— Ти їй сказав, що ваші взаємини будуть невинними й матимуть добрий кінець.
— Туло!
— Не про Тулу йдеться! Ти вступив у стосунки з нею, щоби зробити її своєю дружиною і матір’ю твоїх дітей...
— Але навіщо такий поспіх!.. — і він знову силувано засміявся.
— У цьому житті треба поспішати, бо воно надто коротке.
— Життя коротке! І це каже дівчина, якій двадцять два роки!
— Воно коротке незалежно від того, скільки мені років. То ти думаєш одружуватися з Росою чи ні?
— Який може бути сумнів? — і коли він це сказав, то затремтів усім тілом.
— Бо якщо ти думаєш одружуватися з нею, то навіщо це відкладати?
— Ми ще дуже молоді...
— Тим ліпше!
— Нам треба випробувати одне одного...
— Що це означає? Що означає випробувати? Ти думаєш, за рік ти знатимеш її краще? Гірше, набагато гірше...
— Ну, а якщо...
— Ти зовсім не думав про одруження, коли просив у неї дозволу приходити в цей дім!
— Але ж, Туло...
— Забудь про Тулу! Ти її кохаєш чи ні?
— Як ти можеш сумніватися в цьому, Туло?
— Я тобі сказала, забудь про Тулу! Ти її кохаєш?
— Звісно, кохаю!
— Тоді ти кохатимеш її ще сильніше. Вона стане тобі доброю дружиною. У вас буде чудове подружнє життя.
— А з твоїми порадами...
— Ніяких моїх порад. Я буду лише доброю тіткою й більше ніким!
Раміро, здавалося, якусь мить змагався зі самим собою, ніби ніяк не міг наважитися на щось, а тоді, зробивши рішучий розпачливий жест, вигукнув:
— Ну, гаразд, Хертрудіс, я скажу тобі всю правду!
— Ти не повинен казати мені більше ніякої правди, — суворим голосом зупинила його вона. — Ти сказав, що кохаєш Росу і сповнений рішучості одружитися з нею; усю іншу правду ти муситимеш сказати їй, коли одружишся з нею.
— Але є речі...
— Ні-ні, немає таких речей, про які ти не повинен розповідати своїй дружині...
— Але ж, Туло!
— Забудь про Тулу, я вже тобі сказала. Якщо ти кохаєш Росу, то одружуйся з нею, а якщо ти її не кохаєш, тобі нема чого робити в цьому домі.
Ці слова злетіли з холодних губ — і її серце в ту мить зупинилося. Після чого настала крижана тиша, протягом якої кров, доти стримувана, вирвалася на волю, й зафарбувала в червоний колір обличчя сестри. Й у зловісній тиші було чути калатання її серця.
Наступного дня призначили день весілля.
Розділ третій
Дон Прімітіво дав свій дозвіл на шлюб Раміро з Росою і благословив його. І ніхто не радів цьому більше, ніж Хертрудіс. Вона видавалася такою щасливою, що її радість здивувала всіх, хто її знав, але було й чимало людей, які вважали її не дуже природною.
Коли молодята повернулися у свій дім, Роса зажадала, щоби сестра була завжди при ній. Хертрудіс заперечила, що молодим належить бути на самоті.
— Але ж, сестро, я ніколи не відчувала, що мені тебе гак бракує. Тільки тепер я зрозуміла, як я тебе люблю.
І почала обіймати її та цілувати.
— Так-так, — відповідала їй Хертрудіс, стримано всміхаючись. — Ваше щастя потребує свідків. Воно стане ще більшим, знаючи, що іншим відомо про його існування.
Тож вона вряди-годи перебувала в їхньому товаристві. Іноді обідала з ними. Сестра всіляко виявляла свою любов до неї, а потім і до чоловіка, який, здавалося, соромився перед своєю зовицею.
— Я тобі раджу, — сказала одного разу Хертрудіс сестрі, дивлячись на поведінку її чоловіка, — не показувати себе такою поступливою. Враження таке, ніби ти ставишся трохи легковажно до свого шлюбу.
Одного дня вона побачила в домі цуценя.
— А це що таке?
— Собака, дівчино, хіба не бачиш?
— І як вона у вас опинилася?
— Я натрапила на неї на вулиці, покинуту й напівмертву, мені стало її жаль, я нагодувала її, підлікувала, й ось вона перед тобою, — і вона погладила цуценя, взявши його собі на коліна, й кілька разів поцілувала його в мордочку.
— Я думаю, Росо, тобі треба позбутися цього цуценяти, але вбити його було б жорстокістю.
— Позбутися його? А навіщо? Ти чуєш, Тіті, — і кажучи це, вона пригорнула цуценя до грудей, — мені радять викинути тебе з дому? Але куди ж ти підеш, бідолашненький?
— Ну ж бо, не будь дитиною і не сприймай це так. А якщо й твій чоловік буде тієї самої думки, що й я?
— Авжеж, якщо ти йому це скажеш. Ти ж у нас така мудра...
— Облиш ці балачки й собаку.
— Але навіщо? Ти гадаєш, Раміро ревнуватиме мене до нього?
— Я ніколи не думала, Росо, що одруження робить людину такою дурною.
Коли прийшов Раміро й довідався про невеличку суперечку щодо собаки, він не наважився підтримати ні одну, ні другу, проголосивши, що усе це не має жодного значення.
— З одного боку, це, звичайно, не має значення, а з іншого, має та ще й велике, — сказала Хертрудіс.
— Тут ідеться про суто дитячу витівку й навіть щось більше. Ти, Росо, спроможна принести у свій новий дім ту велику ляльку, яку зберігаєш відтоді, як нам подарували дві однакові, коли ми були ще дітьми, й навіть посадити її в окреме крісло.
— Ти вгадала. Вона тут, у вітальні, у своїй найкращій сукні, й сидить у своєму почесному кріслі. Хочеш її побачити?
— Так воно і є, — підтвердив Раміро.
— Навіщо вона тобі тут?
— Як то навіщо? Вона завжди була зі мною.
— Хіба що вона стане іграшкою для твоїх дітей...
— Тобі таке приходить у голову, Туло!.. — сказала Роса, густо почервонівши.
— Щось дивне приходить у голову не мені, а тобі, як, наприклад, принести у свій дім собаку.
— А ти, — вигукнула Роса, якій хотілося закінчити розмову, що дратувала її, — хіба ти не маєш своєї ляльки? Ти її комусь віддала чи розламала на шматки?
— Ні, я її не ламала,— рішуче відповіла сестра. — Я просто заховала її.
— І так добре заховала, що я потім ніколи її не бачила!..
— Певно, Хертрудіс, береже її тільки для себе, — сказав Раміро, до пуття не зрозумівши, про що йдеться.
— Бог знає, навіщо я її зберігаю. Це талісман із мого дитинства.
Хто ж дуже рідко приходив у дім молодят, то це добрий дон Прімітіво. «Одинадцята заповідь наказує нам не втручатися в чужі справи і робити свої власні», — казав він.
Минали дні, всі однакові, в одному й другому домі. Хертрудіс намагалася відвідувати сестру якомога рідше, але та приходила до неї, як тільки минали два дні, відколи вони не бачилися.
— Ти що, може, захворіла, дівчино? Чи тобі досі не до вподоби собака? Бо якщо ти й справді терпіти його не можеш, то я позбудуся його. Чому ти залишаєш мене саму-одну?
— Саму-одну, Росо? Саму-одну? А твій чоловік?
— Але він має свої справи й не так часто буває вдома...
— Або їх вигадує...
— Ти думаєш, він покидає мене умисне? Ти, може, щось знаєш? Скажи мені правду, Туло, ради того, що тобі найдорожче, ради нашої матері.
— Ні, причина в тому, що вам просто набридло ваше щастя і ваша самотність. Позбудься собаки, бо інакше тебе обсядуть примхи, й буде ще гірше.
— Не кажи такого.
— Тебе обсядуть примхи, — твердо відповіла Тула.
І коли одного дня Роса прийшла і сказала, що собаки в домі вже немає, Хертрудіс, серйозно всміхаючись і пестячи її, наче дитину, прошепотіла їй на вухо: «Ти злякалася, що тебе обсядуть примхи, так?» І почувши у відповідь мовлене пошепки «так», обняла сестру з почуттям, на яке та не вважала її здатного.
— Тепер ти переконаєшся, Росо; тепер ви вже не знуджуватиметеся ані від свого щастя, ані від своєї самотності і якщо твій чоловік виходитиме з дому у справах, то вони будуть справжніми. Саме цього вам і бракувало...