Я підозрюю, що цю мою велику передмову, яку хтось захоче назвати самокритикою, підказав мені, умисне згустивши її туман, дон — він уже заслуговує, щоби до нього зверталися як до дона — Антонів Санчес Папарриґопулос, про якого я згадую в розділі двадцять третьому, хоча й не зміг застосовувати строгу техніку цього незабутнього й глибокого дослідника. О, якби я зміг, послухавшись його поради, осудити історію тих, які, вважаючи, ніби вони щось творять, насправді нічого путнього не написали! До людей цієї породи належать наші найкращі читачі, наші співробітники і співавтори — наші найкращі співтворці, ті, які прочитавши історію, — рюману якщо хочете, — таку, як ця, кажуть: «Але якби я подумав про це раніше! Якби мені пощастило познайомитися з таким персонажем! Якби зі мною сталося те саме!» Наскільки вони відрізняються від тих, які перебувають у полоні вульгарного несмаку, приділяючи головну увагу тому, що вони називають правдоподібністю? Або від тих, хто вихваляється тим, що не спить, хоч по-справжньому живе лише той, хто відчуває, що він спроможний спати й бачити сни, як по-справжньому перебуває при нормальному розумі той, хто усвідомлює своє божевілля. «І хто не бентежиться сам, той бентежить інших», — як сказав Ауґусто Пересу Віктор Ґоті, мій родич.
Світ, у якому живуть[14] Педро Антоніо та Хосефа Іґнасія, дон Авіто Карраскаль та Марина, Ауґусто Перес, Евхенія, Домінґо та Росаріто, Алехандро Ґомес, «справжній чоловік» та Хулія, Хоакіи Монеґро, Абель Санчес і Елена, тітка Тула, її сестра, її зять та її небожі та небоги, святий Мануель Добрий та Анхела Карбальїно — людина справді янгольської вдачі, й дон Сандаліо, й Еметеріо Альфонсо, й Селедоніо Ібаньєс, і Рікардо та Лідувіна — увесь цей світ для мене реальніший, аніж світ Кановаса[15] та Саґасти[16], світ Альфонсо XIII[17], Прімо де Рівери[18], світ Ґальдоса[19], Переди[20], Менендеса-і-Пелайо[21] й усіх тих, кого я знав і знаю живими, а з деякими мав або маю якісь стосунки. У своєму світі я себе реалізував, якщо я справді себе реалізував, більше, ніж у так званому світі реальності.
І під цими двома світами, підтримуючи їх, існує ще один світ, світ фундаментальний і вічний, світ, в якому я бачу сни про себе самого і про тих, які були, — а багато є й досі — плоттю мого духа й духом моєї плоті, світом свідомості без простору й без часу, в якому живе, наче хвиля в морі, свідомість мого тіла. Коли я відмовився помилувати від смерті мого Ауґусто Переса, він мені сказав: «Ви не хочете дозволити мені бути собою, вийти з туману, жити, жити, жити, бачиш себе, чути себе, доторкатися до себе, відчувати себе, терпіти біль, бути собою. Чому ви цього не хочете? Чому я повинен померти як створіння художньої вигадки? Адже сеньйор, мій творець, дон Міґель, теж помре, помре й він, і повернеться в небуття, з якого вийшов... Бог перестане бачити його у Своєму сні. Ви помрете, так, ви помрете, хоч вам цього й не хочеться, помрете й ви, й помруть усі, хто читає мою історію, — усі, усі, усі — не залишиться жодного. Помруть і створіння художньої вигадки, подібні до мене. Помруть усі, усі, усі!» Так він мені сказав, і як озиваються до мене через відстань майже в двадцять років, озиваються, наче біблійний Єгова, ці пророчі й апокаліптичні слова! Бо річ не тільки в тому, що я неминуче маю померти; річ у тому, що помирають і вже померли близькі мені люди, ті, які зробили мене й вимріяли у своїх снах. Душа мого життя виходить із мене, крапля за краплею, які іноді зливаються у справжній струмок. Бідолашні придурки, ті, хто припускає, що я живу, катований власним індивідуальним безсмертям. Бідолашні люди! Ні, мене катують усі ті, хто мені приснився, усі ті, кому я приснився і снюся. А безсмертя, як і сон, або є спільним і загальним, або не є. Я не можу пригадати нікого, кого я знав би по-справжньому, — знати когось по-справжньому означає любити його, навіть коли тобі здається, що ти його ненавидиш, — і хіба хтось пішов од мене, не сказавши мені в розмові наодинці: «Хто ти тепер? Якою є тепер твоя свідомість? Чи я досі перебуваю в ній? Що сталося з тим, що в ній було?» Ось це і є туман, ось це і є рюман, ось це і є легенда, ось це і є життя вічне... І це є слово-творець, те слово, яке творить уві сні.
Існує променисте видіння Леопарді, трагічного сновидця відрази, спів лісового півня, велетенського півня, описаного в арамейському[22] перекладі Старого Заповіту Біблії, півня, що співає про вічне одкровення й закликає смертних прокинутися. І закінчує так: «Настане час, коли цей світ і сама природа будуть вичерпані. І так само, як від найуславленіших людських царів та імперій і від їхньої дивовижної історії, що мала таку славу в інші віки, не залишилося ані знаку, ані бодай решток слави, так само й від усього світу та від нескінченних мінливостей і катастроф, які супроводжували створення речей, не залишиться навіть сліду, й тільки гола тиша та незглибимий спокій заповнюватимуть неозорий простір. Ось так, зітреться й загине чудесна та моторошна таємниця універсального існування ще до того, як буде проголошена і стане зрозумілою».
Але ні, загине не все, бо має залишитися спів лісового півня й шепіт Єгови разом із ним; має залишитися Слово, яке було першим і буде останнім, духовний подмух і звук, який збирає хмари і згущує їх. Ауґусто Перес пригрозив нам усім, усім тим, хто був і є я, усім нам, що утворюємо сновидіння Бога, або, радше, сновидіння Його Слова, він пригрозив нам, що ми помремо. Але ми помремо у плоті простору, а не у плоті сну, не у плоті свідомості. І тому я кажу вам, читачі мого туману, ті, хто бачить уві сні Ауґусто Переса та його світ, що це туман, що це рюман, що це легенда, що це історія, життя вічне.
Розділ перший
Виходячи з дверей свого дому, Ауґусто простяг перед собою праву руку розкритою долонею вниз і, спрямувавши погляд у небо, на якусь мить завмер у цій позі, схожій на позу священної статуї. Проте він не намагався підкорити собі зовнішній світ, а лише намагався з’ясувати, чи йде дощ. І відчувши тильним боком долоні свіжість дрібної мряки, спохмурнів і насупив брови. А зіпсувала йому настрій не так мжичка, як необхідність розкривати парасольку. Вона була такою гарною, такою елегантною, так акуратно складеною у своєму чохлі! Коли парасолька складена, нею можна замилуватися, але парасолька розгорнута — це щось украй бридке.
«Яке лихо, що речі мають служити нам, — подумав Ауґусто, — що ними доводиться користуватися. Користування псує і, можна сказати, руйнує будь-яку красу. Речами треба милуватися — це їхнє набагато шляхетніше призначення. Яким гарним є апельсин, поки його не з’їдено! Усе зміниться на небі, коли наші обов’язки обмежаться або, навпаки, розширяться до споглядання Бога та всіх речей у Ньому. Тут, у цьому жалюгідному житті, ми турбуємося тільки про те, щоби користуватися послугами Бога; ми намагаємося розкрити Його, наче парасольку, щоби Він захищав мас під усякої напасті».
Ось так він собі сказав і нахилився, щоби підкасати холоші штанів. Розкрив нарешті парасольку, а тоді на якусь мить замислився: «І куди ж я тепер піду? Куди мені повернути — праворуч чи ліворуч?» Бо Ауґусто належав не до тих людей, які ходять, а до тих, що прогулюються у своєму житті. «Зачекаю, доки пробіжить собака, — сказав він собі, — і піду в тому напрямку, який обере він».
Але на вулиці з’явився не собака, а вродлива дівчина, й услід за своїм поглядом посунув, ніби притягуваний магнітом і зовсім не усвідомлюючи, куди він іде, Ауґусто.
Одна вулиця, друга, третя.
«Але отой хлопака, — сказав собі Ауґусто, який не стільки думав, скільки розмовляв сам із собою. — Що він там робить, лежачи ницьма на землі? Споглядає якусь мурашку, я не маю сумніву. Мурашку! Пхе! Одне з найлицемірніших створінь! Воно тільки те й робить, що прогулюється, а вдає, ніби тяжко працює. Як отой шибеник, що біжить он там, розштовхуючи всіх, із ким зустрічається, а я анітрохи не сумніваюся, що робити йому нема чого. А що взагалі має робити людина, що вона має робити? Людина — ледар, це такий ледар... Е ні, я аж ніяк не ледар! Моя уява не знає відпочинку. Ледарями можна вважати тільки тих, які кажуть, що вони працюють, а самі лише б’ють байдики й душать думку. Ось, наприклад, отой йолоп кондитер, щось бубнить і бубнить, стоячи за своєю вітриною, мовляв, усі дивіться, як тяжко він трудиться, а він же ледацюга з ледацюг. І, власне, нам хіба не однаково, працює він чи не працює? Робота! Праця! Одне лицемірство! Працює хіба що отой бідолашний паралітик, який не йде, а радше плазує... А втім, що я про нього знаю? Пробач мені, брате! — ці слова Ауґусто сказав уголос. — Брате? У чому ж він мені брат? Що між нами спільного? Параліч? Кажуть, усі ми діти Адама. То й цей, Хоакін, також син Адама? Прощавай, Хоакіне! А ось і неминучий автомобіль, гуркіт і пилюка! І до чого нас приводить бажання отак долати дистанції? Манія подорожувати походить від небажання сидіти на місці, а не від любові до нових місць; той, хто подорожує багато, втікає від кожного місця, з яким він розлучається, але йому не потрібне жодне з тих нових місць, до яких він прибуває. Мандрувати... Мандрувати... До чого ж непотрібна річ — ця парасолька... Але замовкни, що це таке?»
14
Ідеться про персонажів Унамуно: Педро Антоніо та Хосефа Іґнасія — герої роману «Мир під час війни», дон Авіто Карраскаль та Марина — герої роману «Кохання й педагогіка», Ауґусто Перес, Евхенія, Домінґо та Росаріто — герої роману «Туман», Алехандро Гомес та Хулія — герої роману «Справжній чоловік», Хоакін Монеґро, Абель Санчес і Елена — герої роману «Абель Санчес», тітка Тула, її сестра, її зять і її небожі та небоги — персонажі «Тітки Тули», святий Мануель Добрий та Анхела Карбальїно — герої роману «Святий Мануель Добрий», дон Сандаліо — герой «Новели про дона Сандаліо, гравця в шахи», Еметеріо Альфонсо й Селедоніо Ібаньєс — персонажі новели «Бідний багатий чоловік або комічне відчуття життя», Рікардо й Лідувіна — герої оповідання «Історія одного кохання», але персонажі з такими іменами є й у «Тумані».
15
Антоніо Кановас дель Кастільйо (1828-1897) — іспанський політичний діяч, лідер консервативної партії, що сприяв реставрації монархії Бурбонів у 1874 році.
16
Матео Саґаста Пракседес (1827-1903) — іспанський політичний діяч, керівник ліберальної партії.
17
Альфонс XIII — іспанський король, якого скинули з престолу внаслідок революції 1931 року.
18
Міґель Прімо де Рівера (1870-1930) — голова диктаторського режиму 1923-1929 років (так званої Директорії), запровадженого внаслідок військового перевороту. Прімо де Рівера особисто підписав наказ про заслання Унамуно на Канарські острови.
19
Беніто Гальдос Перес (1843-1920) — чільний представник критичного реалізму в іспанській літературі. Унамуно високо цінував творчість Гальдоса як основоположника сучасного іспанського роману, хоч іноді і критикував стиль його романів, який здавався Унамуно надто риторичним і «знеособленим».
20
Хосе Марія де Переда (1833-1900) — іспанський письменник-реаліст. Унамуно високо цінував деякі його романи, водночас протиставляючи «монологічному» зовнішньому пейзажу Переди свої нові принципи зображення природи на основі духовного діалогу людини та навколишнього світу.
22
В арамейські переклади Біблії тлумачі нерідко вставляли різні легенди та перекази, яких не було в оригіналі.