— А куди мені діватися! — вихопилося в бідолашної піддослідної жаби.
Розділ двадцять сьомий
І тоді почалося для Ауґусто нове життя. Майже щодня він перебував у домі своєї нареченої й вивчав не психологію, а естетику.
А Росаріо? Росаріо більше не приходила в його дім. Наступного разу попрасований одяг принесла йому якась інша жінка. І він не наважився запитати, чому не прийшла Росаріо. Який сенс запитувати, якщо він і так це знав? І ця зневага — то була зневага, а не щось інше — майже тішила його, замість засмучувати. Гаразд, він усе надолужить із Евхенією. Але та й далі повторювала своє: «Обережно, прибери руки!» Здається, вона була створеною для чогось іншого.
Евхенія тримала його на суворому раціоні: дозволяла лише милуватися собою, розпалюючи його апетит. Одного разу він сказав їй:
— У мене з’явилося бажання написати вірші про твої очі.
— То напиши! — відповіла вона.
— Але для цього треба, — додав він, — аби ти трохи пограла на фортепіано. Дивлячись і слухаючи, як ти граєш на своєму професійному інструменті, я відчую більше натхнення.
— Але ж ти знаєш, Ауґусто, що відтоді, як завдяки твоїй щедрості я змогла відмовитися від своїх уроків, я більше не грала на фортепіано, і що я терпіти його не можу. Воно принесло мені стільки неприємностей!
— Не має значення, пограй на ньому, Евхеніє, пограй, щоб я написав свої вірші.
— Ну, гаразд, але тільки раз!
Евхенія сіла за фортепіано, й поки вона грала, Ауґусто написав такі рядки:
— Ну, як тобі моя поезія? — запитав Ауґусто відразу, як прочитав ці рядки.
— Які моя фортепіанна музика — дуже мало або й зовсім не музикальна. А оте «як кажуть»...
— Це, щоби надати віршу невимушеності...
— А оце «солодка Евхеніє» мені здається пустослів’ям.
— Як? Ти вважаєш себе пустослів’ям?
— Атож, у цих віршах так. І загалом, усе це здається мені дуже... дуже...
— Справді, чимось дуже близьким до рюману.
— А що таке рюман?
— Це термін, який ми з Віктором вигадали для власного вжитку.
— Але ти затям собі, Ауґусто, що в моєму домі не буде ніяких термінів, після того, як ми одружимося, зрозумів? Ні термінів, ні собак. Тому ти вже тепер подумай, куди ти подінеш свого Орфея...
— Але ж, Евхеніє, ради Бога! Ти ж знаєш, як я його знайшов, бідолашного! До того ж він мій повірник!.. Тільки йому я адресую всі свої монологи!..
— Коли ми одружимося, монологів у моєму домі також не буде. А тим більше собак!
— Побійся Бога, Евхеніє, навіть якщо в нас буде дитина...
— Якщо вона в нас буде...
— Звичайно, буде. Але навіть якщо не буде, то чому не тримати в домі собаку? Чому не тримати в домі собаку, про якого так справедливо кажуть, що він був би найкращим другом людини, якби мав гроші?..
— Ні, якби собака мав гроші, він не був би другом людини, я в цьому переконана. Бо він їй друг тільки тому, що грошей у нього нема.
Іншого дня Евхенія сказала Ауґусто.
— Послухай мене, Ауґусто, я маю сказати тобі одну серйозну річ, дуже серйозну, й дуже прошу тебе простити мені наперед, якщо те, що я тобі скажу...
— Ради Бога, Евхеніє, говори!
— Ти знаєш, я мала нареченого...
— Так, Маурісіо.
— Але ти не знаєш, що я мусила попрощатися з ним за його безсоромність.
— Я не хочу знати про це.
— Це робить тобі честь. Ну так-от: я мусила попрощатися з ним, бо він був ледачим і припустився безсоромності щодо мене, але...
— Він досі тебе переслідує?
— Досі!
— Ну, я йому покажу!
— Та ні, не про це йдеться. Він переслідує мене, але не з тими намірами, про які ти подумав, а з іншими.
— Якими ж?
— Не тривожся, Ауґусто, не тривожся. Бідолашний Маурісіо не кусається, а лише гавкає.
— Тоді роби те, про що каже арабське прислів’я: «Якщо ти зупинятимешся перед кожним собакою, що гавкатиме на тебе по дорозі, ти ніколи не дійдеш до її кінця». Не треба кидати в них камінням — просто не звертай уваги.
— Думаю, є кращий засіб.
— Який?
— Про всяк випадок класти до кишені окраєць черствого хліба й кидати його шматочками собакам, які на тебе гавкають, бо вони гавкають від голоду.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Бо тепер Маурісіо шукає собі якусь роботу чи якийсь спосіб прожити й каже, що дасть мені спокій, коли десь прилаштується, а як ні...
— А як ні?
— Погрожує переслідувати мене, щоби скомпрометувати...
— Безсоромник! Бандит!
— Не заводься. Я думаю, найкращий спосіб його позбутися — це знайти для нього роботу, яка дасть йому засоби до життя й буде максимально легкою. Мною керує також співчуття, бо він дуже тепер бідує і...
— Мабуть, ти маєш рацію, Евхеніє. І думаю, я зможу це залагодити. Завтра ж поговорю зі своїм другом і, мені здається, ми його прилаштуємо.
І він справді знайшов для Маурісіо роботу й домігся, щоби вона була досить далеко.
Розділ двадцять восьмий
Ауґусто скривився, коли одного ранку Лідувіна повідомила, що його чекає якийсь молодик, і з’ясувалося, що то Маурісіо. Він уже хотів відмовитися від розмови з ним, але його заінтригував чоловік, який одного часу був нареченим Евхенії і якого та, можливо, досі так чи інак любила; чоловік, який, можливо, мав із тією, яка мала стати дружиною Ауґусто, такі інтимні стосунки, яких цей останній досі не знав; чоловік, який... Було щось таке, що їх поєднувало.
— Я прийшов, сеньйоре, — смиренно почав Маурісіо, — подякувати вам за ту велику послугу, яку ви знайшли за можливе зробити мені за посередництва Евхенії...
— Вам немає за що дякувати мені, сеньйоре, і я сподіваюся, що в майбутньому ви дасте спокій жінці, яка незабаром стане моєю дружиною.
— Але я не набридав їй анітрохи.
— Я маю на кого послатися.
— Відтоді, як вона попрощалася зі мною, і добре зробила, що попрощалася, бо я не той чоловік, який їй потрібен, я намагався втішити себе, як міг, від цього нещастя й поставився з пошаною до її рішення. І якщо вона розповіла вам щось інше...
— Я прошу вас більше не згадувати про ту, яка має стати моєю дружиною, і тим більше не натякати, ніби вона бодай у чомусь відступила від істини. Утішайтеся, як зможете, і дайте нам спокій.