І тоді сказав собі Хоакін: «Ось хто буде моїм творінням. Моїм, а не його батька. Зрештою, він сповниться глибокої поваги до мене й зрозуміє, що я вартий набагато більше, ніж його батько, і що в моїй практиці набагато більше мистецтва, ніж у живописі його батька. Зрештою, він покине його, атож, він його покине! Він забрав у мене Елену, а я заберу в них сина. Він стане моїм, і хто знає, можливо, він відмовиться від свого батька, коли краще його пізнає й довідається, що він мені зробив».
Розділ двадцять п’ятий
— Але скажи мені, — запитав одного дня Хоакін у свого учня, — як тобі спало на думку вивчати медицину?
— Не знаю...
— Бо природним було б, якби ти відчув потяг до живопису. Сини відчувають покликання до професії своїх батьків. У цьому знаходить свій вияв дух наслідування... середовище...
— Живопис ніколи мене не цікавив, маестро.
— Я це знаю, я знаю від твого батька, сину.
— А живопис мого батька — найменше.
— Що ти кажеш, чоловіче, як це може бути?
— Я його не відчуваю, і я не певен, що його відчуває він.
— Це дуже серйозно. Поясни.
— Ми тут самі-одні, ніхто нас не чує. Ви мені, маестро, наче другий батько... другий... Ось так. Крім того, ви його дуже давній друг, я чув, як він казав, що завжди, протягом усього вашого життя, ще до того, як ви навчилися користуватися розумом, ви були наче брати...
— Так, усе було справді так. Абель і я один одному наче брати. Говори далі.
— Тому я хочу відкрити вам сьогодні своє серце, маестро.
— Відкрий мені його. Те, що ти мені скажеш, упаде в нього, як у безодню, ніхто ніколи про це не знатиме!
— Так-от, я сумніваюся, що мій батько відчуває живопис чи нехай там що. Він малює, як машина, у нього природний дар, але відчуття?
— Я ніколи не сумнівався в тому, що свій живопис він відчуває.
— Бо саме ви, маестро, були тим, хто створив славу моєму батькові тією знаменитою промовою, про яку всі досі говорять...
— А що я мав тоді говорити?
— Не знаю. Але мій батько не відчуває ані живопису, ані чогось іншого. Він виготовлений із корка, маестро, із корка.
— Не зовсім так, сину.
— Так, із корка. Він живе тільки для своєї слави. Усі, хто її не зауважує, для нього не існують. Йому тепер потрібні лише оплески. І він егоїст, правдивий егоїст. Він не любить нікого.
— Що ти говориш, чоловіче?
— Нікого, маестро, нікого! Я собі не уявляю, як він одружився з моєю матір’ю. Я сумніваюся, що з кохання.
Хоакін зблід.
— Я знаю, — провадив син, — що він мав інтрижки та путався з кількома моделями, але то були не більше, як примхи й щось від похвальби. Він не любить нікого.
— Але мені здається, не ти повинен...
— На мене він ніколи не звертав уваги. Він мене утримував, платив за моє навчання та мої студії, ніколи не шкодував і не шкодує для мене грошей, але я майже не існую для нього. Коли іноді я намагався щось запитати в нього, про історію мистецтва, про техніку живопису, про його подорожі або про щось інше, він незмінно відповідав: «Дай мені, будь ласка, спокій», — а одного разу сказав: «Вивчай усе так, як я вивчав. Ось маєш книги». Яка різниця між ним і вами, маестро!
— Я нічого про це не знав, сину. Буває, батьки іноді погано поводяться з дітьми, не бажаючи зізнатися в тому, що вони менш розумні або тупіші за своїх дітей.
— У нас справа була не в цьому. І є дещо гірше.
— Дещо гірше? Що саме?
— Атож, гірше. Він ніколи ні в чому мені не дорікав, я робив усе, що мені хотілося. Я ніколи не був гультяєм, розпусником, але всі ми, люди молоді, іноді спотикаємося, робимо якісь хибні кроки. Але він ніколи не намагався про це довідатися, а якщо випадково й довідувався, то нічого мені не казав.
— Він, либонь, шанував твою особистість, довіряв тобі... Можливо, це великодушніший і шляхетніший спосіб виховання свого сина, віри в нього...
— Ні-ні, справа зовсім не в цьому, маестро. Це просто байдужість та й годі.
— Ні-ні, ти не перебільшуй. Хто може дорікнути тобі в тому, в чому ти сам собі не дорікнув? Батько не може бути суддею!
— Але це повинен робити товариш, добрий порадник, друг або такий маестро, як ви.
— Є речі, що сором’язливість забороняє, щоби вони обговорювалися між батьками й дітьми.
— Я не дивуюся, що ви, його найближчий і найдавніший друг, майже брат йому, захищаєте його, але...
— Але що?
— Я можу говорити все?
— Авжеж, говори все!
— Так-от, про вас я завжди чув від нього тільки добрі, дуже добрі слова, але...
— Але що?
— Він про вас говорить занадто добре...
— Що означає занадто?
— Що перш ніж познайомитися з вами, маестро, я вважав вас зовсім іншим.
— Поясни.
— Для мого батька — ви щось на зразок трагічного персонажа, дух, катований глибокими пристрастями. «Якби я міг намалювати душу Хоакіна!» — має звичку казати він. Він говорить так, ніби між вами й ним існує глибока таємниця...
— Це лише твої побоювання...
— Ні-ні, не побоювання.
— А твоя мати?
— Моя мати...
Розділ двадцять шостий
— А знаєш, Хоакіне, — сказала одного разу Антонія чоловікові, — мені здається, що одного дня наша дочка від нас піде або її в нас викрадуть.
— Хоакіна? Куди вона піде?
— У монастир!
— Неможливо!
— Ні, навіть дуже можливо. Ти приділяєш надто багато уваги своїм справам, а тепер ще й синові Абеля, якого ти, здається, всиновив... кожен скаже, що ти любиш його більше, ніж власну доньку...
— Я намагаюся врятувати його від його ж батьків...
— Ні, ти намагаєшся використати його для своєї помсти. Який же ти мстивий! Не забуваєш і не прощаєш! Боюся, Бог тебе за це покарає, покарає нас...
— І через це Хоакіна хоче піти в монастир?
— Я так не сказала.
— Але я сказав, і це одне й те саме. Бона хоче піти з дому тому, що ревнує мене до Абеліна? Боїться, що я почав любити його більше, ніж її? Бо якщо так...
— Ні, причина в іншому.
— У чому ж?
— Звідки я знаю... Каже, в неї покликання, і Бог кличе її туди...
— Бог... Бог... Це її сповідник, думаю. Хто він?
— Падре Ечеварріа.
— Той, який сповідував мене?
— Той самий!
Хоакін замислився й засмутився, а наступного дня, залишившись наодинці з дружиною, сказав їй:
— Думаю, мені вдалося проникнути в мотиви, які спонукують Хоакіну піти в монастир, тобто я зрозумів, якими аргументами переконує її падре Ечеварріа, щоби вона пішла туди. Ти пам’ятаєш, як я шукав захисту й допомоги в Церкві проти своєї клятої одержимості, яка заполонила весь мій дух, проти цієї злості, що з роками стає лише твердішою й затятішою, і як, доклавши дуже великих зусиль, я нічого не зміг досягти. Ні-ні, отець Ечеварріа не дав мені жодних ліків, та й не міг їх дати. Проти цього зла є лише один засіб, один, єдиний.
Він замовк на мить, ніби чекаючи запитання від своєї дружини, а що вона мовчала, то сказав:
— Проти цього зла не існує інших ліків, крім смерті. Хто знає... Можливо, я з ним народився і з ним помру. А тепер, той попик, який не зміг ані допомогти мені, ані заспокоїти мене, безперечно, штовхає мою доньку, твою доньку, нашу донечку в монастир, аби там вона молилася за мене, щоби пожертвувала собою, рятуючи мене...
— Але це не жертва... Вона каже, це її покликання...
— Брехня, Антоніє. Повір мені, це брехня. Більшість із дівчат, які йдуть у монастир, або рятуються від важкої праці, прагнучи жити життям убогим, але мало працювати і втішатися містичним відпочинком, або втікають із дому, й наша дочка хоче просто втекти з дому, втекти від нас?..