І в той самий час, коли він писав свою «Сповідь», він готував на той випадок, якщо вона не досягне своєї мети, інший твір, що стане дверима, крізь які можна буде увійти до пантеону безсмертних геніїв його народу та його покоління. Цю працю він хотів назвати «Спогади старого лікаря», і вона мала зібрати знання світу, пристрасті, життя, смуток і веселість, навіть приховані злочини, з якими йому довелося мати справу у своїй професії. Дзеркало життя, але життя його нутрощів — і то найчорніших; проникнення в хащі людської підлоти; книжка високої літератури й гіркої філософії водночас. Він мав намір укласти туди свою душу, не говорячи про себе; там, щоби проникнути в душі інших, він відкриє свою; там він помститься підлому світові, в якому йому випало жити. І люди, побачивши себе такими, голими, спершу будуть в захваті, а потім дякуватимуть йому за те, що він їх оголив. І там-таки, змінивши імена за законами художнього жанру, він напише портрет, який назавжди залишиться портретом Абеля та Елени. І його портрет буде вартий усіх тих, які написав Абель. І він радів на самоті із собою, думаючи, що коли йому пощастить створити літературний портрет Абеля Санчеса, він зможе обезсмертити цього чоловіка більше, ніж усі ті картини, які той намалював, коли автори коментарів та критики майбутнього відкриють під тонкою вуаллю літератури цього історичного персонажа. «Так, Абелю, так, — казав Хоакін, звертаючись до себе самого, — найбільшим твоїм успіхом, якого ти зможеш досягти, за який ти стільки боровся, єдиним успіхом, який заполоняв усю твою увагу, задля досягнення якого ти мене завжди зневажав або ще гірше, не звертав на мене жодної уваги, єдиним успіхом, завдяки якому ти залишишся в пам’яті нащадків, будуть не твої картини, ні, а той факт, що я намалюю тебе своїм пером і таким, яким ти насправді є. І мій портрет буде точним, точнісіньким, бо я тебе знаю, бо я страждав через тебе, бо ти придавив мене усім моїм життям. Я навічно перенесу тебе на папір, і там ти називатимешся не Абель Санчес, а тим ім’ям, яке я тобі дам. І коли про тебе говоритимуть як про автора твоїх картин, люди казатимуть: „А, це той художник, про якого пише Хоакін Монеґро!“ Бо так ти будеш моїм, моїм і житимеш доти, доки житиме моя творчість, і твоє ім’я тягтиметься по землі, по багнюці, слідом за моїм, як тягнуться за Дайте імена тих, кого він помістив до пекла. І ти будеш символом заздрісника».
Заздрісника! Бо Хоакін переконав себе, що вся пристрасть, яка під його видимою незворушністю егоїста надихала Абеля, була заздрістю, заздрістю до нього, до Хоакіна, що тільки від заздрості він позбавив його в дитинстві прихильності їхніх товаришів, тільки від заздрості забрав у нього Елену. А як же потім він дозволив йому забрати від себе сина? «Річ у тім, — казав собі Хоакін, — що він не дбає про свого сина, а дбає тільки про своє ім’я, свою славу, він вірить у те, що житиме не в пам’яті своїх нащадків у плоті, а в пам’яті тих, хто захоплюватиметься його картинами, й віддає мені свого сина, щоби залишитися на самоті тільки зі своєю славою. Але я його роздягну!»
Його тривожив вік, у який він почне писати свої «Спогади», бо йому було вже п’ятдесят п’ять, але хіба Сервантес не почав писати свого «Дон Кіхота», коли йому вже виповнилося п’ятдесят сім? І він з’ясував, що багато великих творів були написані тоді, коли їхнім авторам було вже більше років, ніж йому тепер. До того ж він почував себе сильним, повним хазяїном свого розуму, багатим на досвід, зрілим у своєму тверезому глузді та своїй пристрасті, що бродила стільки років, постійно кипіла, хоч він і стримував її.
Тепер він докладе всіх сил, аби написати задуманий твір і виконати свою місію. Бідолашний Абель! Що його чекає!.. І він почав відчувати зневагу та співчуття до нього. Він дивився на нього як на модель і як на жертву, спостерігав його й вивчав. Щоправда не часто, бо Абель приходив рідко, дуже рідко в дім свого сина.
— Твій батько, певно, дуже заклопотаний, — казав Хоакін зятеві. — Він майже сюди не приходить. Він чимось невдоволений? Можливо, ми образили його чимось, я, Антонія або моя донька? Я готовий попросити в нього пробачення, якщо так...
— Ні-ні, тату, — Абелін уже називав його так, — річ зовсім не в цьому. Вдома він також майже не буває. Хіба я вам не казав, що лише власні справи для нього важливі? Тобто все, що стосується його мистецтва, а можливо, й...
— Ні-ні, сину, не перебільшуй... Є, либонь, і якась поважніша причина...
— Ні, поважнішої причини нема.
Але Хоакін наполягав, прагнучи почути ту саму відповідь.
— А чому не приходить Абель? — запитував він у Елени.
— Ет, він такий з усіма! — відповідала вона.
А що стосується Елени, то вона приходила в дім невістки досить-таки часто.
Розділ тридцять другий
— Але скажи мені, — запитав одного дня Хоакін у зятя, — як усе-таки сталося, що твій батько ніколи не заохочував тебе до живопису?
— Живопис мене ніколи не приваблював.
— Річ не в тому приваблював він тебе чи не приваблював. Було б природним, якби він захотів прилучити тебе до свого мистецтва...
— Навпаки, він зовсім не хотів, аби я цікавився тим, що він робить. Він ніколи не підбадьорював мене, коли дитиною я малював щось на папері, як це властиво всім дітям.
— Дивно... дуже дивно... — прошепотів Хоакін. — Але...
Молодий Абель збентежився, побачивши вираз обличчя свого тестя, мертвотно-блідий блиск у його очах. Він відчував, що якась тривога нуртувала в ньому, щось болісне, яке він хотів викинути з себе, якась отрута, безперечно. Після цих останніх слів запала мовчанка, насичена гострим відчуттям гіркоти. Зрештою, мовчанку порушив Хоакін, сказавши:
— Я не можу пояснити собі, чому він не хотів передати тобі ремесло художника...
— Ні-ні, він не хотів, аби я став тим, ким був він...
Запала ще одна мовчанка, яку знову урвав, ніби долаючи біль у душі, Хоакін, викрикнувши таким тоном, яким кричить людина, що вирішила в чомусь зізнатися.
— Так, я все розумію!
Абель здригнувся, сам не розуміючи чому, коли почув, яким тоном і в якому тембрі його тесть промовив ці слова.
— Тобто..? — запитав зять.
— Ні... Нічого, — пробурмотів Хоакін, здавалося, опанувавши себе.
— Скажи мені, в чому річ! — благальним голосом попросив зять, який, на прохання Хоакіна, уже звертався до нього на «ти» як до батька й друга — друга й спільника! — хоч і боявся почути те, що він йому скаже.
— Ні, я не хочу говорити про це тепер...
— Це, тату, гірше, аніж сказати мені, хоч би що ви сказали. До того ж, я, здається, починаю розуміти...
— Що ти починаєш розуміти? — запитав тесть, перехопивши його погляд своїм.
— Він, либонь, боявся, щоб із часом я не затьмарив його славу...
— Так, — підтвердив Хоакін стриманим голосом, — саме так! Абель Санчес, син, або Абель Санчес Молодший! Він боявся, що потім люди згадуватимуть про нього як про твого батька, а не про тебе як його сина. Це трагедія, яку ми не раз спостерігали в родинах... Коли син перевершує батька...