яка позбавлена будь-яких затемнень чи плутанини. Він мислив досконалою кастільською мовою, не домішуючи до неї ані туману північних діалектів, ані декадентського акценту з паризьких бульварів, і, організовуючи свої думки в такому бездоганному мовному середовищі, він міркував надійно й глибоко, бо його мислення було поєднане з душею народу, який його підтримував і якому він завдячував своїм духом. Гіперборейські тумани здавалися йому доречними в середовищі тих, які підкріплювали себе міцним пивом, але не в його сонячній Іспанії, що розкинулася під ясним небом і де п’ють священний трунок загіпсованого вина вальдепеньяс[47]. Його філософія сформувалася на філософії нещасливого Бесерро де Бенґоа[48], який, назвавши Шопенгауера диваком, заявив, що з ним не відбувалися такі речі, які насправді з ним відбувалися, він не був песимістом, пив вальдепеньяс замість пива, й стверджував, що неврастенія виникає тоді, коли людина приділяє надміру багато уваги тому, що не має для неї значення, і що ця хвороба лікується кормом для віслюка.
47
Вальдепеньяс — популярне в Іспанії вино, що завдячує своєю назвою місту Вальдепеньяс (провінція Сьюдад-Реаль). Щоб вина не псувалися, до них додають трохи гіпсу, але в південних іспанських винах кількість гіпсу може бути більшою.