— Ви маєте слушність. Я дуже вдячний вам обом за ту послугу, яку ви мені зробили, знайшовши для мене те місце, яке ви для мене знайшли. Я служитиму на тій посаді й знайду собі якусь розраду. Зокрема, я вже подружився з однією дівчиною...
— А яке мені до цього діло, кабальєро?
— Бо мені здається, ви повинні її знати...
— Як? Звідки? Ви, певно, жартуєте?..
— Ні... ні... Це така собі Росаріо, яка працює в майстерні прасування і яка, мені здається, приносить вам замовлення.
Ауґусто зблід... «Чи він знає про все?» — запитав себе він, і це збентежило його ще більше, ніж попередня підозра про те, що цей чоловік знає про Евхенію те, чого він не знає. Але він швидко опанував себе й вигукнув:
— То ви прийшли до мене, щоби розповісти мені про це?
— Мені здається, — сказав Маурісіо, так ніби не чув його вигуку, — що нам, зневаженим, має бути дозволено втішити одне одного.
— Але що ви хочете цим сказати, чоловіче, що ви хочете цим сказати? — й Ауґусто подумав, чи такими сильними були його почуття до Росаріо, що він міг би задушити цього чоловіка.
— Не хвилюйтеся так, доне Ауґусто, не хвилюйтеся так! Я не хочу сказати нічого, крім того, що я сказав. Жінка, про яку ви не хочете, щоб я згадував, зневажила мене, прогнала мене, і я зустрів цю бідолашну дівчину, яку зневажив інший, і...
Ауґусто не міг далі стримуватися; він спочатку зблід, потім спалахнув, підвівся, схопив Маурісіо за обидві руки, підняв його й кинув на канапу, вельми туманно уявляючи, що він робить, так, ніби хотів схопити його за горло. Й тоді, опинившись на канапі, Маурісіо сказав йому з великою холоднокровністю:
— А зараз подивіться, доне Ауґусто, в мої зіниці, й ви побачите, яка ви дитина...
Бідолашний дон Ауґусто мав таке відчуття, ніби він розплавився. Принаймні вся сила витекла з його рук, кімната почала затягуватися туманом, очі вже нічого не бачили й він подумав: «Я бачу сон?» — а тоді побачив Маурісіо, який уже стояв на ногах перед ним і дивився на нього з лукавою посмішкою.
— О, доне Ауґусто, нічого не сталося, нічого не сталося! Даруйте мені цей спалах.... я навіть не знаю, що зі мною було... не уявляю собі І дякую, дякую, дякую, ще раз дякую! Дякую їй і вам! Прощайте!
Щойно Маурісіо пішов, як Ауґусто покликав Лідувіну.
— Скажи, Лідувіно, хто тут зі мною був?
— Молодик.
— На кого він був схожий?
— Вам справді треба, щоб я його описала?
— А справді тут хтось зі мною був?
— Сеньйорито!
— Ні... ні... присягнися мені, що тут був зі мною молодик і мав ті ознаки, які ти мені опишеш... високий, русявий, чи не так? Із вусами, більше повний, аніж худий, з орлиним носом... Він тут був?
— З вами все гаразд, доне Ауґусто?
— Це був не сон?
— Ми ж не заснули обоє?
— Ні-ні, нам не могло обом водночас приснитися одне й те саме. І якщо не одна людина щось бачила, то це не може бути сном.
— Та заспокойтеся ви вже! Це справді був той молодик, про якого ви говорите.
— І що він сказав, коли виходив?
— Коли він виходив, то зі мною не розмовляв... І я не бачила, як він виходив...
— А ти знаєш, хто він такий, Лідувіно?
— Так, знаю. Він був нареченим вашої...
— Так, годі. А тепер чий він наречений?
— Це було би знати надто багато про нього.
— Ви, жінки, знаєте дуже багато про те, чого вам не треба знати...
— Так, а натомість часто не знаємо того, що нам треба знати.
— Тоді, гаразд, скажи мені правду, Лідувіно. Ти не знаєш, із ким нині кохається цей... суб’єкт?
— Ні, але можу здогадатися.
— Як?
— З того, що ви говорите.
— Ну, то гаразд, поклич тепер Домінґо.
— Навіщо?
— Щоб з’ясувати, чи я досі сплю, чи ні й чи ти справді Лідувіна, його дружина, чи...
— А якщо Домінґо також спить і бачить сон? Але я думаю, є ліпший спосіб.
— Який?
— Нехай прийде Орфей.
— Ти маєш рацію. Цей не спить і снів не бачить!
Незабаром після того, як вийшла Лідувіна, увійшов пес.
«Підійди-но сюди, Орфею, — сказав його господар, — підійди! Бідолаха! Як мало днів тобі залишилося жити зі мною! Вона не хоче мати тебе в домі. І куди я тебе прожену? Що з тобою станеться без мене? Ти можеш навіть померти, я знаю! Лише собака здатний померти, коли його розлучать із господарем. А я був більше, ніж твоїм господарем, я був твоїм батьком, твоїм богом! Вона не хоче мати тебе в домі; тебе заберуть од мене! Невже ти, символ вірності, заважатимеш їй у домі? Хто його знає... Можливо, собака розуміє найпотаємніші думки людей, із якими живе, хоч і мовчить... А я мушу одружитися, не маю іншої ради, як одружитися... Бо якщо я не одружуся, то ніколи не вийду зі сну. Я повинен прокинутися.
Але чого ти так дивишся на мене, Орфею? Здається, що ти плачеш без сліз!.. Може, ти хочеш щось мені сказати? Я бачу: ти страждаєш тому, що не наділений даром слова. Я надто поквапно вирішив, що ти не бачиш снів. А ти бачиш мене уві сні, Орфею. Хіба люди є людьми не тому, що існують собаки, коти, коні, бики й вівці — тварини всякого різновиду, а надто домашні? Якби не було домашніх тварин, на яких можна перекласти тягар тваринності життя, хіба людина прийшла б до людськості? Якби людина не приручила коня, хіба половина нашого родоводу не їздила б верхи на другій половині? Атож, саме вам ми завдячуємо цивілізацією. І жінкам. Бо хіба жінка — це не ще одна одомашнена тварина? І якби не було жінок, то чи були б чоловіки чоловіками? Ох, Орфею, скоро прийде та, що вижене тебе з дому!»
І він пригорнув його до грудей, і собака, який, здавалося й справді плакав, почав лизати йому бороду.
Розділ двадцять дев’ятий
Усе вже було приготовлено до весілля. Ауґусто хотів, аби воно було стриманим і скромним, але вона, його майбутня дружина, ніби віддавала перевагу чомусь більш пишному й шумному.
В міру того, як наближалася ця дата, наречений палко домагався, щоб йому були дозволені певні вольнощі й поблажки, проте вона, Евхенія, поводилася ще стриманіше.
— Але ж за кілька днів ми належатимемо одне одному, Евхеніє!
— Саме тому. Треба, щоби ми вже почали шанувати один одного.
— Шанувати... Шанувати... Пошана виключає пестощі.
— Це тобі так здається... Чоловік завжди залишається чоловіком!
Й Ауґусто помічав у ній щось дивне, щось силуване. Кілька разів йому здалося, ніби вона уникає його поглядів. І він пригадував свою матір, свою бідолашну матір, і те, як вона мріяла, щоб її син добре одружився. І тепер, коли все наближалася дата його одруження з Евхенією, йому все більше боліло те, що Маурісіо забрав у нього Росаріо, як він сам йому розповів. Він відчував ревнощі, ревнощі шалені і лють на себе за те, що втратив таку нагоду і так зганьбив себе перед дівчиною. «Тепер вони сміються обоє з мене, — казав собі він, — а він особливо, тому що накинув мені Евхенію й забрав у мене Росаріо». І не раз у нього з’являлося шалене бажання скасувати свою домовленість із Евхенією й повернутися до Росаріо, відбивши її в Маурісіо.
— А що сталося з тією дівчиною, з Росаріо? — запитала його Евхенія за кілька днів до весілля.
— Навіщо ти нагадуєш мені про неї?
— Ну, якщо тобі не хочеться згадувати про неї, то можеш не відповідати.
— Ні... ні... але...
— Адже одного разу вона урвала наше побачення... Ти не довідувався про неї? — і подивилася на нього поглядом, який пронизує наскрізь.
— Ні-ні, я не довідувався про неї.
— Хто тепер підкоряє її або вже підкорив на цю годину? — і, відвівши погляд від Ауґусто, втупила його кудись у далечінь.
Крізь свідомість нареченого табуном пробігли дивні передчуття. «Видається, вона щось знає», — сказав він собі, а тоді голосно запитав: