— Нічого дивного! Кожен побожний чоловік мусить молитися не тільки в церкві, а й у себе вдома.
— І я молюся. І головне, прошу у Пресвятої Діви, щоби вона захистила мене й спасла.
— Я вважаю, ти робиш добре.
— І знаєш, перед яким образом я цього в неї прошу?
— Не знаю, поки ти мені не скажеш...
— Перед тим, який намалював твій чоловік...
Елена, почервонівши, швидко відвернула обличчя до дитини, яка спала в кутку кімнати. Раптовість цієї атаки збентежила її. Але, опанувавши себе, вона відповіла:
— Це здається мені безбожницьким учинком із твого боку й доводить, Хоакіне, що твоя нова релігійність — лише фарс або й щось гірше...
— Присягаюся тобі, Елено...
— Дозволь тебе остерегти: не присягайся святим ім’ям Бога марно.
— Проте я все ж таки присягаюся тобі, Елено, що моє навернення було щирим, тобто я хотів вірити, хотів захиститися вірою від пристрасті, яка мене пожирає...
— Атож, я знаю твою пристрасть.
— Ти її не знаєш!
— Я її знаю. Ти терпіти не можеш Абеля.
— Чому я не можу його терпіти?
— Ти знаєш, чому. Ти ніколи не міг його терпіти, навіть до того, як мене з ним познайомив.
— Брехня!.. Брехня!..
— Правда! Правда!
— І чому б то я не міг його терпіти?
— Бо він здобув славу, здобув визнання. А чого бракує тобі? Ти хіба не маєш своєї клієнтури? Хіба вона не дає тобі доброго заробітку?
— Ну, гаразд, Елено, тоді я скажу тобі правду, всю правду. Цього мені не досить! Я також хотів прославитися, винайти щось нове в моїй науці, поєднати своє ім’я з якимсь науковим відкриттям...
— То й зроби таке відкриття, адже таланту тобі не бракує.
— Зроби таке відкриття... Зроби таке відкриття... Я зробив би його, Елено, якби міг покласти цю славу до твоїх ніг...
— А чому не до ніг Антонії?
— Не говорімо про неї!
— А, ось ти чого прийшов? Ти вистежив, що мого Абеля — і вона підкреслила мого — вдома не буде, щоби прийти з цим?
— Твій Абель... твій Абель... Дуже він любить і шанує тебе, твій Абель...
— Як? Ти ще й зрадник, донощик, наклепник?
— Твій Абель має інших моделей, крім тебе.
— Ну то й що? — вигукнула Елена, підхоплюючись на ноги. — Ну то й що, як він їх має? Це означає, що він уміє знайти їх! А ти й у цьому заздриш йому? Заздриш, що тобі доводиться задовольнятися... своєю Антонією? А що він знайшов собі іншу, то ти прийшов сюди, щоби теж знайти собі іншу? І прийшов, озброївшись цими плітками? Тобі не соромно, Хоакіне! Вимітайся, вимітайся звідси, бо мені гидко навіть дивитись на тебе.
— Ради Бога, Елено, ти мене вбиваєш... ти вбиваєш мене!
— Іди звідси геть, іди до церкви, заздрісник, лицемір! Іди додому, нехай твоя дружина тебе полікує, бо ти хворий.
— Елено, Елено, ти одна можеш вилікувати мене! Задумайся, Елено, перед тобою чоловік, якого ти можеш навіки втратити!
— І щоб урятувати тебе, я мушу втратити іншого, свого рідного?
— Ти його не втратиш, ти його уже втратила. Йому до тебе байдуже. Він неспроможний кохати тебе. Лише я кохаю тебе, кохаю всією своєю душею, таким коханням, про яке ти й мріяти не можеш.
Елена підвелася, пішла до дитини, розбудила її, взяла на руки й, повернувшись до Хоакіна, сказала йому:
— Іди геть! Це син Абеля, який жене тебе з цього дому. Забирайся!
Розділ вісімнадцятий
Хоакін був у препоганому гуморі. Він розлютився на себе за те, що оголив душу перед Еленою, давши їй привід брутально вигнати себе з дому, з чого він ясно побачив, що вона його зневажає. Але він опанував себе й пішов шукати розради та заспокоєння у своєї дружини й доньки. Проте його домашнє життя тепер затьмарилося ще більше, настрій у нього геть зіпсувався.
Він мав тоді домашню служницю, яка щодня намагалася слухати Месу й проводила ті години, коли була вільна від служби, зачинившись у своїй кімнаті й палко молячись. Вона ходила з опущеними очима, втупивши їх у підлогу, й на все відповідала з великою лагідністю й трохи гугнявим голосом. Хоакіна дратувала її поведінка й він прискіпувався до неї з будь-якого приводу.
— Ви маєте слушність, сеньйоре, — мала звичку відповідати вона.
— Чому це я маю слушність? — вигукнув він одного разу, втративши терпець. — Ні, я не маю слушності!
— Гаразд, сеньйоре, не гнівайтеся, ви не маєте її.
— І це все?
— Я вас не розумію, сеньйоре.
— Чому ти мене не розумієш, хитрухо, лицемірко? Чому не захищаєшся? Чому мені не заперечуєш? Чому не бунтуєш?
— Щоб я бунтувала? Бог і Найсвятіша Діва захищають мене від цього, сеньйоре.
— То ти волієш визнавати свої помилки? — втрутилася до розмови Антонія.
— Ні-ні, вона їх не визнає. Вона наповнена гординею!
— Гординею — я, сеньйоре?
— Ось бачиш? Вона горда лицемірка, але не хоче цього визнавати. Вона вправляється на мені, моїм коштом, у смиренні й терпінні; вона використовує напади мого поганого гумору як волосяницю, щоб укріплювати себе в доблесті терпіння. Й усе це вона робить моїм коштом! Вона користується мною як інструментом, аби здобути собі заслугу перед небом! Це лицемірство!
Служниця плакала, читаючи крізь зуби молитву.
— Але якщо правда, Хоакіне, — сказала Антонія, — то вона й справді поводиться смиренно... Чому вона повинна бунтувати? Якби вона збунтувалася, то ти ще більше роздратувався б.
— Ні! Це підло використовувати слабкість ближнього як засіб випробування себе в доблесті. Вона повинна відповідати мені, повинна обурюватися, повинна бути особою... а не служницею...
— Тоді, Хоакіне, вона дратувала б тебе ще більше.
— Ні, мене найбільше дратують оці претензії на більшу досконалість.
— Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказала служниця, не відриваючи погляду від підлоги, — я не вважаю себе кращою, ніж будь-хто.
— Не вважаєш? А я вважаю! І той, хто не вважає себе кращим ні за кого, — брехун. Ти вважаєш себе найбільшою грішницею серед жінок? Ну ж бо, відповідай!
— Про такі речі не запитують, сеньйоре.
— Відповідай, бо кажуть, навіть святий Людовік Ґонзаґа вважав себе більшим грішником за всіх людей. Відповідай, ти віриш чи ні, що ти найбільша грішниця серед жінок?
— Гріхи інших мене не стосуються, сеньйоре.
— Ідіотка, більше, ніж ідіотка! Забирайся звідси!
— Нехай простить вам Бог, як я прощаю вам, сеньйоре.
— За що? Підійди-но ближче і скажи мені, за що? За що мені має простити Бог? Ну ж бо, скажи мені.
— Пробачте мені, сеньйоро, але я піду з цього дому.
— З цього ти повинна була б почати, — підсумував розмову Хоакін.
І потім, залишившись наодинці з дружиною, він сказав:
— Чи ця мертва кішка не стане всім розповідати, що я збожеволів? Може, я й справді збожеволів, Антонів? Скажи мені, збожеволів я чи ні?
— Заради Бога, Хоакіне, не говори так...
— Так-так, здається, я збожеволів... Замкни мене. Усе це мене знищить.
— Закінчуй ти з усім цим.
Розділ дев’ятнадцятий
Після цього він зосередив свої зусилля на дочці, на тому, щоби належно виростити й виховати її, уберегти від брудної моралі світу.
— А знаєш, — казав він дружині, — нам пощастило, що вона в нас одна, що ми не народили більше дітей.
— А ти не хотів би мати сина?
— Ні-ні, дочка це краще, її легше відгородити від непристойного світу. Крім того, якби ми мали двох, вони почали б заздрити одне одному.
— О, ні!
— О, так! Неможливо розподілити любов однаково між кількома. Те, що ти даєш одному, ти забираєш в іншого. Кожне просить усе для себе й тільки для себе. Ні-ні, я не хотів би бачити себе в ролі Бога...