— Ні, це аж ніяк ні, — жваво я йому заперечив. — Я відчуваю потребу в дискусії, без дискусії й без суперечок я не уявляю собі життя, й коли переді мною нема людини, яка би дискутувала зі мною й мені заперечувала, я вигадую в собі того, хто б це робив. Мої монологи — це діалоги.
— Тож, мабуть, діалоги, які ви складаєте, не більше, ніж монологи.
— Можливо. Але я кажу тобі й повторюю, що поза мною ти не існуєш...
— А я знову повертаю вас до думки, що це ви не існуєте поза мною та іншими персонажами, яких ви, як вам здається, створили. Я переконаний, що мою думку підтримали б і дон Авіто Карраскаль, і великий дон Фульхенсіо...
— Не вигадуй...
— Гаразд, я не дражнитиму вас далі. Повернімося до того, чому ви заперечуєте можливість мого самогубства?
— Бо я вважаю, що ти існуєш тільки в моїй фантазії, тому повторюю: тобі дозволено робити тільки те, що мені хочеться, а позаяк мені тепер не хочеться, щоби ти йшов із життя, то ти руки на себе не накладеш. Усе буде так, як я сказав!
— Оце ваше «мені не хочеться», сеньйоре де Унамуно, звучить дуже по-іспанськи, але й дуже негарно. Але навіть якби я погодився з вашою дивною теорією про те, що я не існую насправді, а ви існуєте; з тим, що я тільки створіння художньої вигадки, продукт вашої романної або рюманної фантазії, навіть тоді, я не мушу підкорятися тому, що ви називаєте своїм хотінням, своєю примхою. Навіть ті, кого називають створіннями художньої вигадки, мають свою внутрішню логіку.
— Атож, я знаю цю пісню.
— І справді. Ані прозаїк, ані драматург не можуть вимагати абсолютно все, що їм заманеться від того персонажа, якого вони створюють; створіння художньої вигадки, за реальними законами мистецтва, можуть поводитися так, як жоден із читачів від них не очікує...
— Персонаж із роману, можливо...
— Отже?
— Але персонаж із рюману...
— Облишмо ці комедії, які ображають мене й завдають справжнього болю. Я існую сам собою, існую таким, яким себе уявляю, існую тому, що ви обдарували мене існуванням згідно зі своїми власними уявленнями, я маю свій характер, свій спосіб буття, свою внутрішню логіку, й ця логіка вимагає, щоб я заподіяв собі смерть.
— Це ти так вважаєш, але ти помиляєшся!
— Чому це я помиляюся? У чому я помиляюся? Покажіть мені, де саме я припускаюся помилки. Оскільки найважча наука, що існує на світі, — це пізнати самого себе, то цілком можливо, що я справді помилився й самогубство не найлогічніший вихід із моїх жахливих пригод, але тоді ви повинні довести мені це. Бо якщо, друже доне Міґелю, надзвичайно важким уявляється пізнання себе самого, то є ще один різновид пізнання, який здається мені не менш важким...
— Який же це різновид? — запитав я.
Він подивився на мене із загадковою й лукавою усмішкою і повільно промовив:
— Бо ще важчим для людини, ніж пізнати саму себе, є той випадок, коли автор художньої прози або драматург намагається добре пізнати тих персонажів, яких вигадує, або переконує себе в тому, що він їх вигадав...
Мене почали тривожити ці випади Ауґусто, і я потроху втрачав терпець.
— І я наполягаю, — докинув він, — що хоч ви й обдарували мене існуванням, хай навіть воно фіктивне, ви не можете просто так і лише тому, що так вам хочеться, як-то кажуть, перешкодити мені заподіяти собі смерть.
— Гаразд! Годі! Годі! — вигукнув я, вдаривши кулаком по столику. — Замовкни! Не хочу більше чути таких безцеремонних висловлювань! Та ще й від свого власного творіння! А що ти мені вже набрид, і я не знаю, що з тобою робити, то я негайно вирішую не тобі дозволити заподіяти собі смерть, а вбити тебе самому. Тож помри, й помри дуже швидко! Помри негайно!
— Як? — вигукнув Ауґусто, підстрибуючи на своєму стільці. — То ви хочете, щоб я помер, хочете заподіяти мені смерть, убити мене?
— Так, я хочу, щоби ти помер!
— А я цього не хочу! Не хочу! Не хочу! — заволав він.
— Он як! — сказав я, дивлячись на нього з жалем і гнівом. — Чому ж тоді ти сам хотів убити себе, а тепер не хочеш, аби я тебе вбив? Чому хотів попрощатися з життям, а не хочеш, аби я його в тебе забрав?
— Бо це не одне й те саме...
— І справді, я чув про подібні випадки. Чув про одного чоловіка, який вийшов уночі на вулицю, озброєний револьвером, аби застрелити себе, але на нього напали грабіжники, він почав захищатися, одного з них убив, інші розбіглися, й, побачивши, що він купив собі життя коштом життя іншої людини, він відмовився від свого наміру.
— Тут усе зрозуміло, — зауважив Ауґусто. — Той чоловік хотів забрати в когось життя, убити людину, а що він убив когось іншого, то навіщо йому було вбивати себе? Більшість самогубств відбуваються через бажання вбити когось: люди вбивають самих себе, бо їм бракує мужності вбити когось іншого...
— Он як, Ауґусто, я розумію тебе, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що якби ти знайшов у собі мужність убити Евхенію або Маурісіо, або обох, то не думав би про те, щоб убити себе самого, хіба не так?
— Якщо я й хотів убити когось іншого, то... не їх.
— А кого ж?
— Вас! — І він подивився мені у вічі.
— Чому? — вигукнув я, підхоплюючись на ноги. — Чому? Звідки у твоїй уяві виникло бажання вбити мене? Ти? Хочеш убити мене?
— Сядьте і заспокойтеся. Невже ви думаєте, друже доне Міґелю, що це було б першим випадком, коли створіння художньої вигадки, як ви мене називаєте, убило б того, хто вважав, що дав йому... фіктивне буття?
— Ну, це вже занадто, — сказав я, міряючи кроками свій кабінет, — це виходить за будь-які рамки пристойності. Таке просто не може відбутися, хіба що...
— Хіба що в рюманах, — сказав він із глузливою посмішкою.
— Гаразд! Годі! Годі! Годі! Я не можу далі таке терпіти! Ти мені даєш консультації, ти, ти! Починаєш із того, що сумніваєшся в моєму існуванні, потім відмовляєш мені у праві робити з тобою все, що мені захочеться, атож, усе, що мені захочеться, усе, що виникне в моїй...
— Не будьте таким іспанцем, доне Міґелю...
— Ти ще й у цьому дорікаєш мені, йолопе! Бо я й справді іспанець, іспанець за своїм народженням, за освітою, за тілом, за духом, за мовою і навіть за професією та роботою; я іспанець за всіма можливими ознаками, й іспанізм — моя релігія, і небо, в яке я вірю, — це небесна й вічна Іспанія, і мій Бог — це іспанський Бог, Бог Нашого Господа Дон Кіхота, Бог, який думає по-іспанськи й по-іспанськи каже: «Хай буде світло», — і його Слово було Словом іспанським!..
— Ну то й що? — урвав він потік моєї мови, повертаючи мене до реальності.
— І в тебе ще й виникла думка вбити мене. Убити мене? Мене? Мене хочеш убити ти? Щоб я помер од рук одного зі своїх творінь? Я більше не хочу терпіти тебе. І щоби покарати тебе за зухвалість і ці згубні, екстравагантні, анархічні доктрини, з якими ти до мене прийшов, я вирішив, що ти мусиш померти. Коли ти повернешся до себе додому, ти помреш. Ти помреш, я кажу тобі, ти помреш!
— Але Бога ради!.. — вигукнув Ауґусто тепер уже благальним голосом, тремтячий і блідий.
— Немає Бога, який би тобі допоміг. Ти помреш!
— Але я хочу жити, доне Міґелю, хочу жити, хочу жити...
— Ти хіба не хотів убити себе?
— О, якщо йдеться тільки про це, то я присягаюся вам, сеньйоре де Унамуно, що не вб’ю себе, що не покину цього життя, яким обдарував мене Бог або ви, присягаюся вам... Тепер, коли ви захотіли вбити мене, я хочу жити, жити, жити...
— Навіть таким життям?
— Атож, таким, яким воно буде. Я хочу жити, навіть якщо з мене глузуватимуть знову, навіть якщо інша Евхенія й інший Маурісіо пошматують мені серце. Хочу жити, жити, жити...
— Цього вже не може бути, не може бути...
— Хочу жити, жити... І бути собою, собою...
— Але ж ти не можеш бути кимось іншим, ніж я хочу, щоби ти був...
— Я хочу бути собою! Хочу жити! — і сльози почулися в його голосі.