Вона пішла помолитися перед образом Пресвятої Діви.
Настало тривале сподівання під розмовами, які точилися під час банкету. Хоакін, який сидів праворуч від Абеля, був дуже блідий і майже не їв та не розмовляв. Абель сам почав чогось боятися.
Після десерту почулися перешіптування, потім запала тиша, і хтось сказав: «Нехай говорить!» Хоакін підвівся. Його голос спочатку був глухим і тремтячим, але незабаром очистився і почав лунати з новим акцентом. Більше нічого не було чути, крім його голосу, який заповнив мовчанку. Подив був загальним. Ніколи ще не лунало такої схвильованої, такої палкої похвали, більш наповненої захватом і любов’ю до творчості та її автора. У багатьох накотилися на очі сльози, коли Хоакін пригадав дні їхнього спільного дитинства з Абелем, коли ні той, ні той навіть не мріяли, ким стануть.
«Ніхто не знав його глибше, ніж я, — казав він. — Думаю, я знаю його краще, ніж себе самого, бо я бачу його чистішим, адже у своїх нутрощах я бачу лише багнюку, з якої ми створені, а те, що в нас найкраще, ми бачимо в інших людях, якими захоплюємося. Він досяг у своєму мистецтві того, чого я хотів би досягти у своєму, й тому він є одним із моїх взірців; його слава — стимулом для моєї праці, бо сам я такої слави не зміг досягти. Він належить нам усім, а мені він належить насамперед, і, дивлячись на його творчість, я вважаю її не менш своєю, аніж вважає її своєю він, який її створив. І це втішає мене в моїй пересічності».
Ридання іноді пробивалися крізь його голос. Усі сиділи, мов зачаровані, туманно відчуваючи, яка грандіозна боротьба зі своїм демоном точиться в цій душі.
«І ви уважніше придивіться до постаті Каїна, — казав Хоакін, нанизуючи одне на одне палкі слова, — трагічного Каїна, мандрівного рільника, першого чоловіка, який заснував міста, батька ремесел, заздрощів і громадського життя, придивіться до нього! Придивіться, з якою ніжністю, яким співчуттям, якою любов’ю до нещасного намальована ця картина. Бідолашний Каїн! Наш Абель Санчес захоплюється Каїном, як Мілтон захоплювався своїм Сатаною, він закоханий у свого Каїна, як Мілтон був закоханий у Сатану, бо захоплюватися — це любити, а любити — це співчувати... Наш Абель відчув усе горе, все незаслужене нещастя того, хто вбив першого Авеля, хто, згідно з біблійною легендою, приніс смерть у наш світ. Наш Абель допомагає нам зрозуміти провину Каїна, бо він був винним, допомагає пожаліти його й любити... Його картина — це акт любові!»
Коли Хоакін закінчив промову, запала глибока тиша, що незабаром вибухнула бурею оплесків. Тоді підвівся Абель і, блідий, тремтячий, затинаючись, зі слізьми на очах сказав своєму другові:
— Хоакіне, те, що ти сказав, має для мене більшу цінність, набагато більшу, ніж моя картина, більшу, ніж усі картини, які я досі намалював, більшу, ніж усі ті, які я ще намалюю... Твоя промова — справжній витвір мистецтва й серця. Я не знав, що я зробив доти, доки тебе не почув. Це ти створив мою картину, ти, а не я!
І двоє одвічних друзів обнялися, плачучи, під гучні оплески всіх присутніх, що посхоплювалися на ноги. І коли вони обнялися, то сказав Хоакінові його демон: «Якби ти міг задушити його тепер у своїх обіймах!..»
— Який блиск! — казали гості. — Який оратор! Яка промова! Хто міг би цього чекати? Шкода, що не запросили стенографів!
— Це було чудо! — сказав один. — Не думаю, що мені вдасться почути колись щось подібне.
— У мене аж мороз пішов поза спиною, коли я це почув, — додав інший.
— Але погляньте, погляньте на нього, який він блідий!
І так воно було. Хоакін, після своєї перемоги, почув себе переможеним і провалився в безодню смутку. Ні, його демон не був мертвим. Ця промова принесла йому успіх, якого він іще не досягав, якого, либонь, і не досягне більше, й вона навіяла йому думку, чи не присвятити себе ораторському мистецтву, щоби досягти в ньому слави, яка затьмарить славу його друга в живописі.
— Ти бачив, як плаче Абель? — запитав один із гостей, виходячи.
— Сьогоднішня промова Хоакіна варта всіх його картин. Цю картину створила його промова. Її треба назвати картиною промови. Забери цю промову, й що залишиться від картини? Нічого! Окрім хіба першої премії.
Коли Хоакін прийшов додому, Антонія вийшла відчинити йому двері й обняти його:
— Я уже все знаю, мені розповній. Ось так, ось так! Ти вартий більшого, ніж його картина. Усі знатимуть, чого варта його картина завдяки твоїй промові.
— Це правда, Антоніє, це правда, але...
— Але що?
— Але хай буде все гаразд. Я не хочу розповідати тобі про те, що нашіптував мені демон, мій демон, коли ми з Абелем обіймалися.
— Не кажи мені про це! Мовчи!
— Тоді заткни мені рота.
І вона заткнула йому рота довгим, палким, вологим поцілунком, тим часом, як на очі йому набігали сльози.
— Я сподіваюся, ти визволиш мене від демона, Антоніє, сподіваюся, ти його з мене висмокчеш.
— Аби потім залишитися з ним чи не так? — і бідолашна спробувала засміятися.
— Атож, висмокчи його з мене, щоби він більше не міг завдати мені шкоди, щоби помер у тобі, щоби захлинувся у твоїй крові, як у святій воді...
А коли Абель повернувся додому й опинився наодинці зі своєю Еленою, вона сказала йому:
— Мені вже розповіли про промову Хоакіна. Йому довелося проковтнути твій тріумф... йому довелося його проковтнути!..
— Не говори так, жінко, бо ти його не чула.
— А мені не треба було його й слухати.
— Він говорив від щирого серця. Його слова зворушили мене. Повір мені, я не знав, що я досі намалював, поки він мені не розтлумачив це.
— Не довіряй йому... не довіряй... Якщо він так тебе вихваляв, то на це була якась причина...
— А хіба він не міг говорити те, що відчував?
— Ти знаєш, він помирає від заздрощів до тебе...
— Замовкни.
— Атож, він помирає, він гине від заздрощів до тебе...
— Замовкни, замовкни, жінко, замовкни!
— Це ревнощі, а що він мене вже не кохає, то вони перейшли у заздрість... у смертельну заздрість до тебе...
— Замовкни! Замовкни! — прогарчав Абель.
— Гаразд, я замовкну, але ти побачиш...
— Я все бачив і чув, і з мене досить. Замовкни, кажу тобі!
Розділ п’ятнадцятий
Але ні, ні! Той героїчний учинок не вилікував бідолашного Хоакіна.
«Я почав відчувати каяття, — написав він у „Сповіді“, — що сказав те, що сказав, що не дав вихід своїм поганим почуттям, аби так звільнитися від них, не закінчив свою промову артистично, осудивши оману та дешеві ефекти його мистецтва, його наслідування, його холодну й точно відпрацьовану техніку, брак емоцій у його живописі; не вбивши його славу. Тоді я, можливо, полегшив би собі душу, сказавши правду, звівши його престиж до його правдивої вартості. Можливо, Каїн, біблійний Каїн, який убив того іншого Авеля, почав його любити вже після того, як побачив мертвим. Десь тоді я навернувся до віри: моє навернення стало наслідком моєї промови».
Те, що Хоакін у «Сповіді» назвав своїм наверненням, відбулося завдяки зусиллям Антонії, його дружини, яка побачила, що він не вилікувався, й, можливо, запідозрила, що він невиліковний, і порадила йому шукати зброю в релігії своїх батьків, у її власній релігії, у тій, яка буде релігією їхньої дочки, в молитві.
— Тобі треба піти до сповіді...
— Але ж, жінко, я вже багато років не ходив до церкви...
— Усе одно.
— Але якщо я не вірю в усе це...
— Тобі гак здається, але панотець мені пояснив, як вам, людям науки, лише здається, що ви не віруєте, а насправді ви віруєте. Я знаю, те, чого тебе навчила твоя мати, те, чого я навчу нашу доньку...
— Гаразд, гаразд, дай мені спокій!
— Ні, я не дам тобі спокою. Я прошу тебе, піди висповідайся.
— А що скажуть ті, хто знає мої погляди?