— Ні, я захищаю себе. Я тебе не проганяю, ні! Боронь мене, Боже! Якщо хочеш, я звідси піду, а ти залишишся тут, аби ти переконалася, що я тебе не проганяю.
«Безперечно, з ним не все гаразд», — подумала вона й відчула до нього жаль.
— Іди, йди, але не забувай про мене, гаразд? — Він узяв її за підборіддя й пестливо погладив його. — Не забувай про мене; не забувай про бідолашного Ауґусто.
Він обняв її й поцілував у губи довгим і твердим поцілунком. Коли дівчина виходила, вона спрямувала на нього погляд, повний таємничого страху. А щойно вона вийшла, Ауґусто подумав: «Вона мене зневажає, безперечно, вона мене зневажає; я поводився безглуздо, безглуздо, безглуздо... Але що вона, бідолашна, знає про ці речі? Що вона знає про психологію?»
Якби бідолашний Ауґусто міг тоді прочитати в душі Росаріо, настрій у нього дуже погіршився б, бо наївна дівчина думала: «Я щодня віддаю якісь хвилини на користь тієї іншої...»
Збудження знову опанувало Ауґусто. Він відчував, що йому не вдасться надолужити час, змарнований під час таких хвилин, і розгнівався на самого себе. Не знаючи, що робити і щоби згаяти час, покликав Лідувіну. Але, побачивши її перед собою, таку спокійну, округлу, з лукавою усмішкою на губах, пережив таке дивне почуття, що, сказавши їй: «Іди собі, йди!» — вибіг на вулицю. Він боявся, що в якусь мить не зможе стримати себе й нападе на Лідувіну.
Опинившись на вулиці, він заспокоївся. Натовп як ліс; він ставить кожного на своє місце, вкладає його в ту чарунку суспільної структури, в якій йому призначено бути.
«Чи в мене все гаразд із головою? — думав Ауґусто. — Чи не відбувається так, що тоді, як я думаю, що йду вулицею, як ходять нормальні люди, і вважаю себе людиною нормальною, насправді ж роблю дивні жести, вигини тіла та пантоміми, й люди, що, як мені здається, проминають мене, не дивлячись на мене або ковзаючи по мені байдужими поглядами, насправді поводяться зовсім не так, а дивляться на мене й сміються або співчувають мені?.. І чи така ситуація, бува, не свідчить про моє божевілля? Невже я справді божевільний? І перебуваю на останній стадії цієї хвороби? Адже якщо чоловік щирий, вразливий, добрий не скочується до божевілля, то його можна вважати цілковитим йолопом. Якщо ти не божевільний, то ти або дурень, або шахрай. Хоч я аж ніяк не стверджую, що шахраї і дурні не можуть схибнутися.
Те, що я робив із Росаріо, — міркував він далі, — було безглуздим, безперечно безглуздим. Що вона подумає про мене? А яка мені різниця, що про мене подумає така дівчинка?.. Бідолашна! Але з якою невинного безпосередністю вона дозволяла мені робити те, що я з нею робив! Це створіння фізіологічне, досконало фізіологічне, позбавлене будь-якої психології. Тому марно брати її для психологічних експериментів, як марно брати для таких експериментів індійського кроля або жабу. Крім фізіології, з неї нічого не добудеш... Але чи психологія, а надто жіноча психологія, є чимось більшим, аніж фізіологією, або, якщо хочете, психологією фізіологічною? Чи має жінка душу? І мені для психофізіологічних експериментів бракує технічної підготовки. Я ніколи не працював у лабораторії... та й апаратури в мене немає. А психофізіологія потребує апаратури. Отже, я божевільний?»
Після того, як полегшив собі душу цими вуличними міркуваннями, посеред заклопотаного натовпу, байдужого до його печалей, він заспокоївся й повернувся додому.
Розділ двадцять п’ятий
Ауґусто пішов побачитися з Віктором, попестити його пізнього сина, відпочити у спогляданні нового щастя, яке прийшло в цю родину, а зокрема й поговорити про стан свого духу. Й опинившись зі своїм другом наодинці, він сказав:
— Ну й що там у тебе з твоїм романом... чи як ти його там назвав... ага, рюманом... який ти пишеш? Думаю, тепер, коли в тебе народилася дитина, ти його покинув?
— Твоє припущення хибне. Саме тому, що я став батьком, я повернувся до нього. Він надає мені можливість дати вихід чудовому настрою, який мене переповнює.
— Ти не хотів би щось почитати мені з нього?
Віктор вийняв аркуші паперу й почав читати то там, то там своєму другові.
— Але, мій друже, ти дуже змінився! — вигукнув Ауґусто.
— Чому ти так думаєш?
— Бо тут є речі, які межують із порнографією, а іноді й переступають через неї...
— Порнографією? Аж ніяк! Тут є певний натуралізм, але порнографії немає. Людей голих тут можна зустріти, але вони в мене ніколи не роздягаються. Те, що ти перед собою бачиш, — це реалізм...
— Так, реалізм, але, крім того...
— Ти хочеш сказати — цинізм?
— Атож! Цинізм!
— Але цинізм — не порнографія. Ці натуралістичні сцени мають на меті розбудити уяву, щоби привести її до глибокого аналізу реальності речей; цей натуралізм, я сказав би, має педагогічну мету. Атож, він має педагогічну мету!
— І щось гротескне...
— Я цього, власне, не заперечую. Любов до блазенського погляду на світ.
— Завжди похмурого у своїй глибині.
— Все одно. Мені не до вподоби лише жарти загробні, лише дотепність похоронна. Сміх же тільки заради сміху діє мені на нерви й навіть навіює страх. Сміх — це не що інше, як підготовка до трагедії.
— Ну а мені ці натуралістичні блазенські витівки огидні.
— Бо ти одинак, Ауґусто, послухай мене, що я тобі кажу, ти одинак... А я пишу свої речі, щоби лікувати людей... Ні, ні, я не пишу їх просто так, тільки тому, що це мене розважає, і якщо воно розважає також моїх читачів, то я вважаю свій обов’язок виконаним. Але якщо водночас мені вдається вивести на дорогу одужання якогось одинака, такого, як ти, що страждає від подвійної самоти...
— Подвійної?
— Атож, від самоти тіла й самоти душі.
— Ти близький до істини, Вікторе.
— Атож, я знаю, що ти хочеш мені сказати. Ти хочеш розповісти мені про свій стан, який від певного часу вселяє тобі тривогу, глибоку тривогу, чи не так?
— Саме так.
— Отже, я вгадав. Тоді, Ауґусто, одружуйся й одружуйся якомога швидше.
— Але з якою?
— А, то в тебе їх більше, ніж одна?
— А як ти вгадав і це?
— Дуже просто. Якби ти запитав: «А з ким мені одружуватися?» — я не мав би причин припустити, що ти маєш тільки одну або не маєш жодної. Але запитавши: «З якою?» — ти дав мені зрозуміти, що в тебе є вибір із двох або трьох, або десятьох, або енної кількості.
— Це правда.
— Отже, одружуйся, одружуйся з будь-якою з тієї енної кількості жінок, у яких ти закоханий, а ліпше з тією, яка в тебе напохваті. Й не думай надто багато. Ти ж знаєш, що я одружився довго не думаючи; ми мусили одружитися.
— Мені потрібен певний час, щоби провести деякі експерименти з дослідження жіночої психології.
— Єдиний психологічний експеримент над жінкою — це шлюб. Неодружений ніколи не зможе дослідити душу Жінки з погляду психології. Єдина лабораторія, в якій досліджується жіноча психологія або гінепсихологія, — це життя у шлюбі.
— Але звідти немає виходу!
— Насправді з жодного експерименту немає виходу. Кожен, хто намагається в чомусь експериментувати, але тримаючись осторонь, не спалюючи своїх кораблів, ніколи ні про що напевне не довідається. Ніколи не довіряй жодному хірургові, крім того, який сам собі ампутував якийсь орган, ані не довіряйся психіатрові, який не божевільний. Тож одружуйся, якщо хочеш дослідити жіночу психологію.
— Але ж одинаки...
— Психологія одинаків — то не психологія. То лише метафізика, тобто щось таке, що перебуває поза фізикою, поза природою.
— І що ж це таке?
— Щось подібне до того, в чому перебуваєш ти.
— Я перебуваю в метафізиці? Але ж я, дорогий Вікторе, перебуваю не далеко від природи, а близько від неї.
— Все одно.
— Як-то все одно?
— Атож, перебувати близько від природи означає те саме, що перебувати далеко від неї. Ти бачиш цю лінію? — І він накреслив на папері лінію. — Продовжи її з обох сторін до нескінченності, і її кінці зустрінуться в нескінченності, де все зустрічається і все поєднується. Кожна пряма лінія — це дуга з нескінченним радіусом, і в нескінченності вона замикається. Отже, те, що близьке до природи, приводить до того самого результату, як і далеке від неї. Хіба це не очевидно?