Розділ перший
На Росу, а не на її сестру Хертрудіс, яка завжди виходила з дому з нею, були спрямовані палкі погляди, які кидав на дівчат Раміро. Чи принаймні так вважали обоє, Раміро й Роса, що відчували взаємний потяг.
Дві сестри, які завжди ходили разом, хоч це й не завжди об’єднувало їх, були, на перший погляд, нерозлучною парою. Спочатку всі погляди до цієї пари приваблювала осяйна й дещо провокативна краса Роси — цвітіння плоті, що відкривалося цвітінню неба, світла й вітру; але потім пильні очі Хертрудіс перехоплювали погляди всіх інших очей, які на них падали, й часто зупиняли їх напівдорозі. Були такі, хто, побачивши, як минають його ці дівчата, готувався голосно сказати якусь люб’язність, але мусив стриматися, перестрівши докірливий погляд очей Хертрудіс, які безмовно вимагали серйозності. «З нами двома ліпше не жартувати», — здавалося, промовляв її мовчазний погляд.
І все ж таки погляди, а надто кинуті зблизька, виявляли в Хертрудіс більшу схильність до втіх. І тоді як її сестра Роса відкривала всім вітрам і всьому світлу осяйну красу свого тіла, вона була наче закрита й замкнена скриня, в якій угадується скарб таємної ніжності й потаємних насолод.
Але Раміро, який носив свою душу на поверхні очей, не хотів бачити нікого, крім Роси, й, звичайно, дивився лише на Росу.
— А знаєш, він мені написав, — сказала Роса сестрі.
— Атож, я бачила листа.
— Як? Де ти його бачила? Ти шпигуєш за мною?
— Ти хіба так дуже його ховала? Я ніколи не шпигую, ти знаєш, і ти сказала це, аби тільки щось сказати.
— Твоя правда, Туло, пробач мені.
— Гаразд, пробачу тобі ще раз, адже така ти є. Я не шпигую, але й ніколи нічого не ховаю. Я бачила твого листа.
— Я вже знаю, я вже знаю...
— Я бачила листа, і я чекала, що він надійде.
— І як він тобі здається, Раміро?
— Я його не знаю.
— Але дівчині не треба знати чоловіка, щоби сказати, яким він їй здається.
— Мені треба.
— Але як тобі здається те, що ти бачиш, те, що впадає у вічі?..
— Навіть про це я не можу судити, не знаючи його.
— Може, в тебе немає очей на обличчі?
— Може, й немає, таких, як треба. Ти знаєш, я короткозора.
— Це лише привід! Подивись-но, дівчино, він дуже гарний хлопець.
— Так, здається.
— І симпатичний.
— Якщо він видається тобі таким, то цього досить.
— Ти думаєш, я вже сказала йому «так»?
— Я знаю, що рано чи пізно ти йому скажеш «так».
— Не так важливо, коли я йому це скажу. Треба примусити його почекати й навіть трохи помучитися.
— Навіщо?
— Щоби набити собі ціну.
— Так ти не наб’єш собі ціну, Росо. І таке кокетство до добра не приводить.
— То ти...
— До мене ще ніхто не звертався.
— А якщо звернеться?
— Немає сенсу запитувати про те, чого не було.
— Але якби до тебе хтось звернувся, що ти відповіла б?
— Я не сказала би хлопцеві, що він видається мені гарним і симпатичним, а спробувала б з’ясувати, яким він насправді є.
— А він тим часом пішов би до іншої...
— Цілком можливо.
— Отже, дівчино, ти мусиш приготуватися...
— Авжеж, бути тіткою.
— Як це тіткою?
— Тіткою для твоїх дітей, Росо.
— Що ти говориш! — сказала Роса, й голос у неї зламався.
— Не переживай так, Росіто, й пробач мені, — сказала Хертрудіс, поцілувавши сестру.
— Але якщо ти знову почнеш...
— Ні-ні, не почну!
— Ну, гаразд, то що мені йому сказати?
— Скажи «так»!
— Але він тоді подумає, що зі мною легко...
— Тоді скажи йому «ні»!
— Але ж він...
— Так, розумію, він видається тобі хлопцем гарним і симпатичним. То скажи йому «так» і не вдавайся до кокетування, бо з цього не буде нічого доброго. Скажи йому «так». Зрештою, вельми сумнівно, що ти знайдеш кращу партію. Раміро дуже добре забезпечений, він один син у батька...
— Я про це не думала.
— Але я подумала, Росо, й це те саме.
— А про мене не казатимуть, Туло, що я ганяюся за нареченими?
— Казатимуть — і слушно.
— І в який же це раз, Туло?
— Та хоч і в сотий. Ти хочеш мати нареченого, й нема нічого дивного в тому, що до тебе часто залицяються. Недарма ж Бог створив тебе такою гарненькою.
— Не жартуй!
— Ти ж добре знаєш, я не жартую. Добрим це нам здається чи поганим, але нас попереду чекають або шлюб, або монастир. Ти не маєш покликання стати черницею. Бог створив тебе для життя у світі й для створення домашнього вогнища... Тобто тобі судилося стати матір’ю родини... Монастир — не для тебе. Тому скажи йому «так».
— А ти?
— До чого тут я?
— Що ти потім...
— Про мене не думай, я дам собі раду.
Наступного дня після цієї розмови між Росою та Раміро виникли взаємини, які називають любовними. З того ж таки дня почалася й самотність Хертрудіс.
Обидві сестри, які втратили батька й матір ще в ранньому дитинстві, жили в дядька по материнській лінії, священнослужителя, що не утримував їх, бо вони отримали невеличку спадщину, яка давала їм скромні засоби на прожиття, але він давав їм добрі поради за столом, під час трапези, дозволяючи їм, проте, жити так, як підказував їхній розум. Ті добрі поради, які він їм давав, він брав із книг, тих самих, що допомагали дону Прімітіво готуватися до своїх проповідей, які він виголошував нечасто.
«Крім того, — цілком слушно міркував дон Прімітіво, — чому я повинен повчати їх та втручатися в їхні інтимні почуття? Ліпше не говорити з ними надто багато, не намагатися відкривати їм очі. Хоч... Відкривати їм очі? Оце сказав! Та вони в них завжди відкриті, а надто в жінок. Ми, чоловіки, анічогісінько не знаємо про ці речі. А ми, священики, тим більше. Усе те, що ми вичитуємо з книжок, — дурниці. Але Тула навіює мені справжній страх... Перед нею я не смію, я не смію... Ця дівчина ставить такі запитання! І дивиться на мене так серйозно, так серйозно... Своїми сумними, сумними великими очима — очима моєї сестри, очима моєї матері — царство їм небесне! — дивиться таким жалібним поглядом, що в мене серце завмирає!.. Очима дуже серйозними й водночас такими, що сміються нишком. Здається, вони кажуть мені: „Не верзи більше, дядьку, дурниць!“ То демон, а не дівчина! Я досі пригадую той день, коли вона наполягла піти послухати оту мою невеличку проповідь. Які хвилини довелося мені тоді пережити, Ісусе Христе! Я весь час намагався відводити від неї очі, щоби не спіткнутися на слові. Але це мені не вдавалося, бо вона своїх од мене не відводила! Те саме відбувалося зі мною у присутності її святої матері, моєї сестри, і моєї святої матері, царство їм небесне! Я ніколи не міг проповідувати, коли вони мене слухали, й тому завжди просив їх не приходити на мої проповіді. Мати приходила, але потай, нічого мені не кажучи, й ховалася за колоною, де я не міг її бачити, й потім нічого не казала мені про мою проповідь. І те саме робила моя сестра. Але я знаю, вона думала, хоч і була щирою християнкою: „Яких дурниць можуть наговорити чоловіки!“ І те саме думає ця дівчина, я анітрохи не сумніваюся. То щоб я перед нею проповідував? Давав їй поради? Одного разу я вже почув, як у неї вихопилося: „Яких дурниць можуть наговорити чоловіки!“ — вона мала на увазі не мене, але я її зрозумів...»
Бідолашний панотець відчував глибоку пошану, змішану із захватом, до своєї небоги Хертрудіс. Він мав відчуття, що мудрість у їхньому родоводі передавалася по жіночій лінії, що його мати була розумним провидінням у домі, в якому він виріс, а його сестра, хоч і недовго, була таким самим провидінням у своєму домі. А щодо своєї іншої небоги, Роси, то вона цілком задовольнялася протекцією та опікою сестри. «Але якою гарною створив її Бог, хвала Йому навіки, — казав він собі. — Ця дівчина або вийде заміж за кого їй захочеться, або сьогоднішні молодики не мають очей під лобом».