— Май терпіння...
— Крім того, вона сказала мені таке, з чого я виснував, що ти розповів їй про мої підозри, що вона закохана в іншого.
— Я це зробив у твоїх інтересах...
— У моїх інтересах... Абелю, Абелю, ти з нею змовився... Ви обманюєте мене.
— Обманюємо тебе? У чому? Вона тобі щось обіцяла?
— А тобі?
— Можливо, вона твоя наречена?
— А твоя?
Абель промовчав, але колір обличчя йому змінився.
— Ось бачиш! — вигукнув Хоакін, тремтячи й затинаючись. — Бачиш?
— А що я маю бачити?
— І ти ще заперечуватимеш? Ти матимеш нахабство мені заперечувати?
— Хоакіне, ми з тобою були друзями ще до того, як познайомилися, ми майже брати...
— І для брата ти підготував підлий удар кинджалом?
— Не спалахуй так. Май терпіння...
— Терпіння? А ти знаєш, що моє життя — суцільне терпіння? Ти — хлопець симпатичний, ти популярний, ти переможець, ти — митець... А я...
Сльози набігли йому на очі й він похлинувся словами.
— І що я повинен зробити, Хоакіне, щоби ти був задоволеним?
— Не чіплятися до неї, адже вона подобалася мені!..
— Але якщо то була вона, Хоакіне, якщо то була вона?
— Звичайно ж, вони жадають тебе, митця, тебе, щасливчика, тебе — улюбленця долі. Отже, ти її маєш...
— Вона мене має, я ж тобі сказав.
— Атож, вона має тепер тебе, шикарна пава, професійна красуня, Джоконда... Ти станеш її художником... Малюватимеш її в усіх позах і всіх формах, у всіх видах освітлення, одягнену й нагу...
— Хоакіне!
— І так ти її обезсмертиш. Вона житиме доти, доки твої картини житимуть. Це так би мовити, вона житиме, але ні! Бо Елена не житиме, вона триватиме. Триватиме, як триває мармур, із якого вона виготовлена. Бо вона виготовлена з каменю, холодного й твердого, як і ти. Статуя з плоті!
— Не гарячкуй, я тебе прошу.
— А ти мене не розпалюй, чоловіче, ти мене не розпалюй. Бо ти повівся щодо мене ганебно й підло.
Хоакін відчув себе геть розчавленим і змовк, так ніби йому бракувало слів, якими він міг би виразити нестямний розпач своєї пристрасті.
— Але ти заспокойся, чоловіче, і поміркуй, — сказав йому Абель своїм найлагіднішим голосом, який був для Хоакіна найстрашнішим. — Хіба я міг примусити її кохати тебе, якщо вона тебе не кохає? Вона не хоче вважати тебе своїм нареченим...
— Так, я не симпатичний нікому. Я народився проклятим.
— Присягаюся тобі, Хоакіне...
— Не присягайся!
— Присягаюся, що якби це залежало тільки від мене, Елена була б твоєю любкою, а завтра — твоєю дружиною. Якби я міг поступитися тобі нею...
— Ти проміняв би мені її за тарілку сочевиці, ти це хочеш сказати?
— Ні, я не став би продавати її чи на щось обмінювати. Я віддав би її тобі задарма й тішився б вашим щастям, але...
— Але вона мене не кохає, а кохає тебе, чи не так?
— Саме так!
— Тобто вона байдужісінька до мене, який її домагався, і домагається тебе, якому вона байдужісінька.
— Щось подібне. Хоч ти цьому й не повіриш. Вона мене звабила.
— Яка пиха! Ти вселяєш мені огиду!
— Пиха?
— Атож, бути звабленим, це щось більше, аніж бути звабником. Бідолашна жертва. Жінки б’ються за тебе...
— Не перекручуй мої думки, Хоакіне...
— Це я перекручую твої думки? Я ще раз тобі кажу, що ти вчинив проти мене ганебну підлоту, злочин... Між нами всьому кінець!
І зненацька змінивши тон, він промовив зі слізьми в голосі:
— Пожалій мене, Абелю, пожалій. Ти бачиш, що всі дивляться на мене неприхильно, так ніби я комусь заважаю на цьому світі... Ти молодий, ти улюбленець долі, ти популярний, тобі вистачає жінок... залиш мені Елену, ти ж розумієш, я не знайду собі іншу... Залиш мені Елену...
— Але як я тобі її залишу...
— Зроби так, аби вона мене вислухала; щоби пізнала мене. Поясни їй, що я готовий за неї померти, що без неї я не житиму...
— Ти хіба не знаєш її?
— Так, я її знаю. Але ради Бога... Заприсягнися мені, що ти не одружишся з нею.
— А хто говорив про одруження?
— То вона тільки розбуджує в мені ревність? То вона лише кокетка й навіть гірше, ніж кокетка, вона просто...
— Замовкни! — прогарчав Абель.
І в тому гарчанні було стільки люті, що Хоакін змовк, дивлячись на нього.
— Ти неможливий, Хоакіне; з тобою дарма розмовляти! Ти неможливий.
Й Абель пішов.
«Я перебув жахливу ніч, — записав у „Сповіді“ Хоакін, — перевертаючись у ліжку з боку на бік, знову й знову впинаючись зубами в подушку, вряди-годи підводячись, аби випити води з умивального глека. Мене лихоманило. Іноді я провалювався у гнітючий сон. Думав про те, щоб убити їх, і обмірковував подробиці своєї кривавої помсти, ніби йшлося про драму або новелу, яку я хотів написати, вигадував діалоги, що відбувалися між ними. Мені здавалося, що Елена хотіла тільки подратувати мене й нічого більше, що вона закохалася в Абеля зі зневаги до мене, але ця кокетка була спроможна лише хизуватися перед дзеркалом, а не закохуватися нехай там у кого. І я жадав її більше, ніж будь-коли, з більшою нестямою, ніж будь-коли. В одному з незліченних важких сновидінь тієї ночі мені приснилося, ніби я володію нею поряд із холодним і нерухомим тілом Абеля. То був цілий вир поганих бажань, гніву, брудних апетитів, очманілої люті. Коли настав день і прийшла втома від стількох страждань, я повернувся до тверезих роздумів і зрозумів, що не маю жодного права на Елену, але почав ненавидіти Абеля всією силою своєї душі й тоді ж постановив приховати цю ненависть і водночас удосконалювати її, плекати, розвивати в найглибших закутках своєї душі. Ненависть? Я ще не хотів так називати це почуття, ні визнавати, що народився з її зернами в душі. У ту ніч у мені виникло пекло мого життя».
Розділ четвертий
— Елено, — сказав їй Абель, — історія з Хоакіном відбирає в мене сон!..
— Чому?
— Коли я скажу йому, що ми маємо намір одружитися, я не знаю, що буде. І це при тому, що він уже здається спокійним і ніби примирився з нашими взаєминами...
— Що ж, він молодець, якщо примирився!
— Правду кажучи, все це вийшло не дуже добре.
— Як? І ти туди ж? То виходить ми, жінки, однаково що тварини, яких можна дарувати, позичати, обмінювати й продавати?
— Ні, але...
— Але що?
— Він же познайомив мене з тобою, щоб я намалював твій портрет, а я скористався...
— І добре, що скористався! Хіба я була з ним якось пов’язана? І навіть якби була? Кожному свій шлях.
— Так, але...
— Що? Тебе мучить сумління? Через мене? Але навіть якби ти покинув мене тепер, тепер, коли я маю певні стосунки з тобою й усі знають, що ти мій офіційний наречений і найближчими днями попросиш моєї руки, це не примусило б мене повернутися до Хоакіна. Менше, аніж будь-коли. Претендентів мені вистачає, їх не менше, ніж пальців у мене на руках, — і вона підняла обидві руки, розчепіривши на них пальці, які з такою любов’ю малював Абель, і помахала ними, ніби хотіла, щоби вони злетіли в повітря.
Абель схопив її за обидві руки, підтягнув їх до рота і став повільно обціловувати. Потім поцілував її в губи.
— Будь спокійним, Абелю!
— Ти маєш рацію, Елено, ми не повинні турбувати наше щастя роздумами про те, як воно примушує страждати бідолашного Хоакіна...
— Бідолашного? Ліпше скажи заздрісного!
— Але заздрість буває різною, Елено...
— Нехай собі страждає та ревнує.
І після паузи, заповненої чорною мовчанкою, додала:
— Звичайно ж, ми запросимо його на весілля...
— Елено!
— А що в цьому поганого? Він мій кузен, твій найближчий друг, саме йому ми завдячуємо нашим знайомством. І якщо ти його не запросиш, то його запрошу я. Він не прийде? Тим ліпше! Прийде? Ще ліпше!