— Приведіть малого!
І коли хлопець прийшов, він попросив його підійти ближче.
— Ти мені прощаєш? — запитав він.
— А за що?
— Скажи «так» і підійди ближче до дідуся.
— Так! — прошепотів хлопець.
— Скажи голосніше, мій сину, скажи, що ти прощаєш мені.
— Так.
— Бо я тільки від тебе, тільки від тебе, який ще не почав користуватися розумом, який зберіг невинність, потребую прощення. І не забувай про свого дідуся Абеля, який залишив тобі свої малюнки. Ти його не забудеш?
— Ні!
— Не забувай його, сину мій, не забувай! А ти, Елено...
Елена, дивлячись у підлогу, мовчала.
— А ти, Елено...
— Я, Хоакіне, давно тобі все простила.
— Я тебе про це не просив. Я хочу бачити тебе поруч з Антонією. Антоніє...
Бідолашна жінка, з очима, повними сліз, нахилилася над головою чоловіка, так ніби хотіла захистити його.
— Тут ти була жертвою. Ти не змогла мене вилікувати, не змогла зробити мене добрим...
— Але ти був таким, Хоакіне... Ти стільки страждав!..
— Атож, я хворів на сухоти душі. І ти не могла зробити мене добрим, бо я тебе не кохав.
— Не кажи так!
— Ні, я скажу, я повинен це сказати тут, перед усіма! Я тебе не кохав. Якби я тебе кохав, ти мене вилікувала б. Я тебе не кохав. І тепер мені дуже гірко, що я тебе не кохав. Якби ми могли почати наше життя від початку...
— Хоакіне! Хоакіне! — вигукнула зі свого пошматованого серця нещасна жінка. — Не кажи такого. Пожалій мене, пожалій своїх дітей, свого онука, який тебе чує, і який, хоч нібито й нічого не розуміє, але завтра...
— Тому я це й кажу — із жалості. Ні-ні, я тебе не кохав, я не хотів кохати тебе. Якби ми могли почати спочатку. Тепер, тепер, коли...
Але дружина не дала йому закінчити, вона затулила своїми устами рот умирущого, так ніби хотіла забрати в себе його останній подих.
— Це тебе врятує, Хоакіне.
— Врятує? Що ти називаєш порятунком?
— Ти ще зможеш прожити кілька років, якщо захочеш.
— Навіщо? Щоби стати зовсім старим? Щоби дожити до справжньої старості? Ні! Я не хочу старості! Егоїстична старість подібна до дитинства, над яким панує усвідомлення близької смерті. Старий чоловік — це малюк, який знає, що він помре. Ні-ні, я не хочу дожити до старості. Я посварюся з онуками, бо заздритиму їм, зненавиджу їх... Ні-ні... Досить із мене ненависті. Я міг би кохати тебе, я повинен був кохати тебе, і ти стала б моїм спасінням, але я тебе не кохав.
Він замовк. Не хотів або не міг говорити далі. Поцілував усіх своїх. І за кілька годин випустив свій останній стомлений подих.
Тітка Тула
Передмова
(Яку може пропустити читач романів)
Хоч я дуже любила всіх своїх братів, а вони любили мене, та один із них був майже мого віку, і ми вдвох читали житія святих. Ми відчували великий страх, читаючи, що кара й слава тривають вічно. Бувало, довго обговорювали цю тему, й повторювали з великою втіхою: тривають вічно, вічно, вічно. Повторюючи це багато разів, ми ніби зверталися з молитвою до Господа — в дитинстві саме так закарбувалася мені в пам’яті дорога до істини. Оскільки я не бачила, як можна дійти туди, де мене вб’ють за Бога, ми вирішили стати пустельниками й на тому клапті землі, що був біля нашого дому, будували собі скити з цеглин, які відразу ж обвалювалися, й тому ми ніяк не могли задовольнити своє бажання; і тому тепер я відчуваю священний трепет, коли бачу, як Бог повернув мені так швидко те, що я втратила зі своєї вини.
«Пам’ятаю, коли померла моя мати, мені було дванадцять років — хіба трохи менше, позаяк я вже могла зрозуміти, що я втратила, — то у своєму горі підійшла до образу Богородиці й зі слізьми на очах попросила її бути моєю матір’ю. Здається мені, що хоч я поводилася дуже просто, ця простота якраз і стала мені у пригоді, бо я свідомо обрала Пресвяту Діву й віддала себе під її заступництво, а вона, зрештою, вселила в мені глибоку любов до себе».
(З першого розділу «Житія» святої Матері Тереси Ісусової[61], яке написала вона сама за вказівкою свого сповідника).
«Нехай вічно славиться (Бог), який стільки милостей подарував вашій милості, бо Він нагородив вас дружиною, з якою можете знайти втіху та спокій. Я щиро вас вітаю, бо для мене велика радість думати, що ви її маєте. Сеньйорі доньї Марії я багато разів цілую руки; ви маєте в її особі більше, ніж духівника. Ми дуже хотіли б побачитися з нею. Дуже хотіли б із нею побачитися; але тут на неї чекає надто багато роботи, і я волію, щоби вона там більше відпочила, ніж бачити, як вона страждатиме тут од перевтоми».
(З листа, що з Авіли надіслала 15 грудня 1581 року свята Мати й Тітка Тереса Ісусова своєму небожеві донові Лоренсо дель Сепеда, який перебував в Індіях, у Перу, де він одружився з доньєю Марією де Інохоса, тією сеньйорою доньєю Марією, що про неї мовиться в листі).
У другому розділі того самого «Житія», яке ми вже згадували, свята Мати Тереса Ісусова розповідає, що дівчиною вона «любила читати рицарські романи» — вони здавалися їй божественним чтивом — і в одному із сонетів збірника, в якому зібрано молитовні звертання до Діви Марії, про неї написано так:
Можливо, комусь видається, що різниця між святою Тересою й Дон Кіхотом полягає в тому, що Кабальєро — такий собі дядько своєї безсмертної небоги — виставляв себе на посміх і був предметом глузувань та іграшкою отців і матерів, ледарів і королев: та хіба свята Тереса уникла глузувань? Хіба з неї не сміялися? Хіба сьогодні багато людей не вважають донкіхотським — тобто безглуздим — її вчення й авантюрними, у дусі мандрівного рицарства, її творчість і її життя?
Нехай читач не думає, прочитавши попередні рядки, що розповідь, з якою він ознайомиться, буде своєрідним коментарем до життя цієї іспанської святої. Ні, нічого подібного! Ми навіть не думали про Тересу Ісусову, коли взялися за цей твір і почали витворювати його сюжет; не думали й про Дон Кіхота. Ми згадали про них, вже коли закінчили цей роман, коли для нашого розуму, який його задумав, стало очевидним і несподіваним таке порівняння, коли відкрили коріння цієї художньої розповіді. Ми видобули її десь із дна своїх почуттів. І побачили лише згодом, коли пропустили крізь свідомість автора, її тересіанські та донкіхотські корені. Які, власне, нічим між собою не відрізняються.
Можливо, йдеться про рицарський роман? Це нехай читач вирішує... Можливо, комусь здасться, що він прочитав роман агіографічний, про житія святих. У будь-якому випадку, це роман, можете нам повірити.
Ми про це зовсім не думали, але один із наших друзів, здається, француз, звернув нашу увагу на те, що натхнення — пробачте за нескромність! — нашого рюману «Туман» має те саме коріння, що й «Життя — це сон» Кальдерона. Але в цьому випадку ми самі змогли відкрити, після того, як написали роман, який перед твоїми очима, читачу, його донкіхотське та тересіанське коріння. Та це аж ніяк не означає — тут не може бути ніякого сумніву! — що те, про що тут розповідається, не могло відбутися десь поза межами Іспанії.
Перед тим, як закінчити цю передмову, хочемо зробити ще одне спостереження, яке може комусь видатися лінгвістично-філологічною витонченістю, але насправді стосується лише психології. Та хіба психологія — це щось більше, ніж лінгвістика та філологія?
Спостереження стосується того, що так само, як ми маємо слова paternal (батьківський), paternidad (батьківство), утворені від pater (батько), maternal (материнський), maternidad (материнство) — від mater (мати) і немає суттєвої різниці між утвореннями і значеннями слів paternal і maternal або paternidad і maternidad, видається дивним, що поряд із fraternal і fraternidad, словами, утвореними з frater (брат), не маємо паралельних sororal і sororidad, утворених із soror (сестра). У латинській мові є тільки слово sororius, яке означає «сестринський», і дієслово sororiare — «рости разом і в однакових умовах».
61
Св. Тереса Ісусова, або ж св. Тереза з Лізье, св. Тереза Авільська (1873-1897), монахиня-кармелітка, що прожила коротке, просте і приховане життя, але, завдяки посмертно опублікованому автобіографічному твору «Історія однієї душі», стала однією з найулюбленіших католицьких святих, 1997 року папа Іван Павло II проголосив її Вчителем Церкви.