Пацієнти відволікали мене, але іноді я тремтів, думаючи, що стан неуважності, в який примушувала мене провалюватися моя пристрасть, перешкоджав мені належно дбати про потреби моїх бідолашних хворих.
Зі мною стався випадок, який вразив мене до глибини душі. Я взявся лікувати одну бідолашну сеньйору, досить серйозно, проте небезнадійно, хвору, з якої Абель намалював портрет, чудовий портрет, один із його найкращих портретів, що вважалися зразковими серед тих, які він намалював, і той портрет був першою річчю, яка впала мені у вічі й розбудила мою ненависть, коли я увійшов у дім хворої. Вона була мов жива на тому портреті, більш жива, ніж у ліжку, де вона лежала, стулена зі стражденної плоті й кісток. І портрет, здавалося, казав мені: „Поглянь-но, він нагородив мене життям вічним. Подивимося, чи зможеш ти продовжити мені те, що лежить тут, нижче“. І сидячи біля бідолашної, прослуховуючи її, рахуючи їй пульс, я бачив тільки ту іншу, яка була на портреті. Я лікував її вкрай погано, й сердешна хвора померла; власне, я дав їй померти через свою недбалість, через свою злочинну неуважність. Я відчув жах перед самим собою, перед своєю жалюгідною безпорадністю.
За кілька днів після смерті тієї сеньйори, мені довелося прийти в її дім, аби оглянути іншого хворого, і я увійшов туди, сповнений рішучості не дивитися на портрет. Але все було марно, бо то він, портрет, дивився на мене й вабив до себе мій погляд, хоч я й докладав усіх можливих зусиль, аби не глянути на нього. Коли я виходив із дому, вдівець провів мене до дверей. Ми зупинилися біля портрета, і я, ніби підштовхуваний невтримною і фатальною силою, вигукнув:
— Чудовий портрет! Чи не найкращий із тих, які малював Абель!
— Так, — погодився зі мною вдівець, — це найбільша втіха, яка мені залишається. Я можу дивитися на нього годинами. Мені здається, він розмовляє зі мною.
— Так-так, — докинув я, — цей Абель дивовижний художник!
І, виходячи, подумав: „Я дав їй померти, а він її воскресив!“»
Хоакін дуже страждав, коли помирали деякі з його пацієнтів, а надто діти, проте смерть інших не вельми турбувала його. «Чому він так уперто чіплявся за життя? — говорив він про деяких. — Я зробив йому навіть послугу, давши померти...»
Його здібності психологічного спостерігача загострилися внаслідок його пристрасті, й він угадував найприхованіші моральні зрушення. Відразу зауважував, коли під прикриттям суспільних умовностей чоловіки не дуже журилися, передбачаючи смерть своїх дружин, а жінки мріяли визволитися від своїх чоловіків, либонь для того, щоб узяти собі інших, яких обрали ще заздалегідь. Коли після смерті його пацієнта Альвареса, вдова того ж таки року одружилася з Менендесом, близьким другом небіжчика, Хоакін собі сказав: «Щось дивною була ця смерть... Тепер вона стала мені зрозумілою... Людство складається з набагато більших мерзотників, аніж нам здається, тож чи варто дивуватися, що ми маємо й цю сеньйору, даму милосердну й одну з найшанованіших...»
— Лікарю, — якось сказав йому один із його хворих, — ради Бога, вкоротіть мені життя, убийте мене, нічого мені не сказавши, бо я не можу більше... Дайте мені щось таке, що допоможе мені заснути навіки...
«І чому я не можу зробити те, чого хоче від мене цей чоловік, — сказав собі Хоакін, — якщо він живе тільки для того, щоби страждати? Як мені його шкода! Паскудний світ!»
І не раз його хворі правили йому за дзеркала.
Одного разу до нього прийшла бідна жінка, виснажена роками та тяжкою працею, чий чоловік через двадцять п’ять років подружнього життя потрапив у сіті підлої авантюристки. Зневажена жінка прийшла розповісти йому про своє горе.
— Ох, доне Хоакіне, — сказала вона йому, — ви так багато знаєте, то чи не дали б ви мені якогось засобу, що вилікував би мого бідолашного чоловіка від приворотного зілля, яким обпоїла його та босячка.
— Але про яке приворотне зілля ви говорите, жінко Божа?
— Якщо він живе з нею, покинувши мене, після того, як ми прожили двадцять п’ять років...
— Було б набагато більшою несподіванкою, якби він покинув вас одразу після одруження, коли ви були ще молода й гарна...
— Ой ні, сеньйоре, ні! Я не сумніваюся, що вона дала йому приворотного зілля, яке порушило йому тямку, бо інакше цього не могло би бути... не могло би бути...
— Приворотне зілля... приворотне зілля... — прошепотів Хоакін.
— Так, доне Хоакіне, приворотне зілля... І ви, що так багато знаєте, дайте мені якогось засобу проти нього.
— Ох, моя добра жінко, ще стародавні люди марно намагалися знайти воду, яка омолоджувала б їх...
І коли нещасна жінка пішла від нього в розпачі, Хоакін сказав собі: «Хіба я не подивився у дзеркало цієї безталанної? Не побачив, як зістарили її роки тяжкої праці? Ці селяни все приписують приворотним зіллям або заздрощам... Якщо, наприклад, їм не щастить знайти роботу... Заздрощі! Якщо з ними трапляється якесь лихо! Заздрощі. Але той, хто всі свої невдачі вважає чужими заздрощами, і є заздрісником. І чи не всі ми заздрісники? Хіба мені не дали приворотного зілля?»
Впродовж кількох днів він думав про приворотне зілля. І покінчив із цим, сказавши собі: «Це прабатьківський гріх!»
Розділ дев’ятий
Хоакін одружився з Антонією, шукаючи в ній підтримки, й бідолашна жінка відразу зрозуміла свій обов’язок — вона муситиме втішати серце свого чоловіка, бути для нього захистом і розрадою. Вона взяла собі за чоловіка людину хвору, можливо, невиліковно, інваліда душі; її місія була місією санітарки. І вона прийняла її, сповнена співчуттям, сповнена любов’ю до нещастя того, хто захотів поєднати своє життя з її життям.
Антонія відчувала, що між нею і її Хоакіном була ніби невидима стіна, стіна з кристалічної й прозорої криги. Цей чоловік не міг належати своїй дружині, бо він не належав і самому собі, не був собі хазяїном, а був водночас відчуженим і одержимим. У найінтимнішому екстазі подружнього життя невидима зловісна тінь витала між ними. Поцілунки чоловіка здавалися їй поцілунками вкраденими, якщо не просякнутими люттю.
Хоакін уникав розмов про свою кузину Елену перед дружиною, але Антонія, яка відразу все зрозуміла, ніби несамохіть знову й знову згадувала про неї в їхніх розмовах. Але він ухилявся від цієї теми як на початку їхнього подружнього життя, так і згодом.
Одного дня Хоакіна покликали в дім Абеля як лікаря, й він довідався, що Елена вже носить у своєму лоні плід від свого чоловіка, тоді як його дружина не подавала жодних ознак на це. Й бідолаха пережив ганебну спокусу, яка змусила його відчути глибокий сором, бо її навіяв йому диявол, який нашіптував: «Ось бачиш? Він навіть більшою мірою чоловік, аніж ти! Він той, хто своїм мистецтвом спроможний воскресити й обезсмертити тих, кому ти дозволяєш помирати через своє невміння, він незабаром матиме дитину, приведе у світ нову людину, свій витвір із плоті, крові та кісток, тоді як ти....Ти, можливо, будеш на це неспроможний... Він більшою мірою чоловік, аніж ти!»
— Ти прийшов із дому Абеля, так? — запитала його дружина.
— Так. Ти звідки про це довідалася?
— З твого обличчя. Цей дім для тебе — дім тортур. Тобі не треба туди ходити.
— А що мені робити, коли мене туди покличуть?
— Попросити вибачення й не піти. Головне — твоє здоров’я і твій спокій...
— Це твої марні побоювання...
— Ні, Хоакіне, ти даремно від мене приховуєш... — і вона не змогла закінчити фразу, сльози здушили їй голос.
Бідолашна Антонія сіла. Схлипування вибили її з рівноваги.
— Але що з тобою відбувається, жінко? У чому річ?
— Розкажи мені ти, що з тобою відбувається, Хоакіне, довірся мені, признайся в усьому...
— Я не зробив нічого такого, в чому міг би звинувачувати себе...
— Благаю тебе, розкажи мені всю правду, Хоакіне.
Чоловік якусь мить вагався, здавалося, він боровся з невидимим ворогом, з дияволом, що завжди його супроводжував, і голосом, у якому пролунала несподівана, розпачлива рішучість, майже викрикнув:
— Гаразд, я розповім тобі правду, всю правду!
— Ти кохаєш Елену. Ти досі в неї закоханий.
— Ні-ні! Я був у неї закоханий! Але тепер ні! Тепер я в неї не закоханий!
— Тоді чому ти...
— Чому я що?
— Чому ти постійно живеш у цих тортурах? Чому той дім, дім Елени, — постійне джерело твого поганого настрою, чому той дім не дає тобі жити в мирі, чому Елена...
— Не Елена! Абель!
— Ти ревнуєш до Абеля?
— Так, я ревную до Абеля. Я ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу, — і він стулив рота і стиснув пальці в кулаки, процідивши ці слова крізь зуби.
— Ти ревнуєш до Абеля... отже, ти кохаєш Елену.
— Ні, я не кохаю Елену. Якби вона належала комусь іншому, я не ревнував би її до того іншого. Ні, я не кохаю Елену, я її зневажаю, зневажаю ту пишну паву, ту професійну красуню, ту модель модного художника, любку Абеля...
— Ради Бога, Хоакіне, ради Бога!..
— Атож, його любаску... Законну. Чи ти вважаєш, благословення священика змінює сутність шлюбу?
— Схаменися, Хоакіне, ми ж одружені так само, як і вони...
— Не так, як вони, Антоніє, не так, як вони! Вони одружилися, щоби принизити мене, зганьбити. Вони одружилися, щоби поглузувати з мене. Вони одружилися проти мене.
І бідолашний чоловік залився слізьми й вибухнув риданнями, які здавлювали йому груди, перехоплювали подих. Йому здавалося, він помирає.
— Антоніє... Антоніє... — простогнав він ледь чутним голосом.
— Сердешна моя дитино! — вигукнула вона, обіймаючи його.
І вона взяла його собі на руки, наче хворого малюка, гойдаючи його та приказуючи:
— Заспокойся, мій Хоакіне, заспокойся... Я тут, я твоя дружина, уся твоя і лише твоя. І тепер, коли я знаю твою таємницю, я ще більше твоя, ніж раніше, і кохаю тебе ще сильніше... Забудь про них... Зневажай їх... Було б гірше, якби така жінка закохалася в тебе...
— Але він, Антоніє, він...
— Забудь його!
— Не можу забути його... він мене переслідує... його слава, його визнання повсюди ходять за мною...
— Працюй, і ти здобудеш славу й визнання, бо ти вартий не меншого, ніж він. Відмовся від клієнтури, якої ми вже не потребуємо, поїдьмо звідси до Ренади, оселімося там у будинку, який належав моїм батькам, і там ти присвятиш себе тому, що тобі найбільше до вподоби, ти творитимеш науку, робитимеш відкриття, і про тебе говоритимуть... Я допомагатиму тобі в усьому, в чому зможу... я нікому не дозволю відволікати тебе від твоєї роботи... і ти здобудеш більшу славу, ніж він...
— Я не можу, Антоніє, я не можу; його успіхи відбирають у мене сон і не дають мені працювати спокійно... Видіння його чудових картин виникають між моїми очима та мікроскопом, і я бачу в них те, чого інші досі не бачать... Я не можу... не можу... не можу...
І стишивши голос, наче дитина, майже белькочучи, як той, хто провалився на саме дно ганьби, він, схлипуючи, прошепотів:
— І вони матимуть дитину, Антоніє...
— І ми також матимемо її, — прошепотіла вона йому на вухо, затуливши його поцілунком. — Найсвятіша Діва не відмовить мені в тому, про що я її щодня прошу... І свята вода з Люрда...
— Ти також віриш у приворотне зілля, Антоніє?
— Я вірю в Бога!
«Я вірю в Бога, — повторив Хоакін, коли залишився сам один; сам один із тим іншим. — А що означає вірити в Бога? Де перебуває Бог? Треба його шукати!»