Бідолашна Антонія сіла. Схлипування вибили її з рівноваги.
— Але що з тобою відбувається, жінко? У чому річ?
— Розкажи мені ти, що з тобою відбувається, Хоакіне, довірся мені, признайся в усьому...
— Я не зробив нічого такого, в чому міг би звинувачувати себе...
— Благаю тебе, розкажи мені всю правду, Хоакіне.
Чоловік якусь мить вагався, здавалося, він боровся з невидимим ворогом, з дияволом, що завжди його супроводжував, і голосом, у якому пролунала несподівана, розпачлива рішучість, майже викрикнув:
— Гаразд, я розповім тобі правду, всю правду!
— Ти кохаєш Елену. Ти досі в неї закоханий.
— Ні-ні! Я був у неї закоханий! Але тепер ні! Тепер я в неї не закоханий!
— Тоді чому ти...
— Чому я що?
— Чому ти постійно живеш у цих тортурах? Чому той дім, дім Елени, — постійне джерело твого поганого настрою, чому той дім не дає тобі жити в мирі, чому Елена...
— Не Елена! Абель!
— Ти ревнуєш до Абеля?
— Так, я ревную до Абеля. Я ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу, — і він стулив рота і стиснув пальці в кулаки, процідивши ці слова крізь зуби.
— Ти ревнуєш до Абеля... отже, ти кохаєш Елену.
— Ні, я не кохаю Елену. Якби вона належала комусь іншому, я не ревнував би її до того іншого. Ні, я не кохаю Елену, я її зневажаю, зневажаю ту пишну паву, ту професійну красуню, ту модель модного художника, любку Абеля...
— Ради Бога, Хоакіне, ради Бога!..
— Атож, його любаску... Законну. Чи ти вважаєш, благословення священика змінює сутність шлюбу?
— Схаменися, Хоакіне, ми ж одружені так само, як і вони...
— Не так, як вони, Антоніє, не так, як вони! Вони одружилися, щоби принизити мене, зганьбити. Вони одружилися, щоби поглузувати з мене. Вони одружилися проти мене.
І бідолашний чоловік залився слізьми й вибухнув риданнями, які здавлювали йому груди, перехоплювали подих. Йому здавалося, він помирає.
— Антоніє... Антоніє... — простогнав він ледь чутним голосом.
— Сердешна моя дитино! — вигукнула вона, обіймаючи його.
І вона взяла його собі на руки, наче хворого малюка, гойдаючи його та приказуючи:
— Заспокойся, мій Хоакіне, заспокойся... Я тут, я твоя дружина, уся твоя і лише твоя. І тепер, коли я знаю твою таємницю, я ще більше твоя, ніж раніше, і кохаю тебе ще сильніше... Забудь про них... Зневажай їх... Було б гірше, якби така жінка закохалася в тебе...
— Але він, Антоніє, він...
— Забудь його!
— Не можу забути його... він мене переслідує... його слава, його визнання повсюди ходять за мною...
— Працюй, і ти здобудеш славу й визнання, бо ти вартий не меншого, ніж він. Відмовся від клієнтури, якої ми вже не потребуємо, поїдьмо звідси до Ренади, оселімося там у будинку, який належав моїм батькам, і там ти присвятиш себе тому, що тобі найбільше до вподоби, ти творитимеш науку, робитимеш відкриття, і про тебе говоритимуть... Я допомагатиму тобі в усьому, в чому зможу... я нікому не дозволю відволікати тебе від твоєї роботи... і ти здобудеш більшу славу, ніж він...
— Я не можу, Антоніє, я не можу; його успіхи відбирають у мене сон і не дають мені працювати спокійно... Видіння його чудових картин виникають між моїми очима та мікроскопом, і я бачу в них те, чого інші досі не бачать... Я не можу... не можу... не можу...
І стишивши голос, наче дитина, майже белькочучи, як той, хто провалився на саме дно ганьби, він, схлипуючи, прошепотів:
— І вони матимуть дитину, Антоніє...
— І ми також матимемо її, — прошепотіла вона йому на вухо, затуливши його поцілунком. — Найсвятіша Діва не відмовить мені в тому, про що я її щодня прошу... І свята вода з Люрда...
— Ти також віриш у приворотне зілля, Антоніє?
— Я вірю в Бога!
«Я вірю в Бога, — повторив Хоакін, коли залишився сам один; сам один із тим іншим. — А що означає вірити в Бога? Де перебуває Бог? Треба його шукати!»
Розділ десятий
«Коли в Абеля народився син, — написав у „Сповіді“ Хоакін, — я відчув таку ненависть, яка просто спалювала мене. Мене запросили прийняти пологи в Елени, але я відмовився, бо пологів не приймаю, і то була правда. Крім того, я не зміг би зберегти холоднокровність, хоч моя кров і була холодна, як лід, якби моя кузина потрапила в небезпеку. Щоправда, диявол нашіптував мені жорстоку спокусу піти прийняти в неї пологи й таємно задушити новонародженого. Але я переміг ту бридку думку.
Той новий тріумф Абеля, уже як чоловіка, а не як митця — дитина була чудова, шедевр здоров’я та сили, „янголятко“, як казали, — ще тісніше поєднав мене з моєю Антонією, від якої я сподівався свого нащадка. Я хотів, я потребував, аби бідолашна жертва моєї сліпої ненависті — бо моя дружина була жертвою більше, аніж я, — стала матір’ю моїх дітей, із плоті від моєї плоті, з нутрощами від моїх нутрощів, які пожирав диявол. Вона стане матір’ю моїх дітей і завдяки їм вивищиться над матерями дітей від інших чоловіків. Вона, бідолашна, віддала перевагу мені, чоловікові непривабливому, зневаженому, скривдженому; вона взяла те, що інша відкинула з презирством і насмішкою. І навіть говорила про них добрі слова!
Син Абеля Абелін, йому дали ім’я батька, ніби для того, щоби він продовжив його родовід і славу, син Абеля, який із плином часу мав стати інструментом моєї помсти, був чудом, а не дитиною. І я відчував потребу теж мати таку дитину, ще гарнішу, ніж він».
Розділ одинадцятий
— І що ти готуєшся малювати тепер? — запитав в Абеля Хоакін одного дня, коли приходив оглянути дитину, й вони зустрілися у студії першого.
— Намалювати картину з історії або, точніше, зі Старого Заповіту, й тепер збираю матеріали...
— Як? Шукаєш моделі для людей тієї доби?
— Ні, читаю Біблію та коментарі до неї.
— Недаремно я сказав, що ти художник наукового напрямку...
— А ти лікар-митець, чи не так?
— Це гірше, ніж художник наукового напрямку... літератор! Намагайся не перетворити пензель на знаряддя літератури!
— Дякую за пораду.
— І якою буде тема твоєї картини?
— Смерть Авеля від рук Каїна, перше братовбивство.
Хоакін ще більше зблід і пильно дивлячись на свого найближчого друга, запитав його стриманим голосом.
— І як тобі це спало на думку?
— Дуже просто, — відповів Абель, не зауваживши, як змінився настрій його друга. — Ім’я... Адже й мене звуть... Дві замальовки голих тіл...
— Атож, голих тіл...
— І голих душ...
— То ти думаєш намалювати їхні душі?
— Звичайно! Душу Каїна, душу заздрості, й душу Авеля...
— І якою вона буде?
— Про це я тепер думаю. Поки що не знаю, яким буде вираз обличчя Авеля, якою буде його душа. Бо я хочу намалювати його, коли він ще не помер, але уже впав на землю, смертельно поранений братом. Читаю нині Книгу Буття й поему лорда Байрона «Каїн». Ти її читав?
— Ні, я не читав поему лорда Байрона «Каїн». А що ти вичитав із Біблії?
— Небагато... Ось це, — і, розгорнувши книгу, він прочитав: «І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: Набула чоловіка від Господа. А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель, він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся...»
— А чому так сталося? — урвав його Хоакін. — Чому Господь подивився прихильним оком на Авеля та на жертву його й чому Він зневажив жертву Каїна?
— Це тут не пояснюють...
— А ти себе про це не запитав, перш ніж почати малювати картину?