— Я відчуваю, що не зможу вигодувати цю дитину. І як подумаю, що доведеться віддати її годувальницям, Туло, мене опановує жах!
І вона казала правду. За кілька днів годувальниць змінилося три. Батько лютував і казав, що їх усіх треба відшмагати. А мати робилася дедалі слабшою.
— Справи з нею кепські! — сказав одного дня лікар.
Раміро блукав у домі, геть приголомшений, опанований дивним каяттям і переживаючи раптові напади люті. Одного вечора він сказав зовиці:
— Але ж Роса нічого не робить для того, щоби вижити. Вона вбила собі в голову, що мусить померти, і ясно, що з такими думками вона справді помре. Чому ти не підбадьориш її і не переконаєш боротися за життя?
— Це ти маєш зробити, сину, ти її чоловік. Якщо ти не повернеш їй бажання жити, то хто зможе його повернути? Бо найгірше для неї не те, що вона така слабка й знекровлена. Найгірше те, що вона думає тільки про смерть. Ти ж бачиш, навіть діти швидко стомлюють її. І вона все частіше говорить про те, що доведеться шукати для них годувальницю.
І справді, бідолашна Роса жила наче уві сні, вона перебувала у стані постійного марення й усе бачила немов крізь туман.
Одного вечора вона попросила сестру залишитися наодинці з нею і фразами, які раз у раз уривалися, тонким і схвильованим голосом сказала їй, тримаючи її за руку:
— Ти бачиш, Туло, я помираю і смерть моя неминуча. Я залишаю тобі своїх дітей, уламки свого серця й залишаю також Раміро, ще одну свою дитину. Ти повір мені, що він і справді ще одна моя дитина, дитина велика й примхлива, але дитина добра й лагідна. Він ніколи не зробив мені нічого поганого. Тож я залишаю їх усіх тобі, Туло.
— Не турбуйся, Росо. Я знаю свої обов’язки.
— Обов’язки... обов’язки...
— Так, я знаю, кого я повинна любити. Твоїм дітям не бракуватиме матері, поки я житиму на цьому світі.
— Дякую, Туло, дякую. Я це й хотіла почути від тебе.
— Не сумнівайся в мені.
— Отже, мої діти, шматочки мого серця, не матимуть мачухи!
— Що ти хочеш сказати цими словами, Росо?
— Що коли Раміро захоче знову одружитися... а це природно... він такий молодий... і я знаю, він не зможе жити без жінки, я знаю... тому...
— Що ти хочеш сказати?
— Що ти будеш його жінкою, Туло.
— Я тобі цього не казала, Росо, і тепер, у цю мить не можу, навіть із почуття милосердя, брехати тобі. Я тобі не обіцяла, що одружуся з твоїм чоловіком, якщо тебе в нього не стане; я тобі пообіцяла, що твоїм дітям не бракуватиме матері...
— Ні, ти мені сказала, що в них не буде мачухи.
— Так, я справді сказала, що в них не буде мачухи!
— А це може бути тільки в тому випадку, якщо ти одружишся з моїм Раміро, і я зовсім не ревную його до тебе, ні. Якщо йому судилося взяти іншу дружину, то нехай це будеш ти! Нехай він буде твоїм. Можливо...
— А чому він має одружуватися знову?
— Ох, Туло, ти не знаєш чоловіків! Ти не знаєш мого чоловіка...
— Ні, я його не знаю.
— А я знаю!
— Нічого дивного...
Бідолашна хвора була геть виснажена.
Незабаром вона покликала чоловіка. Коли той вийшов із її кімнати, він хитався й був білим, наче мрець.
Смерть гострила косу на наріжному камені домашнього вогнища Роси й Раміро, й тим часом, як життя молодої матері скапувало з неї крапля за краплею, треба було шукати годувальницю для немовляти, яке страждало від голоду. І Хертрудіс, залишаючи сестру дрімати у стані повільної агонії, тільки те й робила, що шукала налиті молоком груди, які могли б нагодувати її малого племінника. Вона також намагалася пригасити його голод, годуючи його через соску молоком із пляшки.
— Де ж годувальниця?
— До завтра вона не зможе прийти, сеньйорито.
— Знаєш, Туло... — почав Раміро.
— Залиш мене! Залиш мене! Іди й посидь біля своєї дружини, яка може померти щохвилини; знай, твоє місце там і залиш дитину на мене!
— Але ж, Туло...
— Залиш мене, я тобі сказала! Іди, щоби ти був поруч із нею, коли вона помре. Нехай вона увійде в інше життя у твоїх обіймах. Іди до неї! Залиш мене!
Раміро пішов. Хертрудіс узяла племінника, який лише стогнав, зачинилася з ним в одній із кімнат і, діставши одну зі своїх сухих грудей, що аж почервоніла й тремтіла наче в лихоманці, тремтіла від ударів серця — то була права грудь, — запхала світло-рожевий сосок груді у ротик немовляти. І воно застогнало ще голосніше, надавлюючи своїми блідими губками на рухливий сухий сосок.
— Зроби чудо, Найсвятіша Діво, — стогнала Хертрудіс, дивлячись на малого крізь очі, застелені слізьми. — Зроби чудо, й ніхто про це не знатиме, ніхто.
І, мов божевільна, притиснула дитину до своїх грудей.
Вона почула кроки і як хтось намагається відчинити двері. Заховала грудь, застебнула блузку, утерла сльози й пішла відчинити. То був Раміро, який сказав їй:
— Усе закінчилося!
— Нехай Бог прийме її у своє царство. Тепер, Раміро, тобі належить потурбуватися про дітей.
— Потурбуватися? Мені?.. Мені?.. А як же ти?...
— Я хочу сказати, що передусім їх треба вигодувати.
Розділ сьомий
Тепер, коли Раміро залишився вдівцем, він відчув, як сильно, навіть не усвідомлюючи цього, він кохав Росу, свою дружину. Шукаючи бодай якоїсь розради у своєму горі, він зачинився у спальні, в якій вони так довго прожили кохаючись, і в усіх подробицях пригадував своє подружнє життя.
Спочатку заручини, які тривали не дуже довго, заручини спокійні, під час яких здавалося, що Роса заглядала в саму глибінь його душі, проте, мабуть, не могла роздивитися її добре й давала йому також зрозуміти, що він не знатиме її доти, доки вона не належатиме йому цілком і повністю; оті заручини, позначені стриманістю й обачністю, під наглядом Хертрудіс, що була ніби душею їхніх взаємин. Раміро перебирав у пам’яті, — а він усе це пам’ятав добре, — як присутність Хертрудіс, тітки Тули для його дітей, бентежила його й примушувала поводитися стримано, як перед нею він не наважувався кинути бодай один із тих жартів, які вважалися обов’язковими для заручених, а мусив ретельно добирати слів.
Потім одруження і сп’яніння перших місяців, їхніх медових місяців. Роса почала відкривати йому свою душу, але то була душа така щира, така прозора, що Раміро був переконаний: вона не приховувала й не намагалася приховати від нього нічого. Бо його дружина жила із серцем на долоні й разом із тим поєднувала свій внутрішній світ із повітрям світу довколишнього, цілком віддаючись турботам нинішнього моменту, тобто жила так, як живуть троянди в полі або жайворонки в небі. Й водночас душа Роси була ніби віддзеркаленням сестриної душі, як вода, що біжить під сонцем, витікаючи з його прихованого джерела.
Настав нарешті той ранок, коли зір Раміро очистився від пелени, що на ньому була, й він навчився ясно бачити серцем. Роса була не тією красунею, якою він її побачив і зажадав, вона була людиною повсякденного життя, але в її повсякденності були солодкі чари лагідної стриманості; вона була хлібом буденним, хлібом домашнім і звичним, а не якимись рідкісними ласощами. Її погляд, що, здавалося, виражав мир і спокій, її усмішка, весь її зовнішній вигляд свідчили про дух стриманий, лагідний і домашній. У його бідолашної жінки було щось від рослини, оповитої мовчазною лагідністю, яка докладає великих зусиль, аби пити й накопичувати світло очима, а потім випромінювати його, перетворене в мир; у ній було щось від рослини, наділеної прихованою й разом із тим могутньою силою, яка безперервно, хвилина за хвилиною, висмоктує соки з нутрощів повсякденності, й лагідною природністю, з якою вона відкриває свої запашні віночки.
Скільки спогадів! Оті ігри, коли бідолашна втікала від нього, й він ганявся за нею по всьому будинку, щоби здобути переможний тріумф і одержати воєнну здобич у вигляді тривалих і міцних поцілунків, уста в уста; коли брав її обличчя в обидві долоні і крізь очі намагався проникнути поглядом у саму глибінь її душі, а надто, коли притуляв вухо до її грудей і, міцно обнявши її обома руками за талію, слухав спокійне биття її серця й казав: «Замовкни, нехай воно говорить».