— Мабуть, від тебе...
— Так, вона втікає від мене! Вона розгадала мене!
— А тепер, коли ти так прихилився до цього...
— Ти хочеш сказати, вона втікає від нього?
— Ні, але від твоєї нової примхи...
— Примхи? Примхи? Примхи, кажеш? Я тепер стану менш примхливим, Антоніє. Я тепер усе сприймаю дуже серйозно, ти мене розумієш?
— Атож, занадто серйозно, — сказала його дружина, плачучи.
— Ну ж бо, не плач, моя Антоніє, моя свята жінко, мій добрий янголе, і прости мені, якщо я тобі сказав щось не те...
— Мені гірше не тоді, коли ти щось кажеш, а тоді, коли мовчиш.
— Але заради Бога, заради Бога, я благаю тебе, Антоніє, зроби так, аби наша донька нас не покинула. Якщо вона піде в монастир, вона мене вб’є, вона мене точно вб’є! Нехай вона залишається вдома... я робитиму все те, що вона хоче... якщо вона хоче, щоб я відіслав Абеліна, я його відішлю...
— Я пам’ятаю, коли ти радів, що ми маємо тільки одну дочку, бо нам не треба ділити свою любов...
— Але я її не ділю!
— Тоді ти робиш іще гірше...
— Наша дочка, Антоніє, хоче пожертвувати собою задля мене, але вона не розуміє, що, пішовши в монастир, вона залишить тут мене в розпачі. Її монастир — у цьому домі!
Розділ двадцять сьомий
За два дні Хоакін зачинився у себе в кабінеті з дружиною та донькою.
— Тату, цього хоче Бог! — рішуче вигукнула його дочка Хоакіна, дивлячись йому прямо у вічі.
— Але ж ні! Цього хоче не Бог, а отой пописько, — відповів він. — Звідки ти, шмаркачко, знаєш, чого хоче Бог? Коли ти спілкувалася з Ним?
— Я з ним спілкуюся щонеділі, тату.
— І тобі здається, що ти одержуєш одкровення від Бога, коли непритомнієш од болю у шлунку після своїх постувань?
— Болі в серці бувають тяжчими, ніж у шлунку, після моїх постувань.
— Ні-ні, цього не може бути. Бог не може хотіти, щоби так було, не може хотіти, запевняю тебе, Він так не хоче.
— Я не знаю, чого Бог хоче, а ти, тату, знаєш, чого Він не хоче? Про людське тіло ти справді знаєш багато, але про речі божественні, про душу...
— Про душу? А чому ти вважаєш, що я нічого не знаю про душу?
— Можливо, для тебе буде краще, якщо ти нічого про неї не знатимеш.
— Ти мене звинувачуєш?
— А тобі не здається, тату, що ти сам себе звинувачуєш?
— Ось бачиш, Антоніє, ось бачиш, хіба я тобі не казав?
— А що він тобі казав, мамо?
— Нічого, дочко моя, нічого. Роздуми та побоювання твого батька...
— Ну, гаразд, я скажу! — вигукнув Хоакін як людина, яка на щось зважилася. — Ти йдеш у монастир, щоби спасати мене, чи не так?
— Можливо, ти недалекий від істини.
— А від чого ти хочеш мене спасати?
— Я до пуття не знаю.
— А ти мала б знати... Спасати мене від чого? Від кого?
— Від кого? Можливо, від диявола або від тебе самого.
— І що ти про мене знаєш?
— Ради Бога, Хоакіне, ради Бога, — промовила Антонія зі слізьми в голосі, налякана поглядом і тоном чоловіка.
— Облиш нас, жінко, облиш, не втручайся в мою розмову з донькою. Це тебе не стосується.
— Чому це має не стосуватися мене? Адже йдеться про мою дитину...
— Про мою! Залиш нас, вона Монеґро, і я Монеґро; не втручайся. Ти нічого не розумієш, ти не можеш зрозуміти такі речі.
— Тату, якщо ти так розмовлятимеш із матір’ю в моїй присутності, я піду. Не плач, мамо.
— Але ти думаєш, дочко моя...
— Я думаю, що я так само твоя донька, як і його.
— Так само?
— Можливо, більше.
— Не кажи такого, ради Бога! — вигукнула мати, плачучи. — Бо інакше звідси піду я, так...
— ...буде ліпше, — закінчила її фразу дочка. — На самоті ми ліпше роздивимося свої обличчя, я хочу сказати, свої душі, ми, Монеґро.
Мати поцілувала дочку й вийшла.
— Отже, — холодно промовив батько, коли побачив себе наодинці з дочкою, — щоби спасати мене від чого або від кого, ти йдеш у монастир?
— Я вже тобі сказала, батьку, я не знаю від кого, не знаю від чого, але я повинна тебе спасти. Я не знаю, що відбувається в цьому домі, між тобою й моєю матір’ю, не знаю, що відбувається в тобі, але це щось дуже погане...
— Так тобі сказав отой пописько?
— Ні-ні, мені це сказав не пописько: він не мусив мені це казати; ніхто мені цього не говорив, але я цим дихала, відколи народилася. Тут, у цьому домі, ми живемо, як у духовній темряві!
— Про таке ти вичитала у своїх книгах...
— Як у своїх ти вичитав про щось інше. Чи, може, ти думаєш, що тільки ті книги, які розповідають про те, що робиться всередині людського тіла, оті твої книги з бридкими гравюрами, тільки вони навчають істини?
— Що ти, власне, маєш на увазі, коли говориш про духовну темряву, яка нібито панує в нашому домі?
— Ти про це знаєш краще, ніж я, тату. Але ти мені не заперечуй, бо тут щось відбувається, бо тут ніби висить чорна хмара, смуток, який поширюється на все, бо ти ніколи не буваєш задоволений, бо ти страждаєш і, здається, тебе гнітить якась велика провина...
— Авжеж, прабатьківський гріх, — насмішкувато відповів Хоакін.
— Саме так, саме так! — вигукнула дочка. — Від якого ти досі не вилікувався!
— Але ж мене охрестили!..
— Це не має значення.
— І як засіб проти цього ти вирішила податися в черниці, чи не так? Але спершу ти мусила б з’ясувати, про що йдеться, яка причина такого стану речей...
— Бог мене звільняє від цього, тату. Він не призначає мене суддею.
— Але ж ти засуджуєш мене до кари, чи не гак?
— Я тебе засуджую?
— Атож, засуджуєш. Отак піти означає засудити мене...
— А якби я пішла жити до чоловіка? Якби покинула тебе задля чоловіка?
— Залежить від чоловіка.
Запала коротка мовчанка.
— Отже, донечко моя, — знову заговорив Хоакін, — мені справді буває погано, я страждаю, страждаю впродовж майже всього свого життя. У твоїх здогадах багато істини. Але, ухваливши рішення стати черницею, ти мене просто доб’єш, загостриш і розвередиш мою хворобу. Пожалій свого батька, свого нещасного батька...
— Я й роблю це з жалості...
— Ні, ти це робиш із егоїзму. Ти втікаєш, ти бачиш, що я страждаю, і втікаєш од мене. Це егоїзм, байдужість і неприязнь спонукають тебе піти в монастир. Уяви собі, що я мав би хворобу, тяжку й заразну, таку, як проказа, а ти покинула б мене, щоб утекти в монастир і там молити Бога, аби він мене зцілив? Ну ж бо, відповідай, ти мене покинула б?
— Ні, я тебе не покинула б, бо я твоя єдина дочка.
— Тоді уяви собі, що в мене проказа. Залишися вдома й лікуй мене тут. Я віддамся під твій нагляд, робитиму все, що ти мені накажеш.
— Якщо так...
Батько підвівся на ноги й, дивлячись на дочку крізь сльози, обняв її і, тримаючи її в обіймах, пошепки сказав їй на вухо:
— Ти хочеш вилікувати мене, донечко моя?
— Так, тату.
— Тоді вийди заміж за Абеліна.
— Що ти сказав? — вигукнула Хоакіна, відхиляючись від батька й дивлячись йому у вічі.
— А що тебе так здивувало? — пробелькотів батько, також здивований.
— Ти хочеш, аби я одружилася? З Абеліном? Із сином твого ворога?
— Хто тобі сказав, що він мій ворог?
— Твоя мовчанка протягом багатьох років.
— Саме тому, що він син чоловіка, якого ти назвала моїм ворогом.
— Я не знаю, що гам між вами було й не хочу знати, та коли я побачила, як ти останнім часом прихилився до його сина, мене опанував страх... я боялася... я не знаю, чого я боялася. Ця твоя любов до Абеліна здавалася мені чимось моторошним, пекельним...