— Ні, це щось дуже темне, надзвичайно темне.
— Якщо воно таке темне, тоді одружуйся.
— Але ж... мене обсідають такі сумніви!
— Тим ліпше, малий Гамлете, тим ліпше. Ти сумніваєшся? Тоді думай, думай, і ти існуватимеш.
— Атож, сумніватися — це думати.
— І думати — це також сумніватися, й нічого більше, як сумніватися. Людина вірить, знає і уявляє, не сумніваючись; ні віра, ні знання, ні уява не припускають сумніву, а тому сумнів їх руйнує, але думати без сумніву не можна. І саме сумнів дає віру та знання. І не що інше, як сумнів перетворює віру та знання, які є чимось статичним, спокійним, мертвим, на думку, яка є динамічною, неспокійною, живою.
— А уява?
— Тож, тут присутній деякий сумнів. Я зазвичай сумніваюся в тому, що відчуваю себе зобов’язаним примусити сказати або зробити персонажів мого рюману, й навіть по тому, як я вже примусив їх щось сказати або зробити, сумніваюся, чи це було добре і чи воно насправді їм відповідає. Але... я на все готовий! Атож, сумнів присутній в уяві, яка є думкою...
Тим часом, як Ауґусто й Віктор розмовляли на тему Вікторового рюману, я, автор цього рюману, який ти, читачу, тримаєш у руках, загадково усміхався, бачачи, що персонажі мого рюману виступають на захист моїх творчих принципів і виправдовують їх, а тому казав, звертаючись до самого себе: «Як далеко перебувають ці нещасні персонажі від думки, що вони не роблять нічого іншого, як намагаються виправдати те, що я роблю з ними! А кожен, хто шукає причин для власного виправдання, строго кажучи, по суті, виправдовує самого Бога. А я бог для цих двох бідолах зі свого рюману».
Розділ двадцять шостий
Ауґусто пішов у дім Евхенії, налаштований провести останній психологічний експеримент, вирішальний, хоч і боявся, що вона відкине його домагання й на цьому його експеримент закінчиться. І зустрівся з нею на сходах — вона спускалася ними, прямуючи до виходу, тоді як він підіймався, щоб увійти.
— Ви до нас, доне Ауґусто?
— Так. Та оскільки ви йдете з дому, то я відкладу свій візит до іншого дня. Я прийду потім.
— Ні, мій дядько вдома, нагорі.
— Я не з вашим дядьком хотів поговорити, Евхеніє, а з вами. Відкладемо цю розмову до іншого дня.
— Ні-ні. Повернімося. Справи треба вирішувати ще гарячими.
— Але якщо ваш дядько тут...
— Пхе! Він анархіст. Ми його не покличемо.
І вона повернула назад, примусивши Ауґусто йти за собою. Бідолаха, який прийшов сюди як експериментатор, тепер відчув себе піддослідною жабою.
Коли вони опинилися самі в залі, Евхенія, не скинувши капелюха, у парадній сукні, в якій вона увійшла, сказала йому:
— Ну то послухаймо, що ви хотіли мені сказати.
— Річ у тім... річ у тім... — забелькотів бідолашний Ауґусто, — річ у тім...
— То ж у чому все-таки річ?
— Річ у тім, що я не можу знайти спокою, Евхеніє. Що я тисячу разів прокрутив у своїй уяві те, що ми сказали одне одному останнього разу, коли розмовляли, й попри все, не можу змиритися, ні, ні. Я не можу змиритися, я не можу!
— Із чим же ви не можете змиритися?
— Із цим, Евхеніє, із цим.
— Із чим же саме?
— Із тим, що ми залишимося тільки друзями...
— Більше, ніж друзями!.. То вам здається, цього мало, сеньйоре доне Ауґусто? Чи, може, ви хочете, щоби ми були менше, ніж друзями?
— Ні, Евхеніє, ні, я зовсім не про це.
— Про що ж ви?
— Ради Бога, не примушуйте мене страждати...
— Ви самі примушуєте себе страждати.
— Я не можу змиритися, ні, не можу.
— То чого ж ви хочете?
— Щоби ми стали... чоловіком і дружиною.
— Закінчуймо!
— Щоби закінчити, треба почати.
— А те слово, яке ви мені дали?
— Я сам не знав, що кажу...
— А ота Росаріо...
— О, Евхеніє, не нагадуй мені про неї! Не думай про Росаріо!
На ці слова Евхенія скинула капелюха, поклала його на столик, повернулася до стільця й сіла, а тоді з паузами й урочисто промовила:
— Ну гаразд, Антоніо, оскільки ти, — а ти, зрештою, не більш, як чоловік, — не вважаєш себе зобов’язаним дотримувати свого слова, то я — а я всього лише жінка — також можу не дотримувати свого. Крім того, я хочу визволити тебе від Росаріо й від інших Росаріо або Петр, які можуть до тебе чіплятися. Те, чого не зробила вдячність за твою щедрість, ані обурення з приводу того, як повівся зі мною Маурісіо, — як бачиш, я з тобою відверта, — зробить співчуття. Атож, Ауґусто, мені тебе дуже жаль! — і кажучи це, вона двічі легенько ляснула його правою долонею по коліну.
— Евхеніє! — і він простяг до неї руки, ніби хотів схопити в обійми.
— Обережно! — вигукнула вона, рвучко відсовуючись. — Обережно з руками!
— Але ж іншого разу... останнього разу...
— Так, але тоді все було по-іншому!
«Я перебуваю в ролі піддослідної жаби», — подумав психолог-експериментатор.
— Атож, — провадила Евхенія, — другові, не більше, ніж другові, можна дозволити певні маленькі вольнощі, які неприпустимі у стосунках... скажімо... з нареченим!
— Я цього не розумію.
— Коли ми одружимося, Ауґусто, я тобі все поясню. А зараз поводься тихо й пристойно, гаразд?
«Це вже зроблено», — подумав Ауґусто, який на всі сто відсотків відчув себе піддослідною жабою.
— А зараз, — додала Евхенія, підводячись, — я покличу дядька.
— Навіщо?
— Щоб повідомити його про нашу домовленість.
— А й справді! — в замішанні вигукнув Ауґусто.
У цю мить з’явився дон Фермін.
— Ось які тут у нас справи, дядьку, — сказала йому Евхенія. — Ви бачите перед собою дона Ауґусто Переса, який прийшов просити моєї руки. І я її йому віддала.
— Чудово, просто чудово! — вигукнув дон Фермін. — Просто чудово. Ходи до мене, дочко моя, дай-но я тебе обійму! Чудово!
— Тобі здається таким чудовим те, що ми збираємося одружитися, дядьку?
— Ні, мені здається особливо чудовим, мене просто зачаровує, мене неймовірно тішить той спосіб, у який було вирішено цю проблему, двоє наодинці, без посередників... нехай живе анархія! І дуже шкода, надзвичайно шкода, що для здійснення свого наміру вам доведеться звертатися до властей... Проте ви не занесете цього акту у глибини вашої свідомості, правда ж, ви зробите це тільки pro formula[55], не більше, як pro formula. Бо я знаю, що ви вже вважаєте себе чоловіком і дружиною. У будь-якому разі, я, я сам, в ім’я анархічного Бога, вас одружую. І цього досить. Чудово! Чудово! Доне Ауґусто, від сьогодні цей дім — ваш дім.
— Від сьогодні?
— Ви маєте слушність, атож маєте. Цей дім, у якому я мешкаю, завжди належав вам, завжди належав усім моїм братам. Але від сьогодні... ви мене розумієте.
— Так, я розумію вас, дядьку.
У цю мить пролунав дзвінок у дверях, і Евхенія сказала:
— Тітка!
Щойно увійшовши до зали, донья Ермелінда вигукнула:
— Я все зрозуміла! То ви вже домовилися? Я знала, що цим закінчиться.
Ауґусто подумав: «Піддослідна жаба! І вони зловили мене всі разом».
— Ви, звичайно, залишитеся пообідати з нами, щоби відсвяткувати... — сказала донья Ермелінда.