І він зупинився перед дверима будинку, до якого увійшла симпатична дівчина, що потягла його за собою магнітом своїх очей. І тоді зрозумів Ауґусто, що він її переслідував. Воротарка дому дивилася на нього зловтішним поглядом, і той погляд підказав Ауґусто, що він має робити. «Ця подруга Цербера чекає, — сказав він собі, — що я запитаю в неї ім’я сеньйорити, яку я переслідував, і запитаю про якісь інші обставини з її життя й, безперечно, так я тепер і зроблю. Можна було би, звичайно, залишити моє переслідування без наслідків, але цього не буде, будь-яку роботу потрібно доводити до кінця. Ненавиджу все недосконале!» Він засунув руку до кишені і знайшов там лише один дуро. Не випадало піти й десь його розміняти. Він би згаяв час і втратив нагоду.
— Послухайте, добра жінко, — звернувся він до воротарки, не витягуючи вказівного та великого пальця з кишені. — Ви не могли б назвати мені — повірте, це залишиться між нами — ім’я сеньйорити, яка щойно сюди увійшла?
— У цьому немає ніякої таємниці, ні чогось поганого, кабальєро.
— Тим більше.
— Її звуть донья Евхенія Домінґо дель Арко.
— Домінґо? Ви, певно, хотіли сказати Домінґа...
— Ні, сеньйоре, Домінґо. Домінґо — її перше прізвище.
— Але ж коли йдеться про жінок, то це прізвище має змінитися на Домінґа. А якщо ні — то куди ж поділося граматичне узгодження?[23]
— Я не знаю, сеньйоре.
— І скажіть-но мені, скажіть... — Його пальці досі залишалися в кишені. — Чому вона виходить гуляти сама-одна? Вона незаміжня чи одружена? Має батьків?
— Вона незаміжня і сирота. Живе в родині дядька й тітки...
— По батькові чи по матері?
— Я знаю тільки, що вони їй дядько й тітка.
— Цього цілком досить.
— Вона дає уроки фортепіано.
— І добре на ньому грає?
— Не знаю.
— Гаразд, дякую; і візьміть за те, що я вас потурбував.
— Дякую, сеньйоре, дякую. Може, у вас будуть іще якісь запитання? Чим я можу вам послужити? Виконати якесь ваше доручення?
— Можливо... Можливо... Але не тепер... До побачення!
— Розпоряджайтеся мною, кабальєро, й розраховуйте на мою цілковиту тактовність і стриманість.
«Отже, сеньйоре, — сказав, звертаючись до себе Ауґусто, коли попрощався з воротаркою, — ти взяв на себе певні зобов’язання в розмові з цією доброю жінкою. Бо тепер я не можу піти звідси й не повернутися, зберігши гідність. Що тоді сказала би про мене ця зразкова воротарка? Отже... Евхенія Домінґа, чи то Домінґо, дель Арко... Доведеться запам’ятати це ім’я — я його не забуду. Немає кращого способу запам’ятовувати речі, як носити в кишені записник із тією інформацією, яку хочеш утримати в пам’яті. Мені вже казав мій незабутній дон Леонсіо: не запихайте собі в голову те, що можна покласти до кишені! До цього можна додати: не кладіть до кишені те, що ви можете утримати в голові! А воротарка, як же звати воротарку?»
Він повернувся на кілька кроків назад.
— Скажіть-но мені, добра жінко...
— Запитуйте...
— А як звати вас?
— Мене? Маргарита.
— Дуже добре, дуже добре... Дякую.
— Нема за що.
Й Ауґусто подався геть, опинившись незабаром на бульварі Аламеда.
Мжичка припинилася. Він згорнув парасольку й запхав її до футляру. Підійшов до лави, але, помацавши її, виявив, що вона волога. Вийняв газету, постелив на лаву й сів. Вийняв із гамана авторучку й помахав нею в повітрі. «Надзвичайно корисна річ, — сказав він собі. — Інакше мені довелося б записати ім’я цієї сеньйорити олівцем, і запис міг би стертися. Але чи стерся б її образ із моєї пам’яті? Але який він, той образ? Яка вона, солодка Евхенія? Я пам’ятаю лише її очі... Досі відчуваю, як її погляд торкнувся мене... Поки я прогулювався, перебуваючи в ліричному настрої, чиїсь очі лагідно проникли в моє серце. Отже, записуймо. Евхенія Домінґо, так, Домінґо, дель Арко. Домінґо? Я не можу звикнути до того, що її звати Домінґо. Ні, я повинен змінити її прізвище, і нехай вона зветься Домінґа. Але як тоді бути з нашими дітьми чоловічої статі, невже їм доведеться давати друге прізвище — Домінґа? І коли я муситиму скоротити своє зухвале прізвище Перес до однієї літери П., то, виходить, нашого первістка називатимуть Ауґусто П. Домінґа? Але... куди ти мене занесла, божевільна фантазіє?» І він записав до свого нотатника: Евхенія Домінґо дель Арко, Авеніда де ла Аламеда, 58. Над цим записом були вже занотовані такі два рядки:
З дитячої колиски приходить до нас смуток
І звідти ж приходить радість...
«Ну от, — сказав собі Ауґусто, — ця Евхенія, вчителька фортепіанної музики, урвала мені чудовий початок ліричного трансцендентального вірша. І він залишився незакінченим. Урвала? Так, чоловік тільки те й робить, що шукає у своїх успіхах, у мінливостях долі поживу для свого природженого смутку або природженої радості. Один і той самий випадок приносить йому смуток або радість залежно від його внутрішнього налаштування. А Евхенія? Я повинен їй написати. Але не звідси, а з дому. А може, краще піти в казино? Ні, ліпше піду додому, додому. Такі речі роблять удома, біля свого домашнього вогнища. Домашнього вогнища? Мій дім — не домашнє вогнище. Домашнє вогнище... Домашнє вогнище... Це, радше, домашнє попелище. Ох, моя Евхеніє!»
Й Ауґусто повернувся додому.
Розділ другий
Коли служник відчинив йому двері...
Ауґусто, який був багатим і самотнім, бо його стара мати померла за півроку до цих дрібних подій, жив зі служником і кухаркою, які давно служили в цьому домі, й були дітьми тих, які служили в ньому ще давніше. Служник і кухарка були одружені між собою, але дітей не мали.
Коли служник відчинив йому двері, Ауґусто запитав у нього, чи за його відсутності ніхто не приходив.
— Ніхто, сеньйорито.
Це запитання й відповідь були своєрідним ритуалом, бо візити в дім Ауґусто — надзвичайна рідкість.
Він увійшов до свого кабінету, узяв конверта й написав на ньому: «Сеньйориті доньї Евхенії Домінґо дель Арко. У власні руки». Потім, поклавши перед собою аркуш білого паперу, підпер голову обома руками, поставивши лікті на стіл, і заплющив очі. «Спершу подумаймо про неї», — сказав він собі. І спробував зловити в темряві сяйво тих очей, погляд яких сьогодні перестрів цілком випадково.
Впродовж якогось часу він сидів у цій позі, уявляючи обличчя Евхенії, а що воно лише промайнуло перед ним, то його уявлення про неї було дуже близьким до чистої фантазії. У результаті цих напружених зусиль його пам’яті перед ним постало обличчя з неясними рисами, над яким витали замріяні спогади. І тут він заснув. Він заснув тому, що ніч для нього була поганою, уночі він майже не спав.
23
У незвичайному — чоловічому — закінченні прізвища Евхенії вже таїться натяк на ту непритаманну жіночим персонажам роль, яку вона відіграє в романі, — роль активного, діяльного начала, що підкоряє собі безвольного, схильного до споглядальності героя.