— А, он воно що? Ти боїшся втратити чиюсь повагу?
Але ці розмови почали проникати в серце Хоакіна, й він запитав себе, чи він справді не вірує, й вирішив спробувати, чи навіть без віри церква не зможе вилікувати його. І почав ходити до церкви, не ховаючись, так ніби кидав виклик тим, хто знав про його антирелігійні погляди, і зрештою примусив себе піти до сповіді. І коли він опинився у сповідальні, то спромігся вилити там душу.
— Я ненавиджу його, отче, ненавиджу всією своєю душею, і якби я зовсім не вірив у Бога, якби не хотів вірити, я його вбив би.
— Але це не ненависть, сину мій, це радше заздрість.
— Усяка ненависть походить од заздрості, отче, ненависть — це завжди заздрість.
— Але ви повинні замінити її духом шляхетного суперництва, бажанням домогтися успіхів у своїй професії і якомога краще служити Богові...
— Я не можу, не можу, не можу працювати. Його слава не дає мені спокою.
— Треба зробити над собою зусилля... Для цього людині дається свобода...
— Я не вірю у свободу волі, отче. Я лікар.
— Але ж...
— Чим я не догодив Богові, що Він створив мене таким — ненависним, заздрісним, лихим? Яку погану кров передав мені батько?
— Сину мій... сину мій...
— Ні-ні, я не вірю в людську свободу, а хто не вірить у свободу, той не може бути вільним. Ні-ні, я не вільний! Бути вільним — означає вірити в те, що ти вільний.
— Ви чоловік лихий тому, що не довіряєте Богові.
— Не довіряти Богові — це підлість, отче?
— Я не хотів так сказати, я лише мав на увазі, що ваша погана пристрасть походить од недовіри до Бога...
— Не довіряти Богові — підлість? Я знову вас про це запитую.
— Так, підлість.
— Тоді я не довіряю Богові тому, що він створив мене поганим, як створив поганим Каїна. Бог створив мене недовірливим.
— Він створив вас вільним.
— Атож, вільним бути лихим.
— І бути добрим!
— Чому я народився, отче?
— Краще запитайте, для чого ви народилися.
Розділ шістнадцятий
Абель намалював Богоматір із Дитиною на руках. Ця картина була, власне, портретом Елени, його дружини, з їхнім сином Абеліно. Картина мала успіх, із неї зробили репродукції. Перед однією з таких чудових репродукцій Хоакін молився Найсвятішій Діві, благаючи її: «Захисти мене! Спаси мене!»
Але молячись і дослухаючись до свого тихого голосу, він докладав усіх зусиль, аби не слухати іншого голосу, що підіймався із самого дна його нутрощів і казав: «Нехай він помре! Нехай дасть тобі свободу!»
— Чому ти став реакціонером? — запитав одного дня Абель у Хоакіна.
— Я?
— Атож, мені розповіли, що ти почав ходити до церкви і щодня слухаєш Месу, а що ти ніколи не вірував ані в Бога, ані в Диявола, й не було причин, аби ти раптом ні сіло ні впало навернувся до віри, то виходить, що ти просто став реакціонером.
— А яка тобі різниця?
— Ні, я не вимагаю від тебе звіту... але ти справді віруєш?
— Мені необхідно вірувати.
— Це інша справа. Але ти справді віруєш?
— Я тобі сказав, що мені необхідно вірувати й не запитуй мене більше.
— Бо мені, наприклад, достатньо мистецтва; мистецтво — моя релігія.
— Але ти малюєш Богородиць...
— Так, для Елени.
— Яка не є Пресвятою Дівою.
— Для мене вона ніби є нею. Вона мати мого сина...
— І тільки?
— І кожну матір можна вважати Пресвятою Дівою, якщо вона мати.
— Ти створюєш нову теологію!
— Не знаю, але я ненавиджу реакціонерство і святенництво. Уся ця поведінка просякнута заздрістю, й мене дивує, що ти, якого я вважаю спроможним уникати вульгарності й пересічності, мене дивує, що ти став чіпляти на себе цю уніформу.
— Я тебе не зовсім розумію, Абелю, поясни свій погляд!
— Усе дуже просто. Брутальні й вульгарні душі не можуть відзначитися, а що вони не терплять, коли відзначаються інші, то полюбляють надягати на них уніформу догми, яка перешкоджала б їм відзначитися. Будь-яка ортодоксія, чи в релігії, чи в мистецтві, виникає із заздрості, можеш не сумніватися. Якби всім нам дозволили вдягатися так, як нам хочеться, то кожна людина могла б підібрати для себе такий одяг, який привертав би до себе увагу й підкреслював її природну елегантність, і якби це був чоловік, то він міг би домогтися, щоби жінки захоплювалися ним і закохувалися в нього, тоді як інший, брутальний і вульгарний від природи, лише виставляв би себе на посміх, намагаючись одягтися по-своєму, а тому чоловіки брутальні й вульгарні, які є заздрісниками, вигадують щось подібне до уніформи, одягаючись, наче ляльки, і цей їхній одяг нерідко вважають модним, бо мода — це ще одна ортодоксія. Не обманюй себе, Хоакіне: ідеї, які називають небезпечними, зухвалими, нечестивими, — це ідеї, що не спадають на думку людям убогого й рутинного розуму, тим, що не мають і крихти ні власного розуму, ні оригінальності й обходяться спільним розумом та вульгарністю. Найбільше вони ненавидять уяву й тому не мають її.
— Нехай буде й так, — вигукнув Хоакін, — але хіба ті, кого ти називаєш людьми брутальними, вульгарними, пересічними, не мають права захищатися?
— Одного разу ти захищав у моєму домі — пригадуєш? — заздрісного Каїна, а потім у тій незабутній промові, яку я вислухав, мало не померши від хвилювання, у тій промові, якій я завдячую левову частку своєї репутації, ти нам відкрив — принаймні мені відкрив — душу Каїна. Але Каїн не був ані брутальним, ані вульгарним, ані пересічним...
— Але він був батьком заздрісних...
— Так, але то була зовсім інша заздрість, а не заздрість цієї публіки... Заздрість Каїна була чимось великим; заздрість фанатичного інквізитора — найдрібніша з тих, які можуть бути. І мене дивує бачити тебе серед них...
«Невже цей чоловік, — запитав себе Хоакін, попрощавшись із Абелем, — читає в моїй душі? Думаю, що ні, не подібно, щоби він розумів, що зі мною діється. Він говорить і думає, як малює, не знаючи, що говорить і що малює. Він живе підсвідомістю, але схильності до глибших роздумів я в ньому не бачу...»
Розділ сімнадцятий
Хоакін довідався, що Абель має інтригу з однією зі своїх давніх моделей, й це укріпило його переконаність у тому, що не кохання спонукало його одружитися з Еленою. «Вони одружилися для того, — сказав він собі, — щоби принизити мене». А потім додав: «Ні, Елена його не кохає і не може кохати... вона не кохає нікого, вона неспроможна кохати, вона не більш, ніж гарна шкатулка з пихою всередині... З пихи та зневаги до мене вона одружилася, і з пихи та з примхи вона спроможна не виконувати своїх подружніх обов’язків... А тим паче щодо чоловіка, якого вона ніколи не кохала...» Посеред іскор полум’я, яке він вважав давно погашеним кригою своєї ненависті, яскраво спалахнула жарина його давнього кохання до Елени. Атож, попри все, він досі був закоханий у цю паву, в кокетку, в модель свого чоловіка. Антонія, звичайно, в усьому переважала її, але інша була іншою... А потім... якою солодкою є помста! Як вона може зігріти серце, що перетворилося на шматок криги!
За кілька днів він прийшов у дім Абеля, вибравши такий час, коли господаря не було вдома. Він застав Елену саму-одну з дитиною, ту саму Елену, перед чиїм обожненим образом він марно просив захисту та спасіння.
— Абель мені вже повідомив, — сказала йому кузина, — що ти почав учащати до церкви. Це Антонія привела тебе туди, чи ти втікаєш туди від Антонії?
— Чому ти так думаєш?
— Тому, що чоловіки мають звичку шукати блаженства, або плентаючись слідом за своєю жінкою, або втікаючи від неї...
— Існують і ті, хто втікає від жінки, але не для того, щоби піти до церкви.
— Що ти маєш на увазі?
— Що твій чоловік, який розповів тобі цю історію, знає про мене й більше, і не тільки те, що я ходжу молитися до церкви...