— Проте ти так назвав свого сина, — заперечила Елена.
— Ти тоді так захотіла і я не став заперечувати... Але ти уяви собі, якби замість стати лікарем, він захотів би стати художником, тоді... Абель Санчес Старший і Абель Санчес Молодший...
— А Абель Санчес може бути тільки один, — додав Хоакін, усміхаючись нишком.
— Як на мене, то нехай їх буде хоч сотня, — відповів той. — Я завжди залишуся собою.
— А хто в цьому сумнівається? — запитав його друг.
— Ніхто, ніхто, але назвімо малого Хоакіном, вирішено!
— І він, звичайно, не присвятить себе живопису?
— І медицині! — докинув Абель, прикинувшись ніби просто повторює звичний жарт.
І хлоп’я назвали Хоакіном.
Розділ тридцять п’ятий
Малого взялася доглядати його бабуся Антонія і, пригортаючи його до грудей, ніби хотіла захистити, передчуваючи якесь нещастя, казала йому: «Спи, дитино моя, спи, чим більше ти спатимеш, тим ліпше. Тоді ти виростеш здоровим і дужим. І в цьому домі тобі буде ліпше спати, ніж бачити, що в ньому діється. Що з тебе буде? Нехай Бог убереже тебе від того, щоби дві крові, які ти маєш у собі, не стали змагатися між собою!» І коли малий засинав, вона, тримаючи його на руках, молилася та молилася.
І хлопчина зростав в міру того, як його дід по матері писав свою «Сповідь» та свої «Спогади» і як зростала у світі мистецтва слава його діда по батькові. Бо ніколи репутація Абеля не була вищою, ніж у ті часи. А той, здавалося, мало чим цікавився, окрім своєї репутації.
Одного дня він ближче придивився до свого малого онука, коли той спав, і вигукнув: «Який чудовий буде ескіз!» І, розкривши альбом, почав робити олівцем замальовку дитини, що спала.
— Який жаль, — вигукнув він, — що я не маю тут своєї палітри і своїх кольорів! Ця гра світла на щоці створює колір, подібний до кольору персика, вона зачаровує! А колір волосся! Його кучері здаються променями сонця!
— Цікаво, як ти назвеш цю картину? — запитав його Хоакін. — Невинність?
— Давати назви картинам — справа літераторів, а лікарі дають назви хворобам, які вилікувати не можна.
— А хто тобі сказав, Абелю, що завдання медицини — лікувати хвороби?
— А яке ж тоді її завдання?
— Пізнавати їх. Завдання науки — пізнавати.
— А я думав, медицина пізнає їх для того, щоби лікувати. Навіщо Адамові було пробувати яблуко науки добра й зла, як не щоби визволити нас від того й того?
— А яке завдання мистецтва? Яку мету ти поставиш перед картиною, на якій ти намалюєш нашого онука?
— Вона матиме свою мету в собі. Вона буде гарною річчю — й цього досить.
— А що таке гарна річ? Твоя картина чи наш онук?
— Обоє!
— Либонь, ти вважаєш, що твоя картина буде гарнішою, ніж він, наш Хуаніто?
— О, Хоакіне, Хоакіне! Ти знову за своє!
І прийшла Антонія, бабуся малого, й узяла його з колиски та понесла геть, ніби хотіла захистити від обох дідів. І сказала йому: «Ох, мій сину, синочку, синочку мій, ягнятко Боже, сонечко нашого дому, безневинне янголятко, нехай вони тебе не малюють, нехай не лікують! Не будь моделлю для художника, не будь пацієнтом для лікаря... Покинь їх, покинь разом із їхнім мистецтвом і їхньою наукою, і йди до своєї бабусі, бо вона приведе тебе до життя, ти моє життя, ти моє маленьке життя! Ти будеш моїм життям; ти будеш нашим життям; ти будеш сонечком цієї домівки. Я навчу тебе молитися за твоїх дідів, і Бог тебе почує. Ходи зі мною, моє життя, моє маленьке життя, моє ягнятко без жодної плями, ягнятко Боже!» І не захотіла Антонія навіть подивитися на ескіз Абеля.
Розділ тридцять шостий
Хоакін із якоюсь особливою тривогою стежив за тим, як зростали тіло й дух його онука Хоакініто. Від кого він походив? На кого був схожим? Якої крові він був? А надто, коли почав белькотіти.
Непокоїло діда й те, що другий дід, Абель, часто приходив у дім свого сина й приділяв малому багато уваги. Цей грандіозний егоїст — таким принаймні його вважали його син і його сват — здавалося, пом’якшував своє серце й навіть здитинювався перед малим. Він малював для нього, що страшенно подобалося малому створінню. «Намалюй мені щось, дідусю!» — просило воно. Й Абель не стомлювався малювати для нього собак, котів, коней, биків, людські обличчя. То малий просив намалювати йому вершника, то двох хлопчаків, які б’ються, то дитину, що втікає від собаки, яка за нею женеться, і щоб ці сцени повторювалися.
— Я ніколи не працював із такою охотою, — казав Абель. — Ось де чисте мистецтво, а все інше — дурниці й нісенітниця.
— Ти можеш зробити альбом дитячих малюнків, — порадив йому Хоакін.
— Ні, це не буде чимось витонченим, дитячі малюнки... ні! Це буде не мистецтво, а...
— Педагогіка, — підказав Хоакін.
— Воно може бути чим завгодно, але не мистецтвом. Справжнє мистецтво — ось воно перед нами: оці малюнки, які через півгодини наш онук пошматує на клапті.
— А якщо я їх збережу? — запитав Хоакін.
— Збережеш? Навіщо?
— В інтересах твоєї слави. Я чув, уже не пам’ятаю про якого славетного художника, що його діти опублікували малюнки, які він робив, аби їх розважити, й ті малюнки визнали найкращим із його доробку.
— Я роблю їх не для того, щоби потім їх опублікували, зрозумів? А щодо слави, яку ти постійно хочеш накинути мені, Хоакіне, то знай, вона не означає для мене анічогісінько.
— Лицемір! Вона єдине, що по-справжньому тебе цікавить...
— Єдине? Брехня! Єдине, що мене тепер цікавить, — це оцей малюк. І він буде великим художником!
— Який успадкує твій геній, так?
— І твій теж!
Малюк спостерігав двобій між своїми двома дідами, нічого не розуміючи, але щось угадуючи в їхній поведінці.
— Що відбувається з моїм батьком? — запитав у Хоакіна його зять. — Він геть здитинів у взаєминах з онуком, тоді як мене майже не помічав. Не пам’ятаю також, аби він робив для мене стільки малюнків...
— Ми старіємо, сину, — відповів йому Хоакін, — а старість багато чого навчає.
— А одного дня, коли малий щось запитав у нього, я побачив, як він плаче. Тобто в нього заблищали сльози. Перші сльози, які я в нього побачив.
— Он як! Це вже кардіокриза.
— Як це?
— Тобто твій батько вже добре виснажений віком і роботою, і зусиллями, яких він докладав, аби постійно перебувати у стані художнього натхнення, й емоціями, а отже, резерви його серця майже вичерпані, й одного дня...
— Що?
— Він може добре нас налякати. І я радий, що мені випала нагода сказати тобі про це, хоч я її вже шукав. Ти мусиш попередити Елену, свою матір.
— Авжеж, він нарікає на втому, задишку, то це може бути...
— Так. Він попросив мене, щоби я його оглянув, нічого не сказавши тобі. Він потребує догляду.
І в міру того, як псувалася погода, Абель усе частіше залишався вдома й просив привести до нього онука, що псувало другому дідові настрій на цілий день. «Він наслідує мене, — казав собі Хоакін. — Хоче забрати в мене його любов; хоче бути першим; хоче помотатися за свого сина. Так-так, це помста, не що інше, як помста. Хоче відібрати в мене цю останню втіху. Він знову стає тим, хто відбирав у мене друзів, коли ми були хлопчаками».
А тим часом Абель повторював онукові, щоби він любив дідуся Хоакіна.
— Я люблю тебе більше, — сказав йому одного разу онук.
— Не треба! Ти не повинен любити мене більше; ти повинен усіх любити однаково. Насамперед тата й маму, а потім дідусів. Дідусь Хоакін дуже добрий, він тебе любить, купує тобі іграшки...
— Ти теж купуєш мені іграшки...
— Він розповідає тобі казки...