Розділ п’ятий
Коли Абель повідомив Хоакінові про свій шлюб, той сказав:
— Так воно й мало бути. Ви одне одного варті.
— Але ти мусиш розуміти...
— Так, я розумію, не вважай мене за божевільного або психа. Я все розумію, усе гаразд, будьте щасливі... Мені бути щасливим уже не судилося...
— Але, Хоакіне, ради Бога, ради того, що ти найбільше любиш...
— Годі, й не розмовляймо більше про це! Зроби щасливою Елену, й нехай вона зробить тебе щасливим... Я вже вам пробачив...
— Справді?
— Так, справді. Мені хочеться вам пробачити. Я шукатиму собі власне життя.
— Тоді я наважуся запросити тебе на весілля, від свого імені...
— А від її імені?
— І від її теж.
— Зрозуміло. Я прийду подивитись на ваше щастя. Прийду.
Як подарунок на весілля Хоакін надіслав Абелю два чудові пістолети з дамаської сталі, дуже цікаві з погляду художника.
— Це для тебе, щоби ти пустив собі кулю в лоба, коли стомишся від мене, — сказала Елена своєму майбутньому чоловікові.
— Що ти базікаєш, жінко?
— Хто знає, які в нього наміри?.. Він може снувати їх впродовж усього свого життя.
«У ті дні, які настали після того, коли він мені сказав, що вони одружуються, — писав у „Сповіді“ Хоакін, — я мав таке відчуття, ніби моя душа замерзла. І крига здавлювала мені серце. То було наче полум’я з криги. Мені було важко дихати. Ненависть до Елени, а передусім до Абеля, адже то була ненависть, холодна ненависть, корені якої вросли в мій дух, зробила мене твердим, як камінь. То була не так погана рослина, як уламок криги, що вгородився мені в душу; уся моя душа, власне, замерзла й перетворилася на цю крижану ненависть. І то була така кришталева крига, що крізь неї було все видно з досконалою ясністю. Я чітко й виразно розумів, які міркування, якщо їх можна назвати міркуваннями, керували її поведінкою; розумів, що я не маю жодного права щось їй наказувати, не маю жодного права впливати на почуття жінки, яка могла поєднатися з кожним, хто їй до вподоби. Але я також невиразно відчував, що це я спонукав їх не лише познайомитися, а й закохатися, що вони порозумілися зі зневаги до мене, що рішення Елени сформувалося великою мірою з бажання розлютити й примусити страждати мене, розбудити мої ревнощі й принизити мене перед Абелем, а поведінкою останнього керував зарозумілий егоїзм, який ніколи не дозволяв йому відчувати чуже страждання. Інтуїтивно, на рівні почуттів він просто не розумів, що існують інші люди з їхніми несхожими почуттями. Словом, інші були для нього лише моделями для його картин. Він не вмів навіть ненавидіти, бо жив, наповнений тільки собою.
Я пішов на весілля з душею, яка пересохла від ненависті, із серцем, яке застигло, скуте гіркою кригою, але було опановане смертельним жахом, боячись, що коли почує їхнє так, крига трісне й воно помре або збожеволіє. Я пішов до неї, як ідуть на смерть. І те, що зі мною сталося, було смертельнішим, аніж сама смерть; було гіршим, набагато гіршим, аніж померти. Шкода, що я тоді там не помер.
Вона була неймовірно гарною. Коли привіталася зі мною, я відчув, як лезо крижаного меча, утвореного з криги у моєму серці, навколо якого ще зберігалося моє тепло, пронизало мені тіло; то була нахабна посмішка її співчуття. „Дякую“, — сказала вона, а я почув: „Бідолашний Хоакін!“ Він, Абель, майже не звернув на мене уваги. „Розумію твою жертву“, — сказав він, аби не мовчати. „Ні-ні, ніякої жертви немає, — відповів я йому. — Я пообіцяв тобі прийти, і я прийшов. Як бачиш, я повівся цілком розумно; я не міг не задовольнити прохання свого найближчого друга, свого... брата“. Певно, йому видалася цікавою моя поведінка, хоч і мало цікава для живописця. На той час я вже перетворився на гостя з каменю.
З наближенням фатальної миті я почав рахувати секунди. „Зовсім скоро, — сказав я собі, — для мене все закінчиться!“ Думаю, серце мені зупинилося. Я виразно й чітко почув два так, що злетіли з його уст і з її. Бона подивилася на мене, коли промовляла це слово. А я залишився ще холоднішим, аніж раніше, я не стрепенувся, не зворухнувся, так ніби нічого не долетіло до мого слуху. І це сповнило мене пекельним жахом щодо себе самого. Я почув себе гіршим, аніж страховище, я почув себе так, ніби я не існую, ніби я щось не більше, ніж уламок криги і таким залишуся навічно. Я доторкнувся до свого тіла, ущипнув себе, помацав собі пульс. „Але чи я живий? Чи я — це я?“ — запитав я себе.
Я не хочу згадувати все те, що відбулося в той день. Вони попрощалися зі мною й поїхали у свою весільну подорож. Я поринув у книги, у свої студії, зайнявся пацієнтами, які в мене вже були. Розумова порожнеча, яка виникла в мені внаслідок цього непоправного удару, відкриття того, що я не маю душі, спонукали мене шукати у студіях не розради — розради я ані не потребував, ані не хотів, — а підтримки для своїх грандіозних амбіцій. Я мусив розчавити славою свого імені славу Абеля, яку він уже почав здобувати; мої наукові відкриття, позначені мистецтвом, справжньою поезією, мали затьмарити його картини. Одного дня Елена мусить зрозуміти, що саме я, лікар, чоловік непривабливий, міг би подарувати їй ореол справжньої слави, а не він, художник. Я поринув у студії. Аж поки переконав себе в тому, що скоро про них забуду. Я хотів перетворити науку на наркотик і водночас на стимулянт!»
Розділ шостий
Незабаром після того, як вони повернулися з подорожі медового місяця, Абель досить серйозно захворів, і Хоакіна покликали, щоби він його оглянув та вилікував.
— Я дуже стривожена, Хоакіне, — сказала йому Елена. — Сьогодні він усю ніч марив і у своєму маренні постійно кликав тебе.
Хоакін пильно та ретельно оглянув друга, а потім, дивлячись у вічі кузині, сказав їй:
— Хвороба тяжка, але, сподіваюся, я зможу врятувати його. Це мене уже не можна врятувати.
— Так, урятуй його! — вигукнула вона. — І знаєш...
— Атож, я все знаю! — відповів він і вийшов.
Елена підійшла до ліжка чоловіка, поклала руку йому на лоб, який палав вогнем, і затремтіла. «Хоакіне, Хоакіне, — марив Абель, — прости нам, прости мені!»
— Замовкни, — сказала йому майже на вухо Елена, — замовкни! Він приходив тебе оглянути і сказав, що вилікує тебе, що ти одужаєш. Він каже, щоби ти замовк...
— Каже, що вилікує мене?.. — машинально повторив хворий.
Хоакін повернувся додому також у стані гарячки, але то був різновид крижаної гарячки. «А що, як він помре?..» — думав він. Він упав на ліжко вдягнений і почав уявляти сцени, які можуть виникнути, якщо Абель помре: жалобу Елени, його зустрічі з вдовою, каяття останньої і як вона зрозуміє, хто був він, Хоакін, і як він потребував помсти й потребував її, і як нарешті вона впаде в його обійми і визнає, що її захоплення іншим, її зрада були лише жахіттям, поганим сном кокетки, що вона завжди кохала його, Хоакіна, а не того, іншого. «Але він не помре, — сказав він собі нарешті. — Я не дозволю, щоби він помер, ні, я повинен вилікувати його, це справа моєї честі, а крім того... мені потрібно, щоби він жив!»
І коли він промовив ці слова: «Мені потрібно, щоби він жив», — уся душа його затремтіла, як тремтить листя на дубі, розгойдуваному ураганом.
«Ті кілька днів хвороби Абеля були для мене жахливими днями, — напише він у „Сповіді“, — днями неймовірних тортур. Я міг дати йому померти, навіть більше, допомогти йому померти так, аби ніхто нічого не запідозрив, аби від цього не залишилося жодного сліду. Я знав у своїй професійній практиці випадки дивних таємничих смертей, які потім бачив освітленими трагічним світлом подальших подій, новим заміжжям удови і подібних. Я тоді змагався, як ніколи не змагався раніше, із самим собою, з тим огидним драконом, який отруїв і затьмарив моє життя. Там ішлося про мою честь лікаря, про мою честь чоловіка і про здоров’я мого розуму, про мій здоровий глузд. Я зрозумів, що пручаюся під пазурами божевілля, і бачив, як привид безуму затьмарює моє серце. І в тій нелюдській боротьбі я здобув перемогу. Я врятував Абеля від смерті. Я ніколи не був таким щасливим, ніколи не переживав свого успіху з такою радістю. Надмір мого нещастя сприяв тому, що радість від мого успіху була особливо бурхливою».