— Це правда, — сказала Роса, й очі їй наповнилися слізьми. — Я не знала іншого чоловіка, такого мудрого й розважливого.
— Ми не могли б, сестро, знайти для себе дім, чистіший, аніж цей, щоби вирости в ньому.
— Що ти хочеш цим сказати, Туло?
— Він наповнив наше життя мовчки, майже не сказавши нам жодного слова, культом Найсвятішої Діви, Богоматері, а також культом нашої матері, своєї сестри, й нашої бабусі, його матері. Ти пам’ятаєш, як ночами він наказував нам читати молитви і як змінювався йому голос, коли він доходив до тих слів в отченаші та авемарії, якими молився за вічний спокій душі нашої матері, а потім і за душу своєї матері, нашої бабусі, якої ми не знали? У тих молитвах він говорив нам про матір і в тих молитвах навчив тебе бути нею.
— А тебе, Туло, а тебе? — вигукнула Роса, плачучи.
— Мене?
— Так, тебе, тебе! Хто насправді є матір’ю для моїх дітей?
— Облиш це. Ось ти маєш його перед собою, мовчазного святого. Мені розповідали, що вбогі побожні жінки не раз плакали, слухаючи його проповіді, з яких не розуміли жодного слова. І я знаю, чому так було. Один його голос вкладав у душі любов і вмиротвореність. А зараз, Росо, прочитаймо молитви!
Дві сестри стали навколішки біля смертного ложа дядька й проказали ті самі молитви, які проказували разом із ним упродовж багатьох років, разом із двома отченашами та авемаріями за вічний спокій душ їхньої матері та бабусі, до яких вони додали ще один отченаш і ще одну авемарію за душу щойно померлого чоловіка, який лежав перед ними. І м’які та лагідні вогники двох свічок, які горіли по обидва боки покійника, яскраво освітлюючи його чоло, біле, як їхній віск, здавалося, тремтіли в ритмі молитов, за кожним словом, яке промовляли сестри. Глибокий спокій випромінювала ця смерть. Дві сестри підвелися з колін; спершу Хертрудіс і Роса поцілувалися між собою, а потім поцілували свого дядька в його воскове чоло й обнялися з уже сухими очима.
— А тепер, — сказала на вухо сестрі Хертрудіс, — ти муситимеш палко кохати свого чоловіка, дбати про те, щоби він був щасливим і... народити нам багато дітей.
— Тепер, — відповіла їй Роса, — ти, звичайно, переселишся жити до нас.
— Ні-ні — цього не буде, — швидко відповіла їй сестра.
— Як, не буде? І чому ти так категорично...
— О, сестро, пробач мені за цю категоричність, благаю тебе, пробач, — і ніби згадавши про покійника, знову опустилася біля нього навколішки.
— Не поводься так дивно, Туло, я тебе просто не розумію. У тебе іноді бувають такі химери...
— Це правда, але ти мені їх пробачиш. Ти ж мені їх пробачиш, Росо?
— Про це навіть не запитуй. Але ж ти прийдеш жити до нас?
— Не наполягай, Росо, не наполягай...
— Що? Ти не прийдеш? Покинеш своїх племінників, власне, навіть своїх дітей?
— Але ж я не розлучаюся з ними жодного дня...
— То ти прийдеш?
— Я подумаю, Росо, я подумаю...
— Гаразд, я не наполягатиму.
Але за кілька днів вона знову заговорила про це, й Хертрудіс знову мала захищатися.
— Ні-ні, я не хочу вас турбувати...
— Турбувати нас? Про що ти говориш, Туло?
— Одружені повинні мати власний дім.
— Хіба він не може бути і твоїм домом?
— Ні-ні. Хоч ти так і не думаєш, але я скувала б вашу свободу. Хіба не так, Раміро?
— Ні... я не бачу... — пробелькотів збентежений чоловік, як майже завжди з ним бувало, коли зовиця задавала йому якесь несподіване запитання.
— От, бачиш, Росо. Твій чоловік, хоч він цього й не каже, розуміє, що подружжя, а надто подружжя таке молоде, як ваше, подружжя, в якого досі часто народжуються діти, потребує усамітнення. Я, тітка, приходитиму у свої години, навчати ваших дітей усьому тому, чого ви не маєте часу їх навчити.
І вона й далі щодня приходила до них, іноді дуже рано, зустрічаючись із дитиною, яка вже прокинулася, але ніколи з її батьками. «Мене тут таки справді бракує», — казала вона собі.
Розділ шостий
У Роси скоро мала народитися вже третя дитина. Вона почала нарікати на свою плодючість. «Я завалю нас дітьми», — казала вона. На що її сестра відповідала: «А для чого ви одружилися?»
Вона тяжко переносила свою вагітність і мусила приділяти ще менше уваги своїм іншим дітям, якими доводилося опікуватися тітці, що робила це з великою радістю. І вона навіть почала приводити їх до себе додому, до свого домашнього вогнища незаміжньої жінки, де мешкала зі старою служницею, яка дісталася їй у спадок від дона Прімітіво, й там вони залишалися з нею надовго. І малята прихилялися зі сліпою любов’ю до цієї суворої і поважної жінки.
Раміро, невдоволений майже безперервною вагітністю дружини й раніше, тепер, протягом останніх місяців виявляв своє роздратування ще більше, що дуже не подобалося Хертрудіс.
— Як тяжко все це переносити! — казав він.
— Тобі? — запитувала зовиця, не відриваючи погляду від племінника або племінниці, бо хтось із них майже постійно сидів у неї на колінах.
— Атож, мені. Я живу в постійній напрузі, боячись усього.
— Не переживай, цьому рано чи пізно настане кінець. Природа мудра.
— Але стільки разів ходив глек до джерела...
— Ох, сину, ми маємо у світі стільки ризиків і стільки суперечностей!
Для Раміро стало несподіванкою, коли він почув, що дитину назвали ім’ям його зовиці, яка цього не хотіла, тоді як він натомість був радий зайвий раз почути знайоме ім’я Тула..
— Як добре ти зробила, що не одружилася, Туло!
— Ти справді так думаєш? — запитала вона, вп’явшись у нього поглядом.
— Справді. Ти уникла стількох труднощів і стількох небезпек...
А звідки тобі відомо, що я ще не одружуся?
— Це ж очевидно. У тебе вже не той вік, аби одружуватися!
— Ну то й що, як не той вік? Хіба в такому віці не одружуються?
— Я не бачу в тобі потягу до одруження...
— Потяг до одруження? А що це таке?
— Ну, знаєш...
— Ти не бачиш, аби я шукала собі нареченого, так?
— Та ні, не так.
— Ні, таки так.
— Якби ти вирішила одружитися, претендентів не бракувало б...
— Але я не спроможна шукати їх. Я не чоловік, а жінка мусить чекати, поки її оберуть. А я й справді більше полюбляю обирати, ніж бути обраною.
— Про що ви розмовляєте? — запитала Роса, підходячи до них і стомлено опустившись у крісло.
— Та ні про що особливе, я тут вислуховую мудрі міркування твого чоловіка про переваги та вади життя у шлюбі.
— Не говори про це, Раміро! Ви, чоловіки, нічого не знаєте про життя у шлюбі. Це ми одружуємося, а не ви.
— Але жінко!
— Гаразд, припиняймо, підійми мене, будь ласка, бо я ледве спроможна триматися на ногах. Хочу лягти. До побачення, Туло. Я тобі їх залишаю.
Чоловік підійшов до неї; узяв її вище ліктя обома руками й, доклавши чималих зусиль, поставив на ноги; потім одну руку закинув їй на плече, нахилив голову, майже доторкнувшись своєю щокою до її щоки, свою праву руку підсунув під її праву руку й допоміг їй пересуватися — вона спиралася на нього і так йшла стогнучи. Хертрудіс, тримаючи племінників на колінах, дивилася на важке пересування сестри, яка обплітала чоловіка, наче витка рослина тичку, і її великі очі, сухі очі, спокійно вмиротворені й умиротворено спокійні, наповнилися слізьми, і пригорнувши до грудей обох малят, вона притулила їхні щічки до своїх щік. І маленький Рамірін, побачивши, як плаче тітка, заплакав і собі.
— Ходімо, хлопче, не плач, ходімо гратися.
Треті пологи зовсім підірвали здоров’я Роси.
— У мене погані передчуття, Туло.
— Не звертай уваги на передвістя.
— Це не передвістя; я відчуваю, що життя витікає з мене; я втратила дуже багато крові.
— Вона повернеться.