— Не верзи дурниць. А чого я особливо не можу терпіти, то це його брехні, коли він просить позичити йому гроші й обіцяє «повернути їх, коли зможе...» Нехай би краще просив милостиню та й по всьому. Це було б правдивіше і шляхетніше з його боку. Останній раз він попросив позичити йому три дуро, і я дав йому три песети, але сказавши: «Повертати не треба!» Він просто ледар!
— А хіба він винен...
— Звичайно, винен, я тобі сказав на початку...
— А я в цьому не впевнений...
— Послухай-но, ліпше припинімо цю розмову. І якщо хочеш допомагати йому, я нічого не маю проти. Та й про себе я знаю, що коли він знову попросить у мене грошей, я йому їх дам.
— Я це знаю, бо у глибині душі ти...
— Не заглядаймо вглиб душі. Я художник, і я не малюю глибини людей. Більше того, я переконаний, що кожна людина носить зовні все, що має всередині.
— Отож, виходить, для тебе кожна людина не більш, як модель.
— А тобі здається, що цього мало? Бо ти дивишся на людину як на хворого, що його ти оглядаєш та вислуховуєш зсередини.
— Це не так добре.
— Чому?
— Бо коли ти звикаєш дивитися на людей зсередини, ти й на себе дивишся так само, оглядаючи та прослуховуючи себе.
— Тут моя перевага. Мені досить подивитися на себе у дзеркало.
— А ти дивився на себе по-справжньому бодай один раз?
— Звичайно. Ти хіба не знаєш, що я написав автопортрет?
— Який, звичайно, можна вважати шедевром...
— Чоловіче, він навіть дуже непоганий... А ти добре роздивився себе зсередини?
Наступного дня після цієї розмови Хоакін вийшов із казино в компанії Федеріко, щоби запитати його, чи знає він того бідного чоловіка, який безсоромно канючив у всіх гроші. «І скажи мені правду, адже ми тут самі-одні, а не один зі своїх брутальних дотепів».
— Це справді бідолаха, який мав би сидіти у в’язниці, бо там він їв би краще, ніж тепер їсть, і жив би спокійніше.
— А що він такого зробив?
— Та нічого не зробив, але мав би скоїти щось таке, за що його вкинули б до в’язниці.
— І що він мав би скоїти?
— Убити свого брата.
— Ти вже починаєш свою пісню!
— Я тобі все поясню. Той бідолашний чоловік, як ти знаєш, родом із Араґону, де досі є абсолютна свобода передавати спадщину. Він народився першим у батька, здобув право первородства, але потім мав нещастя закохатися у вбогу дівчину, здається, гарну й порядну. Батько всіма силами чинив опір тим стосункам, погрожуючи позбавити сина спадщини, якщо він одружиться з нею. А він, сліпий від кохання, спочатку тяжко скомпрометував дівчину, сподіваючись так вплинути на батька, а потім одружитися з нею й покинути дім. І він таки пішов із батьківського дому, працюючи, як міг, у домі свого тестя і сподіваючись, що, зрештою, йому пощастить переконати й пом’якшити батька. Проте той виявив упертість справжнього араґонця. І помер, залишивши свого бідолаху-сина без спадщини й віддавши його частку другому синові — частку доволі пристойну. А коли незабаром померли його тесть і теща і йому не стало з чого жити, він звернувся до брата, попросивши в нього притулку й роботи, але той йому відмовив і щоби не вбивати такого паскудного брата, чого вимагала від нього його палка вдача, бідолаха перебрався жити сюди й існує тут із милостині та позичок. Ось така його історія, як бачиш, дуже повчальна.
— А й справді, дуже повчальна!
— Якби він убив свого брата, такий собі різновид Якова, це було б погано, дуже погано, а не вбивши його, він також учинив погано, дуже погано... Можливо навіть гірше.
— Не кажи так, Федеріко.
— Я правду кажу, бо він не тільки живе жалюгідно і ганебно, з милостині та позичок, а й живе, ненавидячи свого брата.
— А якби він його вбив?
— Тоді він вилікував би свою ненависть і сьогодні, каючись у своєму злочині, шанував би його пам’ять. Дія дозволяє позбутися поганої думки, бо погана думка отруює душу. Повір мені, Хоакіне, я знаю це дуже добре.
Хоакін подивився на нього пильним поглядом.
— На собі?
— Авжеж. Але ти не запитуй мене про те, сину мій, що тебе не стосується. Тобі досить знати, що мій цинізм — це засіб для захисту. Я не є сином тому чоловікові, якого всі вважають моїм батьком; я син адюльтера, й нікого я так не ненавиджу в цьому світі, як свого біологічного батька, що став катом іншого, чиїм прізвищем із підлості та боягузтва він мене нагородив, тим самим непристойним прізвищем, яке я тепер ношу.
— Але батько не той, хто народжує; батько — той, хто виховує...
— Річ у тому, що чоловік, якого усі вважають тим, хто мене виховав, насправді мене не виховував, а тільки влив у мене отруту ненависті до іншого, до того, який спочатку мене створив, а тоді примусив його одружитися з моєю матір’ю.
Розділ двадцять четвертий
Син Абеля Абелін закінчив навчання, і його батько звернувся до свого друга, попросивши взяти сина своїм асистентом, аби він пройшов практику під його безпосереднім наглядом. Хоакін погодився.
«Я прийняв його до себе, — написав він згодом у „Сповіді“, яку присвятив дочці, — під впливом дивної суміші з цікавості, ненависті до батька, прихильності до хлопця, який здавався мені тоді нездарним, і бажання визволитися від своєї поганої пристрасті, але водночас десь у глибині душі мій демон нашіптував, що провал сина дасть мені той засіб помсти батькові. З одного боку, мені хотілося, виявивши любов до сина, позбутися ненависті до батька, а з другого — я радів, сподіваючись, що якщо Абель Санчес здобув тріумф у живописі, то другий Абель Санчес, який має його кров, зазнає краху в медицині. Я тоді не міг собі уявити, яку глибоку любов я відчую до сина того чоловіка, який зробив гірким і темним життя мого серця».
Й ось так сталося, що Хоакін і син Абеля відчули потяг один до одного. Абелін був швидким на розуміння й з великою охотою навчався в Хоакіна, якого почав називати маестро. Цей маестро постановив собі зробити з нього доброго лікаря й передати йому скарби свого клінічного досвіду. «Я навчу його, як відкрити ті речі, що їх ця клята тривога мого духу перешкодила відкрити мені самому».
— Маестро, — запитав одного дня Абелін, — чому ви не зберете всі свої розкидані спостереження, всі свої записи та нотатки, з якими ви мене ознайомили, й не напишете книгу? Вона була б надзвичайно цікавою й могла б багато чому навчити. Там є просто геніальні речі, справжні перлини наукової мудрості.
— Розумієш, сину (так він узяв собі за звичку його називати), — відповів йому Хоакін, — я не можу, не можу... Я не маю відповідного настрою, мені бракує бажання, мужності, душевного спокою, я не знаю чого ще...
— Усе це можна зібрати...
— Так, сину, так, усе це можна зібрати, але хоч як часто я про це думав, але так і не зважився. Узятися написати книгу... і в Іспанії, і про медицину!.. Не варто гаяти часу. Вона провалиться в порожнечу...
— Ваша книжка не провалиться в порожнечу, маестро, я вам гарантую.
— Я мусив би зробити те, що ти муситимеш зробити, відмовитися від цієї нестерпної клієнтури й присвятити себе чистим дослідженням, справжній науці, фізіології, гістології, патології, а не шукати пацієнтів, що платитимуть тобі. Ти маєш певний статок, адже картини твого батька мають дати його тобі, тому послухайся моєї поради й присвяти себе науковим дослідженням.
— Можливо, ви й маєте слушність, маестро, але це не причина, щоби відмовитися опублікувати книгу своїх клінічних спостережень.
— Давай тоді, якщо хочеш, домовимося так. Я дам тобі всі свої записи та нотатки, доповню їх словами, відповім на всі твої запитання і опублікуєш її ти. Як тобі така думка?
— Думка просто чудова, маестро. Відтоді як я став вашим асистентом, я записую все, що від вас чую, і все, чого навчився, працюючи поруч із вами.
— Дуже добре, сину, дуже добре! — й він зворушено його обняв.