Й одного дня Хертрудіс, після того, як Роса підвелася з-за столу, вдавши, ніби почуває себе не дуже добре, залишилася наодинці з дядьком, сказала йому:
— Мушу повідомити вас, дядьку, про одну дуже серйозну річ.
— Дуже серйозну... дуже серйозну... — і бідолашний панотець геть розгубився, бо йому здалося, ніби завжди такі дуже серйозні очі племінниці тепер лукаво сміються.
— Атож, дуже серйозну.
— Ну то розповідай мені, дочко, що там сталося, бо ми з тобою тут утворюємо щось подібне до сімейної ради.
— Справа в тому, що Роса вже має нареченого.
— І це все?
— Але цілком формального нареченого, дядьку, ви зрозуміли?
— Отже, мені доведеться їх обвінчати.
— Очевидно!
— І якої ти думки про того її нареченого?
— Ви ще не запитали мене, хто він такий...
— А навіщо мені запитувати, коли я майже нікого не знаю? Тож краще скажи мені, якої ти про нього думки і яким він тобі видається?
— Але я теж його не знаю.
— Але хто він, ти принаймні знаєш?
— Авжеж, знаю, як його звуть, знаю, з якої він родини, і...
— Цього досить. І що ти можеш про нього сказати?
— Що він добра партія для Роси й що вони покохають одне одного.
— А хіба вони ще не кохають одне одного?
— А хіба ви, дядьку, вірите в те, що такі взаємини починаються з кохання?
— Так кажуть, дівчино, кажуть, ніби це приходить, як спалах блискавки...
— То пусті балачки, дядьку.
— Можливо й так. Я повірю тому, що ти мені скажеш.
— Раміро... Раміро Квадрадо...
— То він син доньї Вінансії, вдови? Що ж, тут немає більше про що балакати.
— Саме на цього Раміро, дядьку, Роса кинула оком, і вважає, що він у неї закоханий...
— Він і справді закохається в неї, Туло, справді закохається...
— Я теж кажу, дядьку, що так воно буде. Адже він чоловік слова й має почуття сорому, а тому не зможе не закохатися в дівчину, з якою вже мав стосунки. Я не вірю, що ще чоловік, який зможе відступити назад.
— А вона?
— Хто? Моя сестра? З нею відбудеться те саме.
— Ти знаєш більше, ніж святий Авґустин, дочко.
— Це те знання, якого не можна навчитися, дядьку.
— Тоді нехай одружуються, я благословлю їх, і справі кінець.
— Або тільки початок! Але треба їх одружити і якомога швидше. Перш ніж він передумає..
— То ти боїшся, що він може передумати?..
— Я вважаю, чоловіки завжди спроможні на таке, дядьку.
— А жінки — ні?
— Ці побоювання я залишаю чоловікам. Але, не маючи наміру образити стать — сильну стать, адже так кажуть? — я стверджую, що постійність і сила почуття більше притаманні нам...
— Якби всі були такими, як ти, дівчино, я в це повірив би, але...
— Але що?
— Ти істота виняткова, Туло!
— Я не раз чула, як ви казали, що виняток підтверджує правило...
— Мені з тобою важко сперечатися... Отже, гаразд, одружімо їх, поки він не передумав... Або вона...
На очі Хертрудіс ніби накотилася чорна хмара, і якби хтось міг слухати тишу, він би почув, як у глибинах її душі відлунювала ця фраза, завмираючи вдалині: «Або вона...»
Розділ другий
Але що відбувалося з Раміро, який уже мав стосунки і стосунки формальні з Росою, які лише трохи не дотягували до того, щоби ці двоє утворювали одну родину? Виникало таке враження, ніби одружуватися він не вельми поспішав.
— Знаєш, Туло, я його не розумію; і щодалі, то розумію менше. Він постійно здається неуважним і поводиться так, ніби думає про щось інше — або про іншу особу, хто знає! — або боїться, що хтось заскоче нас зненацька. А коли я беру на себе ініціативу й перша починаю розмову з ним, у мене виникає враження, ніби він не дуже радіє тому, як мають закінчитися наші стосунки, ніби він мене не слухає й чекає, що ось-ось до нього підійде якась інша дівчина...
— Це тому, що ти розмовляєш із ним ніби знехотя. Розмовляй із ним так, ніби ця розмова приносить тобі велику втіху.
— Але ж у такому разі він подумає, що я дуже поспішаю одружитися з ним!
— Звичайно, подумає! Адже насправді так воно і є!
— Невже ти думаєш, Туло, що я божеволію від нетерпіння одружитися з ним?
— Ти його кохаєш?
— Це не має ніякого стосунку до...
— Ти його кохаєш, відповідай?!
— Але ж...
— Ніякого але, ж! Ти його кохаєш? Так чи ні?
Роса опустила очі, зашарілася й промурмотіла, схлипуючи:
— З тобою важко розмовляти, Туло. Ти хочеш, аби я тобі все виклала, як на сповіді!
Хертрудіс узяла сестру за руку, а другою рукою підняла їй обличчя, подивилася їй прямо у вічі й сказала:
— Ми живемо з тобою вдвох, сестро...
— А дядько?
— Ми живемо вдвох — повторюю тобі. Як жінки, ми живемо удвох. Наш бідолашний дядько — святий, але святий книжний, і хоча він священик, але, все-таки, — чоловік.
— Та ж він сповідує людей...
— Можливо, саме тому він дуже мало знає про світ. Крім того, він дуже забудькуватий. І в цьому немає нічого дивного. Ми живемо самі-одні, повторюю. І тепер ти повинна тут висповідатися, але висповідатися самій собі. Повторюю: ти його кохаєш?
Бідолашна Роса розплакалася.
— Ти його кохаєш? — знову пролунав невблаганний голос.
І Роса, зрештою, примусила себе повірити в те, що цей лагідний і врочистий голос, який долітав до неї ніби з далеких околиць життя в чистоті, був її власним голосом, а може, — голосом їхньої матері.
— Атож, думаю, я його кохаю... дуже... дуже... — вигукнула вона низьким голосом, схлипуючи.
— Так, ти дуже його кохаєш, і він кохатиме тебе ще сильніше!
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю, що він дуже тебе кохатиме.
— Тоді, чому він такий неуважний? Чому він уникає розмов про нашу майбутню родину?
— Я поговорю з ним про це, Росо, довірся мені!
— Ти?
— Так, я. Тебе це дивує?
— Але ж...
— Мене не стримає страх, який стримує тебе.
— Але він подумає, я божевільно прагну, щоби він одружився зі мною.
— Ні-ні, він так не подумає! Він, звичайно, може сказати, що я прагну, аби ти одружилася, керуючись якимись власними інтересами, наприклад, аби самій усім порядкувати в домі нашого дядька. Але ти добре знаєш, що це нісенітниця. Він може сказати що завгодно, та я все залагоджу.
Роса впала в обійми сестрі, а та сказала їй на вухо.
— А тепер ти скажеш мені, що ти дуже його кохаєш, так?
— А чому ти так на цьому наполягаєш, Туло?
— Бо це твій обов’язок.
І наступного дня, коли Раміро прийшов навідати свою наречену, його зустріла інша дівчина, її сестра. Вираз обличчя йому змінився, й він, здавалося, завагався. Серйозність цих великих жалобних очей справила на нього таке враження, що вся кров шугнула йому до серця.
— А де Роса? — запитав він майже нечутно.
— Роси немає вдома, і сьогодні я маю поговорити з тобою.
— Ти? — запитав він тремтячими губами.
— Так, я!
— Ти щось дуже серйозна, дівчино! — і він силувано засміявся.
— Кажуть, я й народилася такою серйозною. Дядько каже, я успадкувала цю серйозність од матері, його сестри, й від бабусі, його матері. Я не знаю, й мені байдуже, від кого й чому я така народилася. Але мені подобається, щоб усе відбувалося просто, чесно й без обману.
— Чому ти так кажеш, Туло?
— А чому ти уникаєш говорити про ваше одруження з моєю сестрою? Скажи-но мені, чому?
Бідолашний хлопець почервонів від сорому, як рак, і похилив голову. Цей удар був для нього надто несподіваним.