Выбрать главу

— Але ж це... — сказав зять, аби що-небудь сказати.

— Це заздрість, сину, не більше, як заздрість.

— Заздрити своєму синові! І це батько!

— Так, і це дуже природно. Заздрість не може виникати між людьми, які майже не знають одне одного. Ніхто не заздрить тому, хто живе в інших краях або жив у іншому часі. Ніхто не заздрить чужоземцям, а лише своїм співвітчизникам; ніхто не заздрить людям іншого віку, людям з іншого покоління, а лише своїм одноліткам, товаришам. А найбільша заздрість існує між братами. Тому й виникла легенда про Каїна й Авеля... Найжахливіша заздрість, яку ми називаємо ревнощами, виникає в того, кому здається, що брат поклав очі на його дружину, на свою невістку... І між батьками й дітьми...

— Але ж у цьому випадку існує велика різниця у віці.

— Не має значення! У цьому випадку ревнощі затьмарюють нам того, до кого ми її відчуваємо.

— А між маестро й учнем? — запитав Абель.

Хоакін мовчки втупив погляд у підлогу, під якою він вбачав землю, і сказав, ніби звертаючись до неї, до землі:

— Не випадає сумніватися, що заздрість — де форма взаємин між родичами.

А тоді додав:

— Але поговорімо про щось інше, а все, про що ми говорили раніше, ти ніби й не чув. Ти щось чув від мене?

— Ні!

— Як це, ні?

— Я не чув нічого, про що ви говорили раніше.

— Якби ж і я нічого не чув! — і в його голосі забриніли сльози.

Розділ тридцять третій

Елена мала звичку ходити в дім своєї невістки, своїх дітей, щоби привносити трохи вишуканого смаку, більше елегантності в цей буржуазний дім, щоби виправляти — так їй принаймні здавалося — хиби у вихованні бідолашної Хоакіни, яка виросла в домі батька, сповненого невиправданої пихи, й бідолашної матері, що мусила взяти на свої плечі чоловіка, якого вона, Елена, зневажила. І щодня вона читала там якусь лекцію про добрий тон і вишукані манери.

— Роби, як знаєш! — зазвичай казала Антонія.

А Хоакіна, хоч їй усе це не подобалося, терпіла мовчки. Але була налаштована збунтуватися одного дня. І не робила цього лише на прохання чоловіка.

— Якщо ви так вважаєте, сеньйоро, то нехай буде так, — сказала вона одного разу, умисне звертаючись до своєї свекрухи в найчемнішій формі. — Я не розуміюся на цих речах і не надаю їм значення. У всьому цьому виявляється ваш смак.

— Але якщо цей смак, дочко моя, належить не тільки мені...

— Усе одно! Я виросла в домі лікаря, в якому ми тепер перебуваємо, й коли йдеться про гігієну, здоров’я, а коли в нас буде дитина, то йтиметься про догляд за нею, то я все роблю й робитиму як годиться, але тепер у цих речах, які ви називаєте речами доброго смаку й доброго виховання, ви намагаєтеся підкорити мене тим звичаям, які панують у домі митця.

— Але не ставай у таку позу, дівчино...

— Ні, я не стаю в позу. Але ви постійно нам докоряєте, що це ми робимо не так, що це треба робити інак. Зрештою, ми не плануємо влаштовувати ані вечірок, ані балів.

— Я не знаю, хто тобі навіяв, дівчино, цю надуману зневагу, зневагу надуману, надуману, надуману...

— Але ж я нічого такого не сказала, сеньйоро...

— Цю надуману зневагу до гарних форм, до правил доброго тону. Без них нам було б дуже тяжко!.. Ми не змогли б жити!

Оскільки батько та чоловік радили Хоакіні, щоби вона частіше прогулювалася, щоби провітрювала й гріла на сонці кров, яку мала передати синові, якого вже носила у своєму лоні, а вони не завжди могли її супроводжувати, й Антонія не любила виходити з дому, то її супроводжувала Елена, її свекруха. І вона робила це з великою втіхою, йдучи з нею поруч наче з молодшою сестрою, бо так вважали всі, хто був із ними незнайомий і затьмарюючи її своєю осяйною красою, яку роки майже не пригасили. Поруч із нею її невістка була майже невидимою для миттєвих поглядів людей, які їх проминали. Чари Хоакіни треба було роздивлятися повільно, тоді як Елена умисне наряджалася так, аби приваблювати погляди неуважних. «Я віддав би перевагу матері!» — почула вона, як одного разу кинув здоровенний молодик, певно, бажаючи сказати люб’язність, коли, проминаючи їх, почув, як вона назвала Хоакіну дочкою, і набрав повні груди повітря, зволоживши собі губи кінчиком язика.

— Послухай-но, дочко, — мала звичку казати Елена Хоакіні, — намагайся приховувати свій стан, це негарно, коли всі бачать, що молода жінка вагітна, видається, ніби вона хизується своїм животом...

— Я, мамо, намагаюся ходити так, аби мені було зручно, і мені байдужісінько до того, що про мене думають чи не думають... Хоч я перебуваю в тому стані, який люди вульгарні називають цікавим, я не вихваляюся ним, як це мають звичку робити й роблять інші жінки. Я не звертаю уваги на такі речі.

— Але звертати увагу треба — ми живемо у світі.

— А що зміниться від того, як вони знатимуть?.. Чи, може, вам не хочеться, щоби вони знали, що ви скоро станете бабусею? — додала вона з іронією в голосі.

Елена відчула гостре роздратування, почувши ненависне для неї слово «бабуся», проте стрималася.

— За віком я не схожа... — сказала вона з нотками образи в голосі.

— Авжеж, за віком ви могли б народити ще одну дитину, — відказала невістка, підколовши її вдруге.

— Звісно, звісно... — сказала Елена, якій від подиву перехопило подих, не знаючи, як їй захищатися від цієї раптової атаки. — Але на тебе надто багато дивляться.

— Ні, будьте спокійною, бо на вас дивляться більше. Люди пам’ятають про той чудовий портрет, про той витвір мистецтва...

— Але я б на твоєму місці...

— І що було б, мамо, якби ви справді опинилися на моєму місці й у моєму стані?

— Послухай-но, дівчино, якщо ти й далі розмовлятимеш так зі мною, ми негайно повернемося, і я більше не виходитиму з тобою, й не приходитиму у твій дім... тобто в дім твого батька.

— У мій, сеньйоро, дім, у мій і мого чоловіка, а отже, це й ваш дім!..

— Але в кого ти запозичила цей убогий розум, дівчино?

— Убогий розум? Атож, нормальний розум може бути тільки у вас або в когось іншого!

— Ви тільки погляньте на цю скромницю... яка збиралася стати черницею, перш ніж її батько підсунув її моєму синові...

— Я вже вам казала, сеньйоро, щоби не згадували мені про це. Я знаю, що я роблю.

— І мій син також.

— Так, він теж знає, що він робить і не розмовляймо більше про це.

Розділ тридцять четвертий

І прийшов у світ син Абеліна та Хоакіни, в якому змішалася кров Абеля Санчеса та Хоакіна Монеґро.

Перша битва спалахнула навколо імені, яким хотіли його назвати; його мати хотіла дати йому ім’я Хоакін; Елена — Абель; а Абель, його син Абелін та Антонія вирішили передати рішення Хоакінові, нехай, мовляв, він назве свого онука. І в душі сеньйора Монеґро розпочалася битва. Така проста дія, як дати ім’я новій людині, набула для нього розмірів чогось пророчого, віщого ворожіння. Він почував себе так, ніби визначав долю новонародженого.

«Хоакін, — казав собі він, — він буде Хоакіном, як і я, тобто він стане Хоакіном С. Монеґро й зітре ім’я того одіозного Санчеса, і його ім’я, ім’я його сина та всього його родоводу зникне в моєму імені... Але ні, нехай він краще стане Абель Монеґро. Абель С. Монеґро це вже буде не той Абель. Той Абель доводиться йому дідом, але Абелем також звуть його батька, мого зятя, мого сина, і це вже мій Абель, Абель, якого я створив. І яка різниця, що його зватимуть Абель, якщо той інший, його другий дід, уже не буде Абелем, бо всі знатимуть його під тим ім’ям, яким я назву його у своїх „Спогадах“, назву таким іменем, яке позначить його наче вогнем? Але ні...»

І поки він отак вагався, Абель Санчес розв’язав проблему, сказавши:

— Назвімо його Хоакін. Абелем звуть його діда, його батько теж Абель та ще в нього буде й Абель син, три Абелі... це забагато! Крім того, мені це ім’я не подобається, воно — ім’я жертви...