— Помолися за свого тата, донько моя!
— Тату! Тату! — тонким голосом промовила дівчинка, закинувши руки йому за шию.
Він поклав голову на плече доньки й заплакав.
— Що з тобою, тату, ти хворий?
— Так, я хворий. Але ти мене не запитуй, чому я хворий...
Розділ двадцять другий
І він повернувся до казино. Щодня вигадував привід, аби піти туди. І млинок приятельської компанії перемелював його далі.
Там був Федеріко Квадрадо, невблаганний, який, коли чув, що хтось вихваляє іншого, запитував: «Проти кого спрямована ця похвала?»
— Бо мене не одуриш, — казав він своїм холодним і різким голосом. — Коли когось дуже хвалять, то думають про іншого, якого хочуть принизити цією похвалою, про суперника того, кого хвалять. Це в тому випадку, коли хвалять не з поганим наміром, аби розізлити когось... Ніхто нікого ніколи не хвалить із добрим наміром.
— Чоловіче, — відповідав йому Леон Ґомес, який полюбляв накрутити цинічного Квадрадо, — ти маєш перед собою приклад дона Леовіхільдо, від якого ніхто ніколи не чув, щоби він говорив про когось погано...
— Річ у тім, — втрутився до розмови один із провінційних депутатів, — що дон Леовіхільдо політик, а політики мають перебувати з усіма в добрих стосунках. Що ти на це скажеш, Федеріко?
— Скажу, що дон Леовіхільдо помре, не сказавши й не подумавши нічого поганого ні про кого. Він ніколи навіть легенько не підштовхне іншого, щоби той упав, навіть у тому випадку, коли ніхто не зміг би цього побачити, бо він боїться не лише карного кодексу, а й пекла; але якщо інший упаде і скрутить собі в’язи, він зрадіє до мозку кісток. І щоби натішитися скрученими в’язами іншого, він першим прийде висловити йому співчуття.
— Я не знаю, як можна жити, почуваючи себе так, — сказав Хоакін.
— Почуваючи себе як? — запитав його Федеріко. — Так, як почуває себе дон Леовіхільдо, як почуваю себе я, чи як почуваєш себе ти?
— Про мене тут ніхто не говорив, — сказав Хоакін із похмурим невдоволенням у голосі.
— Але я говорю, сину мій, бо ми всі тут знаємо...
Хоакін відчув, що зблід. До глибини нутрощів його волі пронизав його крижаний кинджал отого звернення «сину мій», яке проголошував Федеріко, його демон-охоронець, коли накладав на когось свою пазуристу лапу.
— Я не знаю, чому ти відчуваєш таку неприязнь до Леовіхільдо, — додав Хоакін, пошкодувавши про свої слова, щойно їх промовив, бо відчув, що роздуває небезпечне полум’я.
— Неприязнь? Це я відчуваю неприязнь? До Леовіхільдо?
— Атож, і я не розумію, що поганого він тобі зробив...
— По-перше, сину мій, не обов’язково треба зробити тобі щось погане, щоби ти відчув неприязнь до того чоловіка. Коли до когось відчувають неприязнь, то легко вигадати, що він зробив тобі погане... І я відчуваю до дона Леовіхільдо не більше неприязні, ніж до когось іншого. Він людина — і тут більше нічого не скажеш. І людина шанована!
— Оскільки ти професійний мізантроп... — почав провінційний депутат.
— Людина — найбридкіший і найнепристойніший звір, я це казав вам уже сто разів. А чоловік шанований — найгірший із людей.
— А що скажеш на це ти, який недавно говорив про шанованого політика, маючи на увазі дона Леовіхільдо? — запитав Леон Ґомес, звертаючись до депутата.
— Шанований політик! — аж підскочив дон Федеріко. — Який із нього шанований політик?
— А чом би й ні? — хором запитали троє людей.
— Як-то, чом би й ні? Бо це сам він сказав. Бо мав нахабство в одній зі своїх промов назвати себе шанованим політиком. Шанованим не стають, оголосивши себе таким. У Євангелії сказано, що Христос, наш Господь....
— Не згадуй про Христа, благаю тебе! — урвав його Хоакін.
— Що? Ти не можеш чути також імені Христа, сину мій?
Запала коротка мовчанка, похмура й холодна.
— Христос, наш Господь, сказав, — продовжив свою думку Федеріко, — щоб його не називали добрим, бо добрим є тільки Бог. Але є паскудні християни, які мають нахабство називати себе шанованими!
— Але шанований — це не обов’язково добрий, — втрутився до розмови дон Вісенте, магістрат.
— Тепер і дон Вісенте це сказав. І, дякуючи Богові, мені пощастило навіть від магістрата почути щось розумне й справедливе!
— Отже, — сказав дон Хоакін, — ніхто не повинен називати себе шанованим? А шахраєм і непорядним?
— Таких не бракує.
— Чого хоче сеньйор Квадрадо, — сказав дон Вісенте, магістрат, — то це, щоби люди називали себе підлими й такими були. Адже так?
— Браво! — вигукнув провінційний депутат.
— Ось що я вам скажу, сину мій, — відповів Федеріко, обмірковуючи відповідь. — Ви повинні знати, яким є високе таїнство віри в нашу наймудрішу матір Церкву...
— Ще одна варварська установа! — урвав його магістрат.
— Це не варварська установа, а мудра інституція. Християнська віра дозволяє спокійно грішити, позаяк людина знає, що її гріх однаково їй проститься. Хіба не так, Хоакіне?
— Чоловіче, якщо людина не покається...
— Так, сину мій, так, треба покаятись, але потім ти знову можеш грішити, а потім каятись, і коли грішиш, ти знаєш, що ти покаєшся, і знаєш, що коли ти покаєшся, то знову станеш грішити, а закінчиться це тим, що ти грішитимеш і каятимешся водночас; хіба не так?
— Людина — це таємниця, — сказав Леон Ґомес.
— Чоловіче, не базікай дурниці! — відповів йому Федеріко.
— Чому дурниці?
— Будь-яка філософська сентенція, а також кожна аксіома, кожне урочисте загальне твердження, промовлене афористично, — це дурниця.
— А сама філософія?
— Існує й інша філософія, аніж та, яку ми творимо тут...
— Атож, та, яка навчає обдирати шкуру з ближнього.
— Достоту так. Він ніколи не буває кращим, аніж із обдертою шкурою.
Коли компанія почала розходитися, Федеріко підійшов до Хоакіна й запитав у нього, чи той повертається додому, бо хотів трохи провести його, а коли Хоакін сказав, що ні, що він має зробити один візит тут, поряд, той йому сказав:
— Атож, я тебе розумію; з візитом це в тебе відмовка. Ти просто хочеш залишитися сам-один. Я тебе розумію.
— А чому ти так думаєш?
— Бо немає нічого кращого, ніж перебування на самоті із собою. Та коли самотність перетвориться для тебе на нестерпний тягар, звернися до мене. Ніхто не зможе краще відвернути твою увагу від твоїх проблем.
— А твою від твоїх? — уколов його Хоакін.
— Ет! Я про це не думав...
І вони розійшлися.
Розділ двадцять третій
Жив у місті один убогий, придавлений нуждою чоловік родом із Араґону, батько п’ятьох дітей, що заробляв на життя, як міг, здебільша переписуючи всілякі папери. Бідолаха часто просив допомоги у знайомих та друзів, якщо вони справді бувають у чоловіка, вигадуючи тисячу причин, аби попросити в них позичити йому два або три дуро. А найсумнішим було те, що він мав звичку посилати когось зі своїх дітей у домівки знайомих із листівками-проханнями. Хоакін допомагав йому кілька разів, а надто в тих випадках, коли той просив його як лікаря оглянути когось зі своєї родини. І він відчував велику полегкість у тому, що допомагав бідолашному чоловікові. Він вбачав у ньому жертву людської підлоти.
Одного разу він запитав про нього в Абеля.
— Атож, я знаю його, — відповів той, — і навіть упродовж певного часу він працював у мене помічником. Але він ледар, нероба. Під тим приводом, що має полегшити собі душу, щодня вчащає до шинку, хоч у себе вдома ніколи не розпалює вогонь на кухні. І сигарет йому не бракує. Йому треба перетворювати свої труднощі на дим.
— Це ні про що не говорить, Абелю. А ти не намагався заглянути йому в душу?