Нам можуть сказати, що sororidad відповідатиме fraternidad, але ми так не вважаємо. Оскільки в латинській мові «дочка» утворюється з іншого кореня, ніж «син», то, певно, є суттєва різниця між двома видами спорідненості.
Sororidad була властивістю незрівнянної Антигени, цієї святої давньогрецького поганства, дочки Едіпа, яка пішла на смерть із любові до свого брата Полініка й щоби підтвердити свою віру в те, що вічні закони совісті, ті, які діють у вічному світі мертвих, у світі безсмертя, відрізняються від тих, що їх укладають земні деспоти й тирани, такі, яким був Креонт.
Коли у трагедії Софокла Креонт звинувачує свою небогу Антигону в порушенні закону й царського указу, в тому, що вона з належними почестями поховала свого брата, братовбивцю, то між цими двома відбувається такий словесний поєдинок:
Антигона: Чи ж сором — брата вшанувати рідного?
Креонт: А той, кого убив він, чи не брат тобі?
Антигона: Так, брат він — від одного батька й матері.
Креонт: Чому ж його так само не вшановуєш?
Антигона: Цього тобі померлий не підтвердить сам.
Креонт: То ти із ним рівняєш нечестивого?
Антигона: Але ж це рідний брат мій, а не раб якийсь.
Креонт: Цей захищав вітчизну, той ганьбив її.
Антигона: Обох закон Аїда робить рівними.
Креонт: Там честь лихим і добрим не однакова.
Антигона: Хтозна, чи так це під землею діється?[62]
Можливо, Антигоні дозволило відкрити цей вічний закон, коли вона постала перед очима жителів Фів та Креонта, свого дядька, як анархістка, те, що вона була, за жахливою постановою Долі, рідною сестрою свого батька, Едіпа? Разом із тим також виконуючи обов’язки sororidad.
Сестринський (sororio) вчинок Антигони, яка прикрила землею непохований труп свого брата й так визволила його від царського гніву свого дядька Креонта, здався йому вчинком анархістки. «Немає гіршого зла, ніж анархія!» — поголосив тиран (Антигона, вірш 672). Анархія? Цивілізація?
Антигона, анархістка, на думку свого дядька, тирана Креонта, який був зразком мужності, але не людяності; Антигона, сестра свого батька Едіпа, а тому тітка свого брата Полініка, можливо, репрезентує релігійну домашність, домашню релігію, релігію домашнього вогнища, протиставлену тиранічній і політичній цивілізації громадянського життя, можливо також, вона протиставляє логіку одомашнення цивілізації. Але чи можна прийти до цивілізації, не засвоївши спочатку закони домашнього життя? Чи існують громадянське життя й цивілізація там, де немає підґрунтя з усталеного домашнього життя?
Ми говоримо про patria (батьківщину) і fraternidad (братерство), але не буде лінгвістичною витонченістю припустити, що вони можуть процвітати лише тоді, коли існують matria (материнська земля) і sororidad (сестринство). І спалахуватимуть руйнівні війни та інші катаклізми, поки у вуликах правитимуть трутні, які кружляють довкола матки, щоби запліднити її, і пожирають мед, який вони не виробляють.
Війни? Першим актом війни було, як розповідає книга, яку називаємо Священною Історією, або Біблією, вбивство Авеля його братом Каїном. То була смерть братерська, між двома братами, так би мовити, перший акт братерства. Й у Книзі Буття сказано, що саме Каїн, братовбивця, першим побудував місто, яке назвав іменем свого сина — що його народила йому сестра — Енох (Книга Буття 4, 17). І в тому місті, в тому полісі, певно, почалося громадянське життя, політика й цивілізація. Усе це, як ми бачимо, було створене братовбивцею. І коли за багато століть по тому, наш Лукан, іспанець, назвав війни між Цезарем і Помпеєм plusquam civilia, більше, ніж громадянськими, — в першому вірші книги «Фарсалія», — то мав на увазі, що вони були братовбивчими. Війни більше, ніж громадянські, — це братовбивчі війни.
Арістотель називав людину zoon politicon, тобто твариною громадянською або міською, — не політичною, бо застосоване слово перекладається не так, — твариною, яка схильна жити в містах, у нерухомих будівлях, поставлених на підмурки, й саме такою є людина, а передусім — чоловік. Тварина громадянська, міська, братерська... і схильна до братовбивства. Але ця громадянська тварина хіба не мусить очищатися домашніми діями? І домашнє вогнище, справжнє домашнє вогнище, хіба не можна побачити також у шатрі пастуха, який шукає свою долю в постійних мандрах? Й Антигона супроводжувала свого батька, сліпого й бродячого, стежками пустелі, аж поки той не помер у Колоні. Можна тільки пожаліти братерську, каїнову цивілізацію, якщо вона не підтримана сестринською домашністю!..
Отже, справжні підвалини цивілізації закладаються домашністю, а домашність створюють сестри, тітки. Або дружини духу, цнотливі, як ота Авішаґ, сунамітка, про яку розповідає перший розділ першої Книги Царів, та дівчина, яку привели до старого царя Давида, вже близького до смерті, щоби вона гріла його в ліжку, поки той спатиме. Й Авішаґ принесла йому в жертву своє материнство, залишилася дівчиною через нього — бо цар Давид її не пізнав — і стала причиною того, що пізніше Соломон, син од гріха Давидового з Вірсавією, яка зрадила свого чоловіка, звелів убити Адонія, свого зведеного брата, сина Давида й Аґіт, бо той хотів узяти за дружину Авішаґ, останню царицю при Давиді, сподіваючись успадкувати від нього його царство.
Але цій Авішаг, її долі, її почуттям думаємо присвятити книгу, яка не буде романом. Ані навіть рюманом.
А зараз читач, який прочитав цю передмову, — потрібну для розуміння подальшого тексту, — має змогу познайомитися з тіткою Тулою, яка знала про святу Тересу й Дон Кіхота, але, мабуть, не знала ані про гречанку Антигону, ані про ізраїльтянку Авішаґ.
У романі «Абель Санчес» я спробував проникнути в такі глибини і схованки людського серця, в певні катакомби душі, куди не люблять опускатися більшість смертних. Вони вірять, що в тих катакомбах спочивають мерці, яких не варто навідувати, й ті мерці, до речі, нами керують. Вони — спадкоємці Каїна. Але тут, у цьому романі, я спробував проникнути в інші глибини та схованки. А що не бракувало людей, які мені казали, що так робити було не по-людськи, то не бракуватиме й тих, які докорятимуть мені, хоч і в іншому розумінні, й за цей роман. Попередній, певно, здався їм не по-людськи жорстоким, бо в ньому було багато чоловічого, братерського; цей, либонь, видасться їм занадто жіночним, занадто сестринським. Але хіба можна заперечувати, що чоловік успадковує жіночість від своєї матері, а жінка чоловічість від свого батька? І хіба трутень не має в собі чогось від бджоли, а бджола — від трутня?
І не існує нічого такого, щоби завадило б мені написати новий роман, який би доповнював мій попередній роман.
У місті Сапаманка в день заручин Богородиці,
в рік тисяча дев’ятсот двадцятий від Різдва Христового.