Переконаний, що за своєю остаточною суттю усе є формою, формою більш або менш внутрішньою, всесвіт — калейдоскопом форм, які вкладаються одна в одну, і що тільки завдяки своїм формам живуть усі ті великі твори, які доходять до нас із минулих віків, Папарриґопулос дбайливо обробляв чудесні пам’ятки Відродження, вкладаючи їх у ту мову, в яку він потім одягав свої майбутні твори.
Він знаходив у собі силу чинити опір усім спробам неоромантичного сентименталізму та руйнівної моди вирішувати питання, які ми називаємо соціальними. Переконаний у тому, що соціальне питання неможливо вирішити тут, унизу, в тому, що завжди існуватимуть бідні й багаті й що годі сподіватися на більшу полегкість, аніж та, яку приносять милосердя перших і терпіння других, він ухилявся від диспутів, які не могли привести ні до чого корисного й утікав у найчистішу сферу нічим не заплямленого мистецтва, куди не проникають порожні Словеса пристрастей і де людина знаходить прихисток і розраду від життєвих розчарувань. Крім того, він терпіти не міг безплідного космополітизму, який тільки те й робить, що занурює дух людини в безпорадні мрії та просякнуті нервовою зневірою утопії, й любив свою обожнювану Іспанію, чимало з дітей якої або зводили на неї наклепи, або зовсім її не знали; ту Іспанію, що дала йому матеріал для праць, на яких він побудував свою майбутню славу.
Папарриґопулос присвячував могутню енергію свого духу дослідженню минулого інтимного життя нашого народу, і його праця була такою ж самовідданою, як і ґрунтовною. Він прагнув не меншого, як воскресити в очах своїх співвітчизників наше минуле — тобто теперішнє своїх прадідів — і знаючи про той обман, яким замилюють нам очі люди, що перетворюють нашу історію на фантазію, він здійснював безперервний пошук у давніх спогадах будь-якого різновиду, щоби побудувати на незрушних кам’яних блоках будівлю своєї ерудитної історичної науки. Не було такої минулої події, хоч би якою незначною вона здавалася, яка не мала б у його очах неоціненної вартості.
Він знав, що треба навчитися бачити всесвіт у краплині води, що, досліджуючи одну кістку, палеонтолог відновлює цілий тваринний світ, а археолог бачить перед собою всю стародавню цивілізацію, роздивляючись ручку від горщика, й також розумів, що не треба дивитися на зоряне небо крізь мікроскоп, а крізь телескоп — на інфузорію, як-то зазвичай роблять гумористи, прагнучи доказати нам, що світ каламутний і незбагненний. Але хоч він і знав, що для геніального археолога досить ручки від горщика, щоби відтворити мистецтво, поховане у глибинах забуття, та позаяк у своїй скромності він не вважав себе генієм, то волів мати дві ручки від горщика замість однієї — чим більше ручок, тим краще — і волів мати цілий горщик, аніж тільки ручку від нього.
«Усе, що ми начебто виграємо в обсязі, ми програємо у глибині», — таким був його девіз. Папарриґопулос знав, що у найспецифічнішій праці, в монографії найконкретнішого змісту можна викласти найповнішу філософію й насамперед вірив у чудеса розподілу праці й у грандіозний прогрес, який приносить у науки самовіддана діяльність, що складається з уламків, вихоплених із контексту окремих слів, розглядання дрібних порошинок та висмоктування крапель усіх різновидів.
Особливу його увагу привертали найважчі та найзаплутаніші проблеми нашої літературної історії, наприклад, проблема визначення батьківщини Пруденція[49], хоча останнім часом,— як розповідали, внаслідок якихось невдач у коханні — він присвятив себе дослідженню іспанських жінок із минулих сторіч.
У цих працях, начебто незначних за своїм змістом, по-особливому знайшли вияв гострота, розважливість, проникливість і дивовижна інтуїція Папарриґопулоса. Тут він яскраво показав свої якості, застосувавши їх до конкретного, живого матеріалу, а не в абстрактній і чистій теорії. Кожна з тих його дисертацій була курсом індуктивної логіки, пам’ятником не менш чудовим, аніж дослідження Ліонне вербової гусениці, й насамперед вона показувала, що таке сувора любов до святої Істини. Він утікав од дотепності, як од чуми, й вірив, що тільки призвичаївшись шанувати святу істину в найменшому, ми зможемо віддати їй належне у великому.
Він готував популярне видання байок «Каліли й Дімни»[50] з передмовою про вплив індійської літератури на іспанське Середньовіччя, й було б дуже добре, якби він міг це опублікувати, бо читання його праць, безперечно, віддаляло б людей од таверни і небезпечних доктрин про неможливий економічний поступ. Проте двома найбільшими працями, які мав намір видати Папарриґопулос, були історія маловідомих іспанських письменників, тобто таких, про яких не пишуть у відомих літературних історіях або згадують дуже мало, з огляду на нібито незначущість їхніх творів, — так він хотів виправити несправедливе ставлення до них тоді, коли їм випало жити, несправедливе ставлення, яке він осуджував і вважав шкідливим; а в другій його праці йшлося про тих письменників, чиї твори загубилися, і нам залишилася тільки згадка про їхні імена та назви творів, які вони написали. І він був готовим також розповісти про тих, які збиралися написати той чи той твір, але так його й не написали.
Щоб успішніше виконати свої задуми, спочатку піджививши себе суттєвими надбаннями нашої національної літератури, він звернувся до чужоземних літератур, а що це становило для нього неабиякі труднощі, бо іноземні мови давалися йому важко й вивчати їх не було коли, бо він потребував часу на свої більш високі студії, то вдався до відомого способу, який йому підказав його славетний учитель. А саме: читав головні твори з критики та літературної історії, що публікувалися іноземними мовами, тільки тоді, коли знаходив їх французькою, а прочитавши думку найвідоміших критиків про твір того або того автора, відразу гортав його, щоб ознайомити свою свідомість із ним й обробити чужі думки так, аби вони не суперечили його непідкупній чесності критика.
Отже, ви бачите, що Санчес Папарриґопулос не належав до тих молодих людей, чий дух безперервно блукає туди-сюди і які прогулюються без певного напрямку просторами думки й фантазії, випадково розбризкуючи іскри свого інтелекту то там, то там. Ні! Його наміри були строго обмірковані, а маршрути наперед визначені, він був із тих, які йдуть до певної мети. І якщо в його студіях нічого особливо не випинало, то це пояснювалося тим, що усе в них перебувало на вершині, а його вершини були подібними до плато, що з великою точністю відтворювали кастільські рівнини, неозорі й осяяні сонцем, де хвилюється золотаве й поживне жниво.
Нехай Провидіння дарує Іспанії багатьох Антонінів Санчесів Папарриґопулосів! Завдяки їм ми станемо господарями нашого традиційного набутку й здобудемо з нього великі вигоди. Папарриґопулос прагнув — і прагне, бо він ще живе й готує свої нові праці — занурити леміш критичного плуга бодай на сантиметр глибше, ніж це робили його попередники на нашій критичній ниві, щоби завдяки новим сокам жниво зростало соковитішим, а колоски набухали більшими, борошно ставало поживнішим, і ми, іспанці, мали змогу їсти кращий і дешевший духовний хліб.
Ми сказали, що Папарриґопулос працює далі й готує свої праці до виходу у світ. Так воно і є. Ауґусто через спільних друзів, яких вони мали, довідався про його дослідження жінок, яким він віддавався останнім часом, проте досі нічого не опублікував.
Не бракує інших ерудитів, які з притаманною для їхньої породи любов’ю до людства, намагаються затьмарити Папарриґопулоса й, наперед заздрячи тій славі, що, як вони передчувають, його чекає, намагаються применшити його значущість. Один із них стверджує, що Папарриґопулос, наче лис, замітає хвостом власні сліди, знову й знову змінюючи напрямок, у якому біжить, щоби збити зі сліду мисливця і щоби ніхто не міг довідатися, куди він бігав ловити курку; а коли він робить щось не так, то залишає риштування, після спорудження вежі, щоби ніхто не міг помилуватися нею й роздивитися, якою вона є. Ще один із його недоброзичливців зневажливо називає Папарриґопулоса кухарем, так, ніби вміння готувати страви не є високим мистецтвом. Третій звинувачує його в тому, що він або перекладає, або підкоряє ідеї, запозичені з-за кордону, забуваючи, що перевдягаючи їх у чисту, справжню й прозору кастільську мову, таку, яку він застосовує, він робить їх кастільськими й тому нашими власними, і його спосіб нічим не відрізняється від того, який застосував падре Ісла[51], щоби зробити нашим власним Лесажевого «Жіля Бласа». Ще один звинувачує його в тому, що він здебільша спирається на глибоку віру в невігластво свого оточення, причому той, хто його судить, забуває, що віра пересуває гори. Та найбільша несправедливість цих та інших злостивих звинувачень від людей, яким Папарриґопулос не зробив нічого поганого, стане цілком очевидною, коли візьмемо до уваги той факт, що досі Папарриґопулос нічого не опублікував, і всі ті, хто кусає його за п’яти, говорять про те, що вони від когось чули, а не бачили надрукованим на папері.
49
Аврелій Клемент Пруденцій (348 - бл. 405) — творець латинської християнської поезії, іспанець за походженням.
50
«Каліла й Дімна» — збірка казок, притч та апологій санскритського походження, яка поширилася в Середні віки в європейських літературах через перську та арабську версії. В Іспанії перший переклад збірки був зроблений ще в 1251 році за розпорядженням наступника престолу, майбутнього короля Альфонса Мудрого.
51
Хосе Франсиско де Ісла (1703-1781) — іспанський письменник-просвітитель. Перебуваючи у вигнанні в Італії, Ісла зробив вільний переклад французького шахрайського романау «Жіль Блас» Лесажа, назвавши його «Пригоди Хіль Власа із Сантильяни, викрадені в Іспанії, пристосовані для Франції мосьє Лесажем і повернені на батьківщину й перекладені рідною мовою ревним іспанцем, який не потерпить, щоби сміялися з його народу».