— Сеньйорито!
— Що таке? — озвався він, прокидаючись.
— Сніданок уже готовий.
Він не відразу зрозумів, що його розбудило — голос служника чи, може, голос його апетиту, якого той голос був тільки відлунням. Таємниці психології! Так подумав Ауґусто, йдучи до їдальні й кажучи собі: «Ох, ця психологія!»
Він із приємністю з’їв свій щоденний сніданок: двоє підсмажених яєць, біфштекс із картоплею і скибку сиру ґрюйєр. Після чого випив каву й розлігся у кріслі-гойдалці. Прикурив гаванську сигару, підніс її до рота і, сказавши собі: «Ох, моя Евхенія!» — приготувався думати про неї.
«Моя Евхенія, атож моя, — казав він собі, — це та, яку я створюю у своїй самоті, а не та інша, з плоті й кісток, не та, що промайнула переді мною як випадкове видіння, не та, про яку розповідала мені воротарка! Випадкове видіння? А чи існують видіння не випадкові? Яка логіка видінь? Вона подібна до логіки тих фігур, які виникають переді мною в диму від моєї сигари. Випадковість! Випадковість — це інтимний ритм світу, випадковість — душа поезії. О, моя випадкова Евхеніє! Ти моє життя, нічим не прикметне, рутинне, скромне, ти моя Піндарова[24] ода, виткана з тисячі дріб’язкових подій повсякденності. Повсякденності! Хліб наш повсякденний дай нам сьогодні. Дай мені, Господи, тисячу дріб’язкових подій повсякденності. Ми, люди, неспроможні переживати ані великого горя, ані великої радості, тому що це горе й ця радість оповиті густим туманом дрібних подій. Отаким і є наше життя, воно — туман. Життя оповите туманом. І ось тепер виринає з нього Евхенія. А хто така Евхенія? Я доходжу до висновку, що вже давно її шукав. І тоді як я її шукав — вона вийшла мені назустріч. Хіба не так відбуваються зустрічі? Коли хтось знаходить видіння, яке він шукав, то хіба видіння, розчулене його пошуком, не виходить йому назустріч? Хіба не вийшла Америка назустріч Колумбові? Хіба не вийшла Евхенія шукати мене? Евхенія! Евхенія! Евхенія!»
Й Ауґусто зловив себе на тому, що він голосно повторює ім’я Евхенії. Почувши, що він когось кличе, служник, який саме проходив повз кухню, увійшов і запитав:
— Ви мене кликали, сеньйорито?
— Ні, тебе я не кликав. Але стривай, тебе кличуть Домінґо, чи не так?
— Так, сеньйорито, — відповів Домінґо, анітрохи не здивувавшись такому несподіваному запитанню.
— І чому тебе кличуть Домінґо?
— Бо так мене назвали.
«Добре, дуже добре, — сказав собі Антоніо, — нас кличуть так, як нас назвали. У часи Гомера люди й речі мали по два імені, одне їм давали люди, а друге — боги. Як би назвав мене Бог? І чому я не можу назвати себе інакше, ніж називають мене інші? І чому я не можу назвати Евхенію іншим іменем, відмінним від того, яким називають її інші люди, яким називає її Маргарита, воротарка? Як я її назву?»
— Можеш іти, — сказав він служникові.
Він підвівся з крісла-гойдалки, пішов до кабінету, узяв ручку і почав писати:
«Сеньйорито! Сьогодні вранці під лагідною мжичкою, яка сіялася з неба, я побачив вас — випадкове видіння — перед дверима будинку, де я ще живу й де вже не маю домашнього вогнища. Коли я отямився, то побачив, що стою біля дверей вашого будинку, в якому, я не знаю, чи маєте ви домашнє вогнище, чи не маєте. Мене привели туди ваші очі — дві яскраві зірки-близнята, що засяяли в тумані мого світу. Пробачте мені, Евхеніє, і дозвольте фамільярно називати вас цим солодким ім’ям; пробачте мені за мою лірику. Я живу у стані безперервної й нескінченної лірики.
Не знаю, що сказати вам іще. Ні-ні, я знаю. Але я так багато, так багато маю вам сказати, що, думаю, буде ліпше обняти вас, коли зустрінемося й поговоримо. Бо саме цього я тепер хочу, — щоби ми побачилися з вами, поговорили, щоби ми листувалися, щоби познайомилися. А потім... А потім, Бог і наші серця підкажуть, що нам робити далі!
То ви подаруєте мені, Евхеніє, солодке видіння, яке буде окрасою мого повсякденного життя, ви прислухаєтеся до моїх слів?
Занурений у туман свого життя чекає вашої відповіді
І він прикрасив свій підпис кучерявим завитком, сказавши собі: «Мені подобається цей звичай — прикрашувати свій підпис без найменшої потреби».
Запечатав листа й вийшов із дому.
«Слава Богу, — сказав він собі, прямуючи до вулиці Авеніда де ла Аламеда, — слава Богу, я знаю куди йду і маю куди йти! Ця моя Евхенія — справжнє благословення Боже. Вона подарувала мету моїм вуличним мандрам. Я тепер знаю, до якого будинку мені йти; маю воротарку, що зустріне мене з радістю...»
Поки він так розмовляв сам із собою, то розминувся з Евхенією, проте навіть не помітив блиску її очей. Духовний туман, крізь який він ішов, був надто густим. Проте Евхенія, зі свого боку, звернула на нього увагу й сказала собі: «Хто він, цей юнак? Він непоганий на вроду й, здається, добре забезпечений». І навіть не усвідомлюючи цього, вона вгадала в ньому того самого чоловіка, який переслідував її вранці. Жінки завжди зауважують, коли на них хтось дивиться, навіть не бачачи їх, і коли бачить їх, то не дивлячись на них.
Й Ауґусто та Евхенія пішли далі у протилежних напрямках, розтинаючи своїми душами духовну павутину вулиці. Бо вулиця утворює тканину, в якій перетинаються погляди бажання, заздрощів, зневаги, співчуття, любові, ненависті, старі слова, чий дух кристалізувався, думки, мрії — уся та таємнича матерія, яка огортає душі тих, хто нею іде.
Зрештою Ауґусто знову постав перед Маргаритою, воротаркою, перед усмішкою Маргарити. Найперше, що та зробила, коли побачила його, витягла руку з кишені фартуха.
— Доброго вечора, Маргарито.
— Доброго вечора, сеньйорито.
— Ауґусто, моя добра жінко, мене звуть Ауґусто.
— Дон Ауґусто, — уточнила вона.
— Не до всіх чоловіків можна приставляти «дон», — зауважив він. — Як між Хуаном і доном Хуаном[25]розверзається провалля, так воно розверзається й між Ауґусто й доном Ауґусто. Але... сеньйорита Евхенія вийшла з дому?
— Так, якусь хвилину тому.
— У якому напрямку вона пішла?
— Он туди.
Туди ж таки попрямував і Ауґусто. Але за мить повернувся. Він зовсім забув про листа.
— Чи не зробите ви мені таку ласку, сеньйоро Маргарито, й не передасте цього листа у власні білі руки сеньйорити Евхенії?
— З великою втіхою.
— Але в її власні білі руки, гаразд? У її руки, подібні до фортепіанних клавіш зі слонової кості, на які вони натискають.
— Авжеж, я зроблю все достоту так, як і в інших випадках.
— В інших випадках? А що то за інші випадки?
— Але невже кабальєро думає, що це перший такий лист?..
— Такий лист? Але хіба ви знаєте, про що мовиться у моєму листі?
— Звичайно, знаю. Він такий, як і всі інші.
— Які всі інші? Які саме інші?
— Хіба мало залицяльників мала сеньйорита?
— Але тепер вона вільна?
— Тепер? Ні-ні, сеньйоре, вона нібито когось має... Хоча... я думаю, він лише претендує на звання її нареченого... Мабуть, вона його випробовує... Видається, що він у неї тимчасовий.
— А чому ви мені про це не сказали?
— Бо ви мене й не запитували.
— Справді, не запитував. Проте передайте їй цього листа й у власні руки, гаразд? Ми повоюємо! Й ось вам іще один дуро.
— Дякую, сеньйоре, дякую.
Ауґусто мусив докласти певних зусиль, щоби звідти піти, бо туманна, буденна розмова з воротаркою починала йому подобатися. Хіба то не був чудовий спосіб згаяти час?
24
Піндар — грецький поет V сторіччя до Р. X., прославлений своїми епінікіями — одами, написаними складними розмірами з багатьма міфологічними відступами.
25
Хуан — одне з найпоширеніших в Іспанії імен. Дон Хуан Теноріо — персонаж комедії «Севільський шибеник, або Кам’яний гість» іспанського драматурга XVII сторіччя Тірсо де Моліни. Після п’єси Тірсо цей сюжет став предметом численних переробок (Мольєр, Соррілья, Пушкін та ін.), а його герой (по-французьки — Дон Жуан) — одним із «вічних образів» світової літератури.