— Але ж ні, моя дочко, ні! Я шукав у ньому спокути. І повір мені, якби ти привела його в мій дім, якби зробила його моїм сином, то я почув би себе так, ніби сонце вперше засяяло в моїй душі...
— То ти думаєш, батьку мій, що я його домагаюся, прагну здобути його прихильність?
— Я цього не сказав.
— І що ж тоді?
— А якщо він?..
— То, виходить, ви вже обговорили це з ним удвох, не зважаючи на мене?
— Ні, я тільки подумав про це, я, твій батько, твій бідолашний батько.
— Мені тебе шкода, тату.
— Мені самому себе шкода. Але тепер усе ніби складається на мою користь. Ти хіба не хочеш принести себе в жертву заради мене?
— Так, я готова принести себе в жертву заради тебе. Можеш покластися на мене.
Батько поцілував її, а вона, визволившись із його обіймів, вигукнула:
— Тільки не тепер! Коли ти заслужиш. Чи ти хочеш, аби я також примусила замовкнути тебе поцілунками?
— Звідки ти про де довідалася, дочко?
— Стіни також мають вуха, тату.
— І звинувачують!
Розділ двадцять восьмий
— Я хотів би бути вами, доне Хоакін, — сказав йому одного дня той убогий, позбавлений спадщини араґонець, батько п’ятьох дітей, після того, як випросив у нього трохи грошей.
— Ви хотіли би бути мною? Не розумію!
— Атож, я все віддав би, аби бути вами, доне Хоакін.
— І що саме ви віддали б?
— Усе, що можу дати, усе, що я маю.
— І що ж ви маєте?
— Життя!
— Віддати життя для того, щоби стати мною! — вигукнув Хоакін і подумки для себе додав: «Я віддав би своє життя за те, щоби стати кимось іншим!»
— Так, я віддав би життя за те, щоби стати вами.
— Тут є одна річ, якої я добре не розумію, друже. Я не розумію, як людина може віддати життя, щоби стати кимось іншим, а також не розумію, як вона може захотіти стати кимось іншим. Стати іншим означає перестати бути собою, перестати бути тим, ким ти є.
— Безперечно.
— Тобто припинити своє існування.
— Звичайно.
— Але ж іншого існування для вас не буде.
— Безперечно.
— У такому разі...
— Я хочу сказати, доне Хоакін, що я з великою охотою перестав би існувати або, якщо висловитися точніше, пустив би собі кулю в лоба, або ж стрибнув у глибоку воду, якби знав, що створіння, які прив’язують мене до цього собачого життя, які не дозволяють мені накласти на себе руки, знайшли б у вас батька. Тепер ви зрозуміли мою думку?
— Так, я зрозумів. Тому...
— Тому я проклинаю те почуття, яке прив’язує мене до життя, і я вельми охоче розлучився б із самим собою і назавжди знищив би всі спогади про себе, якби не йшлося про моїх дітей. І мене стримує ще одна річ.
— Яка?
— Страх, що спогади про мене, моя історія супроводжуватимуть мене й після смерті. Я хотів би бути вами, доне Хоакін!
— А що як мене утримують у житті, друже мій, причини, подібні до ваших?
— Але ви багатий.
— Багатий... багатий...
— А багатий ніколи не має причин нарікати на життя. Вам не бракує нічого. Ви маєте дружину, доньку, добру клієнтуру, репутацію... чого вам іще треба? Ваш батько не позбавив вас спадку, вас не викинув із дому на вулицю ваш рідний брат... Вас ніхто не перетворював на жебрака! Я хотів би бути вами, доне Хоакін!
А Хоакін, попрощавшись зі своїм співрозмовником, сказав собі: «А ким би хотів бути я! Цей чоловік заздрить мені! Він мені заздрить! Але ким би я хотів бути?»
Розділ двадцять дев’ятий
За кілька днів після того Абелін і Хоакіна заручилися. У своїй «Сповіді», яку він присвятив дочці, Хоакін трохи згодом написав:
«Мені неможливо пояснити тобі, дочко моя, як я намовив Абеля, твого теперішнього чоловіка, щоби він попросив у тебе стати його нареченою. Мені довелося дати йому зрозуміти, що ти в нього закохана або принаймні тобі хочеться, щоби він закохався в тебе, не розповівши йому нічого про нашу з тобою розмову, що відбулася по тому, як твоя мати повідомила мені про твій намір піти в монастир, аби молитися там за мене. Я сподівався знайти у вашому шлюбі своє спасіння. Лише поєднавши твою долю з долею єдиного сина того чоловіка, який отруїв джерело мого життя, лише так змішавши його та мою кров, я мав надію спастися.
Але я також думав, що одного дня твої діти, мої онуки, діти його сина, його онуки, успадкувавши нашу кров, можуть відкрити ненависть у собі й у собі ж таки почнуть воювати. Та хіба ненависть до самого себе, до власної крові, не є єдиними ліками проти ненависті до інших? У Святому Письмі розповідається, що в лоні Ребеки вже воювали між собою Ісав та Яків. Хто знає, чи одного дня ти не зачнеш двох близнюків, один із моєю кров’ю і другий із його, й вони зненавидять один одного, вже з твого лона, перш ніж вийти на повітря й здобути свідомість. Бо такою є людська трагедія і кожна людина, як Йов, є сином суперечності.
І я затремтів на думку, що, можливо, я звів вас докупи не щоби поєднати, а ще більше розділити твою та його кров, щоби продовжити ненависть. Пробач мені. Я марю!
Але йдеться не тільки про його та мою кров, а й про її кров, кров Елени. Кров Елени! Ось це найбільше мене тривожить: її кров, що цвіте на її щоках, на її чолі, на губах, що позначає її погляд, кров, яка осліпила мене з її плоті!
І залишається ще одна кров, кров Антонії, бідолашної Антонії, твоєї святої матері. Ця кров є водою хрещення. Її кров — це кров спокути. Лише кров твоєї матері, Хоакіно, може врятувати твоїх дітей, наших онуків. Це кров без єдиної плями, яка може спасти їх.
І нехай вона, Антонія, ніколи не побачить моєї „Сповіді“, нехай вона ніколи її не побачить. Нехай вона ходить у цьому світі, якщо мене переживе, лише туманно здогадуючись про причину нашої ворожнечі».
Наречені порозумілися дуже швидко й щиро покохали одне одного. У своїх інтимних розмовах вони розповіли одне одному про тяжку атмосферу своїх домівок, одну, позначену легковажною байдужістю, й другу, просякнуту крижаною пристрастю. Вони шукали собі опертя в Антонії, в її матері. Вони мусили створити власне домашнє вогнище, справжнє домашнє вогнище, гніздо тихої любові, яке живе за своїми власними законами, своєю власного любов’ю, не озираючись на інші, побудувати замок любовної самоти, щоб об’єднати в ньому дві нещасливі родини. Вони мали показати Абелю, художникові, що інтимне життя домашнього вогнища — це нетлінна субстанція, якій мистецтво лише надає блиску, якщо її не затьмарює; показати Елені, що одвічна юність перебуває в душі, яка вміє поринути в живий потік родоводу, в душу родини; показати Хоакінові, що наше ім’я губиться в нашій крові, але щоб ожити в іменах і крові тих, які домішуються до наших; Антонії вони не мали чого показувати, бо ця жінка народилася, щоби жити й відроджуватися в солодкій реальності звичаю.
Хоакін почував себе так, ніби відродився. Говорив із глибокою приязню про свого давнього друга Абеля й визнавав, що він став знаряддям долі, яка зробила йому велику послугу, позбавивши його будь-яких надій щодо Елени.
— Отже, — сказав він одного разу, перебуваючи наодинці з дочкою, — тепер, коли наше життя, здається, повернуло на інший курс, я тобі все розповім. Я кохав Елену чи принаймні вірив у те, що її кохав, і домагався її прихильності, проте всі мої зусилля були марними. Бо, сказати правду, вона ніколи не подавала мені жодної надії на взаємність. І тоді я познайомив її з Абелем, тим, хто тепер стане твоїм свекром... твоїм другим батьком, і вони відразу порозумілися. А я сприйняв це як приниження, як особисту образу... Яке право я мав на неї?
— Правда полягає в тому, що такими ви і є, чоловіки.
— Ти маєш рацію, донечко моя, маєш рацію. Я жив, як божевільний, знову й знову нагадуючи собі про те, що вважав образою, зрадою...