Выбрать главу

— Гаразд, отже, як я сказав, — провадив лікар, — шлунок виробляє соки, з яких утворюється кров, серце зрошує ними голову і шлунок, аби вони працювали, а голова керує рухами шлунка й серця. І тому дон Ауґусто помер від усіх трьох речей, синтез яких утворював його тіло.

— А мені здається, — втрутилася Лідувіна, — що мій сеньйор просто вбив собі в голову, що він помре, а коли комусь забандюриться померти, то ясно, що рано чи пізно він помре.

— Звичайно! — сказав лікар. — Якщо людина не вірить у те, що вона помре, то, навіть перебуваючи в агонії, вона має надію вижити. Але як тільки їй у голову закрадається найменший сумнів, що вона не зможе уникнути смерті, — їй кінець.

— Я вважаю, мій сеньйор сам заподіяв собі смерть, сам наклав на себе руки. Вечеряти так, як він вечеряв, поводитися так, як він поводився, — це усвідомлене самогубство. Він зробив так, як йому хотілося!

— Неприємності, можливо...

— І великі, дуже великі! Жінки!

— Так-так! Але, зрештою, нам нічого не залишається, як готуватися до похорону.

Домінґо заплакав.

Розділ тридцять третій

Коли я отримав телеграму, яка повідомляла про смерть бідолашного Ауґусто, а потім довідався про обставини, за яких вона сталася, я замислився над тим, добре чи недобре я зробив, сказавши йому те, що сказав у той вечір, коли він прийшов до мене порадитися щодо свого наміру накласти на себе руки. І майже пошкодував за те, що вбив його. Я подумав, що він мав слушність і що я мав би дозволити йому вирішити свої проблеми, наклавши на себе руки. І я подумав про те, а чи не варто його воскресити.

«Так, — сказав я собі, — я його воскрешу, й нехай тоді він робить із собою все, що йому заманеться, накладає на себе руки чи не накладає». І з цією думкою воскресити його я заснув.

Незабаром по тому Ауґусто прийшов до мене уві сні. Він був білий, білий, як біла хмара, і його обриси були осяяні світлом, подібним до світла призахідного сонця. Він подивився на мене пильним поглядом і сказав:

— Ось я знову тут!

— Чого ти прийшов? — запитав я.

— Попрощатися з вами, доне Міґелю, попрощатися до вічності й наказати вам, так, наказати вам, а не просити вас, аби ви написали рюман про мої пригоди.

— Його вже написано!

— Я знаю, усе вже описано. І я прийшов також сказати вам, що ваш намір воскресити мене, щоб я потім сам укоротив собі життя, є ще однією нісенітницею, є неможливістю...

— Неможливістю? — запитав його я; нагадую, що розмова відбувалася уві сні.

— Так, неможливістю! Того вечора, коли ми зустрілися й розмовляли у вашому кабінеті — ви пригадуєте? — коли ви не спали, але не як тепер, спите й бачите сон, я вам сказав, що ми, творіння художньої вигадки, як ви нас називаєте, маємо власну логіку, і той, хто нас собі уявив, не може робити з нами все, що йому заманеться, пригадуєте?

— Так, пригадую.

— А тепер, попри всю вашу іспанську вдачу, вам нічого не хочеться, правда ж, доне Міґелю?

— Ні, мені справді тепер нічого особливо не хочеться.

— Бо тому, хто спить і бачить сон, ніколи особливо нічого не хочеться. А ви й ваші співвітчизники спите й бачите сон, і вам сниться, ніби вам чогось хочеться, але насправді вам нічого не хочеться.

— Це добре, що я сплю, — сказав я йому, — бо інакше...

— Немає значення. А щодо вашого бажання воскресити мене, я повинен сказати вам, що це неможливо, що не зможете цього зробити, незалежно від того, чи ви хочете це зробити, чи вам тільки сниться, що хочете...

— Але ж, чоловіче!

— Атож, коли йдеться про творіння художньої вигадки, як і у випадку створіння з плоті й кісток, тієї людини, яку ми називаємо людиною з плоті й кісток, а не людиною художньої вигадки з плоті, чи людиною художньої вигадки з кісток, то таку людину можна породити й можна вбити, та коли ви її уже вбили, то ні, ні, воскресити її вже не можна. Створити людину смертну й тілесну, з плоті й кісток, яка дихає повітрям, дуже легко, на жаль, навіть дуже легко... убити людину смертну й тілесну, з плоті й кісток, яка дихає повітрям, дуже легко, на жаль, навіть дуже легко... але воскресити її? Воскресити її неможливо!

— Це правда, — сказав я, — неможливо!

— Але те саме, — провадив він, — достоту те саме відбувається з людьми, яких ви називаєте творіннями художньої вигадки; неважко нагородити нас буттям, либонь, зовсім неважко, і дуже легко, навіть надзвичайно легко вбити нас, але воскресити? Не було такого випадку, коли б хтось по-справжньому воскресив творіння художньої вигадки, яке справді померло. Ви вважаєте можливим воскресити Дон Кіхота? — запитав мене він.

— Неможливо! — погодився я.

— Тож у такому самому становищі перебуваємо всі ми — творіння художньої вигадки.

— А якщо ти знову мені приснишся?

— Один і той самий сон двічі не сниться. Той, хто вам присниться, і ви подумаєте, що то я, насправді буде не мною. І тепер, коли ви спите й бачите сон, і усвідомлюєте, що це сон, і коли я є сном, і усвідомлюю, що я сон, тепер я знову скажу вам те, що так вас схвилювало, коли я сказав вам це іншого разу: ви, мій любий доне Міґелю, не можете бути творінням художньої вигадки, яке не існує в реальності, яке ні живе, ні мертве... Бо в такому разі ви не могли би сприяти тому, щоби моя історія та інші історії, такі, як моя, поширювалися по світу. Та коли ви нарешті помрете, ми заберемо вашу душу із собою. Ні, ні, ні, ви поки що не змінюєтеся, ви тільки спите й бачите сон, проте залишаєтеся живим. А тепер прощавайте.

І він розтанув у чорному тумані.

Тоді мені приснилося, що я помираю, й у ту саму мить, коли мені снилося, що я випускаю останній подих, я прокинувся, відчуваючи якийсь тиск на груди.

Ось такою була історія Ауґусто Переса.

Надгробне слово

Замість епілогу

Існує звичай наприкінці романів і новел, коли помирає або одружується головний герой, повідомляти про те, як склалася подальша доля інших персонажів. Ми не збираємося дотримуватися цього звичаю й розповідати, що сталося з Евхенією і Маурісіо, з Росаріо, Лідувіною і Домінґо, з доном Ферміном й доньєю Ермеліндою, з Віктором та його дружиною й усіма іншими людьми, яких ми бачили навколо Ауґусто, і що вони відчули й подумали, коли довідалися про його незвичайну смерть. Зробимо лише один виняток і розповімо про те глибоке й щире горе, яке після смерті Ауґусто пережив його пес Орфей.

Орфей і справді залишився сиротою. Коли він стрибнув на ліжко і нюх підказав йому, що його господар мертвий, що його спіткала раптова смерть, густа чорна хмара огорнула його собачу душу. Він уже мав досвід інших смертей, чув нюхом і бачив мертвих собак і котів, задушив кількох пацюків, нюхав мертвих людей, але свого хазяїна він вважав безсмертним. Бо його хазяїн був для нього наче бог. І тепер, відчувши, що той мертвий, він відчув, як обвалилися в його собачій душі всі підвалини віри в життя та світ, і грандіозний розпач заповнив його груди.

І, скулившись у ногах мертвого господаря, він думав так:

«Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Він помер; його у мене вже нема! Помирає усе, усе, усе; і нічого в мене не залишається. І найгірше, що я й сам помираю для всього. Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Те тіло, що тут лежить, біле, холодне, із запахом, який скоро стане запахом гниття, з плоттю, що починає розкладатися, — це вже не мій хазяїн. Ні-ні, не мій хазяїн. Куди подівся мій хазяїн? Де той, хто мене голубив, де той, хто розмовляв зі мною?

Яким дивним звіром є чоловік! Він ніколи не зважає на те, що має перед собою. Він приголублює нас, самі не знаємо чому, а коли ми найбільше налаштовані на пестощі, коли найдужче хочемо, щоби він нас приголубив, він нас проганяє або карає. Ми ніколи не можемо зрозуміти, що йому до вподоби, і, здається, він і сам цього не розуміє. Завжди виникає враження, що він перебуває десь не там, де він перебуває, й не дивиться на те, на що дивиться. Так, ніби для нього існує якийсь інший світ. І, очевидно, якщо для нього існує інший світ, то цей для нього не існує.