— І тобі бракувало теж... Чи не так, сестричко?
— І хто тобі це сказав?
— Знаєш, я не така вже дурна й жила завжди із тобою...
— Гаразд, гаразд, облиш жартувати!
І відтоді Хертрудіс почала навідувати сестру частіше.
Розділ четвертий
Під час пологів Роси, які були дуже тяжкими, ніхто не зберігав стільки мужності й спокою, як Хертрудіс. Можна було подумати, вона має великий досвід у таких ситуаціях. Виникла реальна небезпека, що хтось може померти, або мати, або дитина, яка мала покинути її лоно, і лікар заговорив про те, що треба витягти її звідти або живою, або мертвою.
— Мертвою? — вигукнула Хертрудіс. — Цього ніяк не можна допустити!
— Невже ви не розумієте, — вигукнув лікар, — що коли помре дитина, то житиме мати, яка потім зможе народити інших дітей! А якщо помре мати, то вже нікого не народить.
В уяві Хертрудіс промайнула думка, що існують й інші матері, але вона стрималася й сказала:
— Ні-ні, не можна дозволити, щоби дитина померла. Адже йдеться і про спасіння її душі.
Бідолашна жінка нічого не чула й нічого не розуміла. Аж поки, геть виснажена надмірними зусиллями, таки привела на світ дитину.
Хертрудіс жадібно схопила її й так, ніби нічого більш у світі не робила, помила її й загорнула в пелюшки.
— Ви працюєте, як справжня повитуха, — сказав їй лікар.
Вона взяла це створіннячко й понесла показати його батькові, який сидів у одному з кутків, переляканий і ніби придавлений почуттям провини, чекаючи, коли йому повідомлять про смерть дружини.
— Ось маєш свого первістка, Раміро. Поглянь-но, який він гарненький!
Та коли батько підняв погляд, скинувши із себе тягар тривоги, він побачив лише величезні очі зовиці, які променилися новим світлом, чорнішим, але набагато блискучішим, аніж раніше. І коли він підійшов поцілувати шматочок плоті, який піднесла вона йому як його сина, його почервоніла щока торкнулася щоки Хертрудіс.
— А зараз, — спокійно сказала вона йому, — піди подякуй дружині, попроси в неї пробачення й підбадьор її.
— Попросити в неї пробачення?
— Так, попроси в неї пробачення.
— А за що?
— Я розумію, за що, й вона тебе зрозуміє. А щодо цього, — й вона пригорнула немовля до своїх тремтячих грудей, — я ним займуся, і якщо в мене вистачить уміння та сили, то зроблю з нього чоловіка.
Кімната оберталася навколо Раміро. І з глибин його душі лунав голос, який запитував: «Хто з них мати?»
Незабаром Хертрудіс поклала дитя біля матері, що, здавалося, спала, виснажена, з білим, як сніг, обличчям. Але Роса напіврозплющила очі й зустрілася з поглядом сестри. І коли вона її побачила, тілом нової матері, яке здолало всі випробування, пробіг ніби струм бадьорості.
— Туло! — простогнала вона.
— Я тут, Росо, і я тут буду. А ти відпочивай. Коли будеш спроможна, даси посмоктати груди цьому створінню, щоби воно замовкло. Про все інше не турбуйся.
— Я думала, що помру, Туло. Навіть тепер мені здається, що я мертва й бачу сон. І мені було так шкода Раміро...
— Замовкни. Лікар сказав, аби ти багато не говорила. Бідолашний Раміро був більше мертвий, аніж ти. Тепер підбадьортеся й усю увагу приділіть новому членові вашої родини.
Хвора відповіла їй сумною усмішкою.
— Малий носитиме ім’я Раміро, як і його батько, — постановила згодом Хертрудіс на невеличкій сімейній нараді, — а наступну дитину, бо вона буде дівчинкою, назвемо Хертрудіс, як і мене.
— Ти вже думаєш про наступну, — вигукнув дон Прімітіво, — а твоя бідолашна сестра ще перебуває на межі життя і смерті!
— А що робити? — відповіла Тула. — Хіба не для того вони одружилися, щоби народжувати дітей? Ти зі мною згоден, Раміро? — запитала вона, пильно подивившись йому у вічі.
— Зараз головне, щоби вона одужала, — сказав чоловік, зіщулившись під цим поглядом.
— Ет! Від такої хвороби жінка одужує дуже швидко.
— Правильно сказав лікар, небого, що ти народилася повитухою.
— Кожна жінка народжується матір’ю, дядьку.
І вона сказала це з такою внутрішньою домашньою врочистістю, що Раміро відчув невиразну тривогу й дивне каяття. «Чи кохаю я свою дружину так, як вона того заслуговує?» — запитав він себе.
— Тепер, Раміро, — сказала йому зовиця, — ти можеш сказати, що маєш дружину.
І відтоді Хертрудіс не пропускала жодного дня, щоби прийти в дім сестри. Саме вона роздягала, вдягала й доглядала немовля доти, доки його мати стала спроможною робити це сама.
Роса одужала дуже швидко, і її краса зробилася ще яскравішою. Вона ще з більшою ніжністю почала ставитися до чоловіка й навіть докоряла йому, що він її уникає.
— Я боявся за твоє життя, — сказав їй чоловік, — і я був нажаханий. Нажаханий, опанований розпачем і сповнений каяття.
— Каяття за що?
— Якщо ти помреш, я вистрелю собі в голову!
— А навіщо? «Від чоловіків можна чекати чого завгодно», — сказала б Тула. Але небезпека для мого життя вже минула, і ти це знаєш.
— І це не стало для тебе гіркою наукою, Росо?
— Гіркою наукою?
І наблизившись до чоловіка, обхопивши його руками за шию, пригорнувшись до нього, вона прошепотіла йому на вухо, спалюючи його своїм подихом:
— Ми народимо ще одну дитину, Раміро! Тепер я зрозуміла, що кохаю тебе! Нехай навіть вона мене вб’є!
Тим часом Хертрудіс сповила малого, ревниво оберігаючи невинне створіння від того, щоб воно помітило палкі вияви любовної пристрасті своїх батьків.
Здавалося, тітка не хоче, щоб дитя коли-небудь довідалося про кохання, з якого воно постало, й від раннього віку, віку невинності, вирішила подбати про те, щоб воно не помітило бодай найлегших і найвіддаленіших його ознак. Звичайно ж, вона не забула почепити йому на шию образок Найсвятішої Діви, Богоматері з її Дитям на руках.
Нерідко, коли вона бачила, як її сестра, мати, виявляла нетерпіння, намагаючись утихомирити малого або сповити його в пелюшки, то казала:
— Дай мені його, Росо, дай мені, і йди розважитися зі своїм чоловіком...
— Але ж, Туло...
— Якщо тобі треба опікуватися двома, то мені лише цим одним.
— Ну, Туло, ти як що-небудь скажеш...
— Не будь дитиною, ти вже поважна сеньйора, мама. І подякуй Богові за те, що ми можемо так розділити твою роботу.
— Туло... Туло...
— Раміро... Раміро... Росо.
Мати надула губи, але пішла до чоловіка. І вони, либонь, не марнували часу, бо незабаром у них народилася ще одна дитина, дівчинка.
Розділ п’ятий
Незабаром після народження дівчинки сестри одного дня знайшли мертвим свого доброго дядька, дона Прімітіво. Хертрудіс загорнула його в саван, — але спершу вимила тіло, бо хотіла, щоби він ліг у могилу чистим, — з тією ж старанністю, з якою загортала в пелюшки щойно народжених немовлят Роси. І залишившись у кімнаті на самоті з тілом свого старого доброго дядька, вона оплакала його такими гіркими слізьми, ніби не вірила, що він міг їх покинути. «Я ніколи не думала, що так любила його, — сказала вона собі. — Він був блаженний. І з якою легкістю він умів переконати мене, що я особа надзвичайно розважлива — він сам був людиною, яка вміла мислити дуже тверезо!»
— Він був нашим батьком, — сказала вона сестрі.
— І ми ніколи не чули, щоби він підняв на нас голос.
— Авжеж! — вигукнула Роса. — Він завжди дозволяв нам здійснювати наші святі бажання.
— Бо він знав, Росо, що одна його присутність освячувала наші бажання. Він був нашим батьком; він нас виховав. А щоби нас виховати, йому було досить свого життя, такого чистого, такого прозорого, такого світлого...