Выбрать главу

— Це неможливо... Це неможливо...

— Я благаю вас, доне Міґелю, вашими дітьми, вашою дружиною, усім, що ви любите... Уявіть собі, що ви перестали бути собою... що ви помираєте...

Він упав переді мною навколішки, вигукуючи благальним голосом:

— Доне Міґелю, ради Бога, я хочу жити, я хочу жити!

— Цього не може бути, бідолашний Ауґусто, — сказав я, взявши його за руку й підводячи на ноги, — не може бути. Я вже це написав і повернути його назад не можу; ти більше не житимеш. Бо я не знаю, що далі з тобою робити. Бог убиває нас, коли не знає, що далі робити з нами. І не забувай: у твоїй голові промайнула думка вбити мене...

— Але якщо я, доне Міґелю...

— Не має значення. Ти мені це сказав. І я боюся, що й справді, якщо я тебе не вб’ю, ти вб’єш мене.

— Але чом би нам...

— Не може бути, Ауґусто, не може бути. Настав твій час. Я вже написав про тебе й повернутися назад не можу. Ти помреш. Хоч ти й почав уже цінувати життя...

— Але ради Бога...

— Немає жодного Бога, який би тобі допоміг. Іди з життя!

— А чом би й ні, — сказав він мені, — чом би й ні? Ви не хочете дозволити мені бути собою, вийти з туману, жити, жити, жити, бачити себе, чути себе, доторкатися до себе, відчувати себе, терпіти біль, бути собою. Чому ви цього не хочете? Чому я повинен померти як створіння художньої вигадки? Адже сеньйор, мій творець, дон Міґель, теж помре, помре й він, і повернеться в небуття, з якого вийшов... Бог перестане бачити його у Своєму сні. Ви помрете, так, ви помрете, хоч вам цього й не хочеться, помрете й ви, й помруть усі, хто читає мою історію, усі, усі, усі, не залишиться жодного. Помруть і створіння художньої вигадки, подібні до мене. Помруть усі, усі, усі! Це вам кажу я, Ауґусто Перес, створіння художньої вигадки, як і ви, створіння з рюману, як і ви. Бо ви, мій творець, мій доне Міґелю, не є кимось іншим, як ще одним створінням із рюману, і ваші читачі — це створіння з рюману, так само, як і я, Ауґусто Перес, ваша жертва...

— Жертва? — вигукнув я.

— Жертва, так. Ви мене вигадали, щоби мене вбити! Ви теж помрете! Той, хто творить, створює себе, а хто створює себе, помирає. Помрете ви, доне Міґелю, помрете ви й помруть усі, хто мене мислить! Отже, помираймо.

Але це останнє зусилля любові до життя, прагнення до безсмертя, геть виснажило бідолашного Ауґусто.

І я виштовхав його за двері, крізь які він вийшов, засмучений. Потім обмацав себе, ніби сумніваючись у власному існуванні, й витер сльозинку, що викотилася з мого ока.

Розділ тридцять другий

Тієї ж ночі Ауґусто виїхав із міста Саламанка, куди він приїздив, аби побачитися зі мною. Він поїхав зі смертним вироком у серці й переконаний, що не матиме можливості накласти на себе руки, навіть якщо й спробує. Бідолаха, пам’ятаючи мій вирок, намагався розтягти якнайдовше своє повернення додому, але якась таємнича сила, якийсь внутрішній імпульс притягували його туди. Його подорож закінчилася трагічно. Повертаючись із неї, в поїзді він рахував хвилини, але рахував їх буквально: одна, дві, три, чотири... Усі його лихі пригоди, усі сумні сновидіння його кохання до Евхенії та Росаріо, уся трагікомічна історія його невдалого женихання стерлися із пам’яті або вилилися в якийсь туман. Він ледве відчував дотик до сидіння, на якому його тіло майже не знаходило відпочинку. «А може, й правда, що я реально не існую? — казав собі він. — Можливо, мав рацію той чоловік, коли сказав, що я лише витвір його фантазії, створіння художньої вигадки в чистому вигляді?»

Неймовірно сумним і болючим було останнім часом його життя, але йому було набагато сумніше, набагато болючіше думати, що воно — не більше, ніж сон, і не його власний, а мій. Ніщо лякало його більше, ніж біль. Жити, існуючи лише уві сні, й при тому уві сні іншої людини!..

«І чому я не повинен існувати, чому? — запитував себе він. — Припустімо, той чоловік і справді мене вигадав, побачив мене уві сні, створив мене у своїй уяві. Але хіба я не живу в уяві всіх інших, в уяві усіх тих, хто читає розповідь про моє життя? І якщо я живу так, у фантазіях різних людей, то хіба не слушно вважати, що я належу багатьом, а не лише одному? І чому, якщо я існую на сторінках книжки, на яких надруковано розповідь про моє вигадане життя, або у свідомостях тих, хто її читає, — у ваших свідомостях, що читають її тепер, — чому я не можу існувати як душа вічна й огорнута вічним смутком, чому?»

Бідолаха не міг відпочити. Перед його поглядом пробігали простори Кастілії, покриті то дубняками, то сосновими борами; він дивився на засніжені вершини гір, а озираючись назад, бачив у тумані постаті супутників і супутниць свого життя й відчував, що його тягне до смерті.

Підійшов до свого будинку, подзвонив, і Лідувіна, яка вийшла відчинити йому двері, зблідла, коли його побачила.

— Що таке з тобою, Лідувіно, чому ти так злякалася?

— Ісусе! Ісусе! Ви, сеньйорито, здаєтеся більше мертвим, аніж живим... У вас таке обличчя, ніби ви прийшли з того світу...

— З того світу я прийшов, Лідувіно, й на той світ повертаюся. І я ні живий ні мертвий.

— Ви не збожеволіли, бува? Домінґо! Домінґо!

— Не клич свого чоловіка, Лідувіно. Я не збожеволів, ні! І, повторюю, я не мертвий, хоч помру дуже скоро, але й не живий.

— Але що ви говорите?

— Що я не існую, Лідувіно, що я не існую. Що я створіння художньої вигадки, як персонаж роману...

— Ет, це все книжні фокуси. Прийміть щось зміцнювальне, лягайте, закутайтесь і забудьте про ці фантазії...

— То ти віриш, Лідувіно, в те, що я існую?

— Ну ж бо, сеньйорито, забудьте про ці дурниці. Повечеряйте й у ліжко! А завтра буде інший день!

«Я мислю, отже, існую, — сказав собі Ауґусто, додавши: — Усе, що мислить, є, і все, що є, мислить. Атож, усе, що є, мислить. Я є, отже, я мислю».

Зненацька в нього пропало будь-яке бажання вечеряти й радше за звичкою, а також, аби задовольнити прохання своїх вірних слуг, він попросив, аби йому зварили два яйця і, мовляв, крім цієї легкої вечері, більш нічого йому не треба. Але в міру того, як він їв яйця, у нього виникав дивний апетит, шалене бажання їсти більше й більше. І він попросив ще два яйця, а потім — біфштекс.

— Так, так, — підохочувала його Лідувіна, — їжте, їжте. Це тільки слабість — нічого більше. Той, хто не їсть, — помре.

— І той, хто їсть, також помре, Лідувіно, — сумно зауважив Ауґусто.

— Так, але не від голоду.

— А яка різниця, помреш ти від голоду чи від якоїсь іншої хвороби?

І відразу подумав: «Але ні, ні! Я не можу померти! Помирає лише той, хто живий, хто існує, а що я не існую, то я не можу померти... я безсмертний! Безсмертя існує лише для того, хто, як я, не народився й не існує. Створіння художньої вигадки — це ідея, а ідея завжди безсмертна...»

— Я безсмертний! Я безсмертний! — вигукнув Ауґусто.

— Що ви сказали? — запитала Лідувіна.

— Щоби ви мені принесли тепер... хіба я знаю... шинку в сиропі, холодну закуску, печінку — все, що там є... Я відчуваю невгамовний апетит!

— Мені подобається, сеньйорито, бачити вас таким. Їжте, їжте, бо той, хто має апетит, залишається здоровим, а хто залишається здоровим, той живе!

— Але ж, Лідувіно, я не живу!

— Що ви говорите?

— Звичайно ж, я не живу. Безсмертні не живуть, і я не живу — я виживаю! Я — ідея!

Він почав пожирати шинку в сиропі. «Але як це відбувається, — запитував він себе, — як це я не живу? Адже я існую! У цьому немає найменшого сумніву. Edo, ergo sum![57]Чому я завдячую цим звірячим апетитом?» І тоді він пригадав, як кілька разів читав про те, що засуджені на смерть присвячують їжі ті кілька годин, які їм залишилося жити. «Це щось таке, — думав він, — чого я ніколи не розумів!.. Це щось зовсім інше, ніж те, що нам розповідає Ренан в „Аббатисі Жуарре“[58]. Можна зрозуміти, що двоє людей, приречених на смерть, відчувають інстинкт вижити, продовживши свій рід, але їсти!.. Хоч, звичайно ж, звичайно, це так захищається тіло. Душа, довідавшись про свою близьку смерть, засмучується або збуджується, але тіло, якщо це тіло здорове, відчуває шалений апетит. Бо тіло також знає, що скоро помре. Атож, це моє тіло, моє тіло, яке захищається. Яким воно стало ненаситним, отже, я таки помру!»

вернуться

57

Я їм, отже, існую (лат.).

вернуться

58

Жозеф-Ернест Ренан (1823-1892) — французький філософ, письменник, автор багатотомного трактату «Походження християнства». «Аббатиса Жуарре» — одна з філософських драм Ренана.