— Але трикутнику бракує глибини. Найпростіший багатокутник — це куб. Тому потрібні, принаймні, чотири жінки.
— Але тільки не дві! Якщо не зможете обійтися однією, беріть щонайменше трьох. Але вникніть лише в одну.
— Так я й думаю.
Розділ двадцять четвертий
Коли Ауґусто вийшов після своєї розмови з Папарриґопулосом, він собі казав:
«Отже, мені треба відмовитися від однієї або знайти третю. Якщо підійти до проблеми із суто психологічного погляду, то цим третім елементом, суто ідеальним елементом для порівняння, може послужити мені Лідувіна. Отже, я маю трьох: Евхенію, яка озивається до моєї уяви, до голови; Росаріо, що озивається до мого серця, і Лідувіну, яка озивається до мого шлунка. І голова, серце та шлунок — це три спроможності душі, які, зазвичай, називають розумом, почуттям і бажанням. Думають головою, почувають серцем і бажають шлунком. Це очевидно. А тепер...
А тепер, — міркував він далі, — в мене виникла геніальна, справді геніальна ідея! Я вдам, ніби знову претендую на руку Евхенії, проситиму її знову одружитися зі мною — так з’ясую, чи захоче вона мати мене нареченим, своїм майбутнім чоловіком, але я зроблю це лише, щоби випробувати її, адже я переконаний, що вона відкине мої домагання... Бо цього лише бракувало! Вона мусить відкинути мої домагання. Після того, що між нами було, після того, що вона сказала мені під час нашої останньої зустрічі, уже неможливо, щоби вона мене прийняла. Думаю, ця жінка вміє дотримувати свого слова. Але... чи жінки спроможні дотримувати свого слова? Чи жінка, тобто я маю на увазі Жінку з великої літери, єдину, ту, яка розподіляє свою сутність між мільйонами жіночих тіл, більш або менш гарних — більше гарних, аніж негарних, — чи Жінка зобов’язана дотримувати свого слова? Чи обов’язок дотримувати свого слова не є суто чоловічим обов’язком? Але ні, ні! Евхенія не може прийняти мене; вона мене не кохає. Вона мене не кохає й уже прийняла мій дар. А якщо вона вже прийняла мій дар і користується ним, то навіщо їй кохати мене?
Але... якщо, відмовившись від того, що вона мені вже сказала, — міркував він далі, — скаже, що так, вона приймає мене як нареченого, як майбутнього чоловіка? Бо треба бути готовим до всього. Отже, якщо вона відповість згодою на мою пропозицію? Захопить мене зненацька? Зловить мене на мій же гачок? Хіба не буває так, що риболов ловиться на власний гачок? Але ні, ні, такого не може бути! А якщо буде? Ой, тоді мені не залишиться нічого іншого, як змиритися. Змиритися? Так, змиритися. Треба вміти миритися з несподіваним успіхом. І, можливо, вміння миритися зі своїм щастям — це найважча наука. Хіба Піндар не розповідає нам, що всі муки Тантала[54] спіткали його за те, що він не зміг розпорядитися своїм щастям? Треба вміти розпоряджатися своїм щастям. І якщо Евхенія скаже мені „так“, якщо прийме мене, тоді... перемогла психологія! Хай живе психологія. Але ні, ні, ні! Вона мене не прийме, вона не може мене прийняти, хоч би тільки для того, щоби наполягти на своєму. Така жінка, як Евхенія, не дасть викрутити собі руку; Жінка, коли постає перед Чоловіком, аби побачити, наскільки він упертий і незламний у своїх пропозиціях, спроможна на все... Ні-ні, вона мене не прийме!»
— Росаріто, чекає вас.
Цими трьома словами, сповненими почуттів, урвала Лідувіна плин роздумів свого сеньйорито.
— Скажи мені, Лідувіно, чи, на твою думку, жінки зберігають вірність тому, що вони одного разу сказали? Ви вмієте дотримувати свого слова?
— Залежно від обставин.
— Так, це приспів твого чоловіка. Але відповідай мені щиро, а не так, як мають звичку робити жінки, які, здебільша, відповідають не на те, про що їх запитують, а на те, що вони собі уявили з того, про що їх запитують.
— І про що ж то ви хотіли мене запитати?
— Я хотів тебе запитати, чи ви, жінки, дотримуєте слова, яке ви дали?
— Залежно від слова.
— Як-то залежно від слова?
— Але ж це очевидно! Одні слова дають для того, щоб їх дотримувати, а інші — щоб не дотримувати. І ніхто себе не обманює, бо умови гри відомі наперед.
— Гаразд, гаразд, скажи Росаріо, хай увійде.
І коли Росаріо увійшла, Ауґусто її запитав:
— Скажи мені, Росаріо, як ти вважаєш, чи жінка повинна дотримувати слова, яке вона дала, чи не повинна?
— Я не пригадую, щоби давала вам якесь слово...
— Не про це йдеться, а про те, чи повинна, чи не повинна жінка дотримувати слова, яке вона дала...
— А, то ви говорите про іншу... про ту жінку...
— Не має значення, про яку... То що ти думаєш?
— Я не розуміюся на цих речах...
— Все одно!
— Ну, якщо ви так наполягаєте, то скажу, що найліпше не давати ніякого слова...
— А якщо ти все-таки його дала?
— Я його не давала.
«Бачу, що з цієї дівчини я відповіді не витягну, — сказав собі Ауґусто. — Та оскільки вона тут, я вдамся до психології й доведу свій експеримент до кінця».
— Ходи сюди, сідай тут, — сказав він, показуючи на свої коліна.
Дівчина підкорилася йому спокійно й не хвилюючись, як про щось домовлене й передбачене. Натомість Ауґусто збентежився й не знав, із чого почати свій психологічний експеримент. І, не знаючи, що сказати, вдався до дій. Пригорнув Росаріо, яка тремтіла й важко дихала, до грудей, і покрив її обличчя поцілунками, між тим собі кажучи: «Мені здається, я втрачаю холоднокровність, необхідну для психологічного експерименту». Аж поки врешті зупинився, здавалося, заспокоївся, трохи відсунув Росаріо від себе й несподівано сказав:
— Але ж ти знаєш, що я кохаю іншу жінку?
Росаріо промовчала, дивлячись на нього невідривним поглядом і стенувши плечима.
— Хіба ти цього не знаєш? — повторив він.
— А яка мені різниця тепер?..
— Як це, яка тобі різниця?
— Зараз мені різниці немає. Зараз ви кохаєте мене, так мені здається...
— Мені теж так здається, але...
І тоді сталося щось незвичайне, щось таке, що не входило в передбачення Ауґусто, в його програму психологічних експериментів із Жінкою, а сталося те, що Росаріо рвучко обхопила його руками за шию і почала цілувати. Бідолаха встиг тільки подумати: «Тепер я перетворився на об’єкт експерименту. Ця дівчина досліджує психологію Чоловіка». І не усвідомлюючи, що робить, зловив себе на тому, що пестить стегна Росаріо.
Зненацька Ауґусто підхопився на ноги, обкрутився в повітрі навколо Росаріо й кинув її на канапу. Вона дозволила йому це зробити з розпаленим обличчям. А він, схопивши її за лікті обома руками, дивився їй у вічі.
— Не заплющуй їх, Росаріо, ради Бога, не заплющуй. Розплющ їх. Ось так, більше й більше. Щоб я побачив себе в них, такого маленького...
І побачивши себе в тих очах, наче в живому дзеркалі, він відчув, що перша екзальтація почала пом’якшуватися.
— Дозволь мені, щоб я побачив себе в них, наче в дзеркалі, такого маленького, маленького... Лише так я себе пізнаю... побачивши себе в очах жінки.
А дзеркало дивилося на нього дивним поглядом. Росаріо думала: «Цей чоловік здається мені не таким, як інші. Певно, він божевільний».
Зненацька Ауґусто відхилився від неї, подивився на себе, а потім обмацав себе й, зрештою, вигукнув:
— А тепер, Росаріо, пробач мені.
— Пробачити вам? За що?
І було в голосі бідолашної Росаріо більше страху, ніж якогось іншого почуття. Вона відчувала бажання втекти, бо казала собі: «Коли чоловік починає казати або робити якісь недоречності, то невідомо, де він зупиниться. Цей чоловік може вбити мене в нападі божевілля». І в неї заблищали на очах сльози.
— Ти бачиш? — сказав Ауґусто. — Ти бачиш? Атож, пробач мені, Росаріто, пробач. Я не знав, що я роблю.
А вона подумала: «Те, чого він не знає, він і не робить».
— А зараз іди, іди звідси!
— Ви мене проганяєте?
54
Тантал — міфічний цар Лідії, син Зевса, згідно з легендою, запросив богів на бенкет і, бажаючи випробувати їхню проникливість, запропонував їм страву, зготовлену з м’яса свого сина Пелопа. Боги розгадали задум Тантала. У покарання Зевс позбавив його безсмертя і скинув у Тартар, де він терпів голод і спрагу, стоячи по горло у воді і намагаючись зловити гілку з плодами, що вислизала від нього. Піндар подає свою версію цього міфу: Тантал, нібито, був позбавлений безсмертя за те, що викрав у богів нектар й амброзію, за допомогою яких боги зробили його безсмертним, й запропонував страву богів на бенкеті своїм друзям. В інтерпретації Піндара Тантал схожий на Прометея, що вирішив викрасти для людства вогонь.