А крім того, він розмовляє або гавкає якось дуже незрозуміло. Ми виємо, а щоби наслідувати його, вчимося гавкати, але навіть так не можемо порозумітися з ним. Ми розуміємо його тільки тоді, коли він також виє. Коли чоловік виє або викрикує погрози, ми — інші тварини — розуміємо його дуже добре. Бо в таких випадках він не відвертає свою увагу в інший світ!.. Але він гавкає по-своєму, він розмовляє, і ця балачка послужила йому для того, щоби винайти те, чого не існує, і не зважати на те, що існує. Після того, як йому щось називають, він уже цього не бачить; він лише чує назву, якою його назвали, або бачить її написаною. Мова служить йому для того, щоби брехати, вигадувати те, чого немає, і плутатися. Й усе в ньому — це привід, аби розмовляти з іншими або із самим собою. І він заразив цією звичкою навіть нас, собак!
Він — тварина хвора, в цьому не випадає сумніватися. Він завжди хворий! Здається, він тішиться певним здоров’ям лише тоді, коли спить, і то не завжди, бо іноді навіть уві сні розмовляє! І це також заразило й нас! Нас багато чого заразило!
Та ще й ображає нас! Він — найлицемірніша серед тварин — приписує собакам цинізм, нетактовність та безсоромність. Дар мови зробив його лицеміром. Тож лицемірство, як і безсоромність та цинізм, — це суто людська властивість. І він ще має зухвалість називати нас лицемірами, тобто нещирими комедіантами, нас, собак! Собак, які не були підкорені або одомашнені людиною силоміць, як бик або кінь, а приєдналися до нього добровільно, у взаємовигідному союзі, з метою успішного полювання. Ми допомагали йому заганяти дичину, він полював на неї й віддавав нам нашу частку. Й ось так, у суспільному договорі, народжувалася наша співпраця.
І за це він заплатив нам приниженнями й образами. За це він захотів зробити нас блазнями, перетворити на дресированих мавп і псів. Дресированими псами вони називають тих, яких готують розігрувати комедії, для чого їх одягають і навчають ходити на задніх лапах. Вони ще називають їх ученими псами. Ученість для людей — це вміння розігрувати комедії й ходити на задніх лапах!
Й, очевидно, що собака, який погоджується ходити на задніх лапах, демонструє свою цинічну й нахабну безсоромність! Ті ж якості продемонструвала і людина, коли стала на дві ноги й перетворилася на вертикального ссавця, й відразу відчула сором і необхідність прикрити свої сороміцькі органи. І тому його Біблія розповідає, як мені довелося чути, що перша людина, тобто перша із тих, котрі стали на дві ноги, відчула, що їй соромно постати голою перед Богом. І для цього люди винайшли одяг, аби затуляти свої статеві органи. Та коли почали одягатися, як чоловіки, так і жінки, перестали бачити між собою різницю, почали плутатися у застосуванні статевих органів, і звідси виникло безліч жорстокостей... жорстокостей людських, які вони були схильні приписувати собакам. Вони, люди, розбестили не тільки себе, а й нас, собак, зробили й нас цинічними та лицемірними. А натомість запозичили багато й наших поганих собачих рис.
Людина винайшла одяг, спочатку чоловіки й жінки вдягалися однаково, та оскільки це призводило до плутанини, то їм довелося вдягатися по-різному й позначити різницю між статями за допомогою одягу. Штани виникли як результат ходіння чоловіка на двох ногах.
Який дивний звір — людина! Вона ніколи не перебуває там, де їй треба бути, вона розмовляє, аби брехати, вона вдягається невідомо навіщо.
Бідолашний мій хазяїн! Незабаром його закопають на тому місці, яке для цього призначили. Люди охороняють і зберігають своїх мерців, не дозволяючи пожирати їх собакам і крукам. Хоч залишають після себе у світі те саме, що залишають й інші тварини, — кістки. Проте вони складають своїх мерців. Тварина, яка розмовляє, вдягається і складає своїх мерців! Бідолашна людина!
Бідолашний мій хазяїн! Бідолашний мій хазяїн! Він був людиною, так, він був не більше, як людиною, але він був моїм хазяїном! І як багато, не знаючи й не думаючи про це, він мені завдячував!.. Як багато!.. Як багато я його навчив своїми мовчанками, своїм облизуванням, тоді як він говорив до мене, говорив, говорив. „Ти розумієш мене?“ — запитував мене він. І так, я розумів його, розумів, поки він балакав, звертаючись до мене, й балакав, балакав, балакав! Балакаючи до мене, отак балакаючи, як він балакав, він балакав до собаки, який жив у ньому. Я допоміг йому відкрити свою собачу філософію.
Атож він жив собачим, дуже собачим життям! І яку собачість або, точніше, людськість учинили проти нього ті двоє! Чоловічість учинив проти нього Маурісіо! Жіночість учинила проти нього Евхенія! Бідолашний мій хазяїн!
Й ось тепер він лежить тут, холодний і білий, нерухомий, одягнений, і більше не розмовляє, ані не звертаючись до самого себе, ані не до мене. Більше ти не маєш чого сказати своєму Орфею. Також не має більше чого сказати тобі Орфей своєю мовчанкою.
Бідолашний мій хазяїн! Що тепер буде з ним? Де буде те, що розмовляло в ньому, мріяло та бачило сни? Можливо, він буде високо вгорі, в чистому світі, на високому плато землі, на чистій землі з її чистими кольорами, такій, якою бачив її Платон[60], якого люди називають божественним; на тій земній оболонці, з якої падають дорогоцінні камені, де живуть люди чисті й очищені, п’ючи повітря й дихаючи ефіром. Там живуть також чисті собаки, ті, які належать святому Умберто, мисливцю, — собака святого Домінґо де Ґусмана зі смолоскипом у пащі, собака святого Рока, про якого розповідав проповідник, показуючи на його образ: „Ось тут ви бачите святого Рока з його песиком і всім іншим!“ Там, у чисто платонічному світі, у світі ідей, живе чистий собака, справжній представник собачості. І там тепер перебуває мій хазяїн!
Я відчуваю, що мій дух очищається від дотику до цієї смерті, від цього очищення мого хазяїна, і прагне приєднатися до туману, в якому він, зрештою, розвіявся, до туману, в якому він розчинився і зник. — Орфей відчуває, як наближається до нього чорний туман... І біжить назустріч своєму хазяїну, стрибаючи й махаючи хвостом, невже він ???: Мій хазяїне! Мій хазяїне! Бідолашний чоловіче!»
Домінґо й Лідувіна підібрали бідолашного собаку, який помер у ногах свого хазяїна, очищеного, як і той, і як і той огорнутого темною хмарою. І бідолашний Домінґо, побачивши це, розчулився й заплакав, невідомо чи то через смерть хазяїна, чи через смерть його собаки, хоч найімовірніше, його вразив цей дивовижний приклад любові та вірності. І він промовив:
— А ще кажуть, горе не вбиває!
Абель Санчес
Історія пристрасті
Перед смертю Хоакін Монеґро знайшов серед своїх паперів щось подібне до спогадів про похмуру пристрасть, що пожирала його впродовж життя. У цій повісті використано фрагменти з його сповіді, — так він її назвав, — своєрідні коментарі, які робив Хоакін щодо своєї недуги. Ці фрагменти подано в лапках. Сповідь адресовано його доньці.
Розділ перший
Абель Санчес і Хоакін Монеґро не пам’ятали, відколи вони знайомі. Вони знали один одного ще до того, як стали дітьми, ще у віці немовлят, бо мали спільних годувальниць уже тоді, коли ще не вміли розмовляти. Вони ознайомлювались зі світом, водночас знайомлячись один із одним. Тож були, можна сказати, найближчими друзями від народження, а точніше — молочними братами.
У їхніх прогулянках, розвагах та іграх, здавалося, в усьому панував і в усьому був заводієм Хоакін, хлопець наполегливий і впертий; але насправді Абель, який начебто поступався в усьому, завжди домагався свого. Бо для нього було важливіше не підкорятися, ніж керувати. Вони майже ніколи не сварилися. «Роби, як тобі хочеться!..» — мав звичай казати Абель Хоакінові, й той іноді неймовірно дратувався, бо, ховаючись за цією своєю фразою: «Роби, як тобі хочеться!..», — товариш завжди ухилявся від суперечок.
60
Опис «вишнього світу», який подає Орфей, посилаючись на Платона, справді цілком відповідає платонівському діалогу «Федон».