І візити Хертрудіс з її серйозним обличчям і великими скорботними очима, крізь які прозирав її дух, що, здавалося, казала їм: «Ви як діти, які, коли я вас не бачу, граєтеся в чоловіка й дружину; не так треба готуватися до виховання дітей, бо шлюб був запроваджений для того, щоби люди одружувалися, знаходили втіху в одруженні й виховували дітей для неба».
Діти! Вони стали причиною його перших глибоких роздумів. Бо минув місяць і ще один місяць, і ще кілька місяців, а не було жодних ознак, що їхнє кохання принесло свої плоди. «То невже, — сказав він тоді собі, — Хертрудіс мала рацію? Невже справді вони лише гралися в чоловіка й дружину, а проте, навіть не усвідомлюючи цього, відчували всю силу віри у свій обов’язок, у те, що кожен шлюб має принести благословенний плід правдивого кохання?» Але найдужче його тоді турбувало — він тепер добре це пам’ятав — що скажуть про нього люди, чи не знайдуться такі, хто подумає, що він неспроможний мати дітей, що він меншою мірою чоловік, аніж інші. Чому він не може зробити й зробити краще те, що зробить будь-який хирляк, слабак або нікчемний боягуз? Його самолюбству було завдано болючої рани; він хотів би, щоб його дружина народила рівно через дев’ять місяців по тому, як вони побралися. Окрім того, тоді вважалося, що мати чи не мати дітей залежало від того, дуже чи не дуже кохають одне одного молодята; хоч нам і відомі випадки, коли шлюб палко закоханих одне в одного людей не приносить плоду; а люди, що поєднали свої долі з міркувань фінансової вигоди або випадкового збігу обставин, народжують купу малечі. Але — і ми добре це пам’ятаємо, — щоби пояснити такі відхилення, було вигадано теорію, згідно з якою є кохання поверхневе й свідоме, кохання за участю голови, яке може здаватися дуже великим, а проте бути безплідним, і є кохання зовсім інше, сутнісне й приховане, яке знаходить лише скромний вияв у тих, кого воно поєднує, кохання, в якому спільно беруть участь душа й тіло, й, мовляв, таке чисте й праведне кохання не може не приносити плодів. Невже він не досить кохав Росу або Роса не досить кохала його? І він пригадував тепер, як він намагався розгадати цю таємницю, обціловуючи її всю, коли ніч огортала їх темрявою й тишею, і він знову й знову нашіптував їй на вухо: «Ти мене кохаєш, ти мене кохаєш, Росо?» — тоді як у неї вихоплювалися знеможені: «Так... Так...Так». То було безумство, дурне безумство, за яке він відчував сором щоразу, коли до них приходила Хертрудіс, завжди приносячи із собою тихомирну серйозність, безумство, від якого його вилікувало повідомлення про те, що в нього буде син. То було справді божевілля... але він його, зрештою, подолав! І тоді, разом зі своїм першим плодом до нього прийшло справжнє кохання.
Кохання? А чи справді то було кохання? Яке, власне, кохання? Що про нього знають усі ті аматори письменства, які, неспроможні бодай раз закохатися, весь час базікають про кохання, сподіваючись, що їхня писанина хвилюватиме всіх тих, хто захоче її прочитати? Що знають про кохання каторжники письма? Кохання? Ні, насправді йдеться про любов і ніжність. Слово «кохання» — переконував себе тепер Раміро — пахне книгою. Лише в театрі та романах можна почути або прочитати фразу: «Я тебе кохаю». У житті плоті, кісток та крові мають звичай казати: «Я люблю тебе», — а ще глибшу ніжність можна виразити мовчанням. Кохання? Ні, йдеться не про кохання й навіть не про любов чи ніжність, а про почуття, яке не має назви і про яке не згадують, аби не змішувати його з реальністю життя. Більшість тих, хто оспівує кохання, знають про нього не більше, ніж знають про молитви ті, хто бубнить їх од ранку до вечора. Ні, молитва не є чимось таким, що має відбутись о такій і такій-то годині, в якомусь окремому й прихованому місці, це лише спосіб виконувати свої обітниці й усією своєю душею жити, виконуючи настанови Бога. Молитва — це їсти, пити, гуляти, розважатися, читати, писати й розмовляти й навіть спати, молитва завжди з нами, й наше життя має бути постійним і безмовним «нехай буде воля Твоя!» і безперервним «нехай прийде царство Твоє!» — цього не треба ні промовляти, ні навіть думати про це — цим треба жити. Так одного разу розповів про молитву донові Раміро один святий чернець, якого вважали вчителем молитов, і він відразу застосував його рекомендації у ставленні до свого кохання. Він розповів про цю науку дружині, й вона її сприйняла, й він переконався, що таке ставлення до кохання проникло в рутинний розпорядок її повсякденного життя, що вона дихала ним у тисячах дрібних і нічим особливо не прикметних подіях свого домашнього життя, що воно стало для неї тим повітрям, яким вона дихала і яке ми відчуваємо лише у хвилини болісної задухи, коли його нам бракує. Й ось тепер задихався Раміро, й туга його вдівства, що навалилося на нього зовсім недавно, відкрила йому всю могутність того кохання, яким він досі жив.
На початку свого шлюбного життя він, звичайно, перебував під владою жадання. Їхні тіла не могли поєднатися без того, щоб його плоть не спалахувала й не тремтіла, а серце йому не починало калатати, мов несамовите, але це відбувалося тому, що його партнерка ще не належала йому цілком і повністю; але потім, коли він клав руку на її голе тіло, він почувався так, ніби притулив її до власного тіла, таким спокійним він залишався; але також, коли їй завдавали болю, то він страждав так, ніби болю було завдано йому. Хіба не відчував він гострого болю у своїх нутрощах під час пологів Роси?
Коли він побачив, як вона тішиться, народивши йому його першого сина після щойно перенесених фізичних страждань, він зрозумів, чому вважають, що кохання сильніше, ніж життя й смерть, і чому воно панує над суперечністю, яка розділяє їх; зрозумів, як кохання примушує померти життя й оживляє смерть; як він міг жити у смерті Роси й помирати у власному житті. Побачивши, як немовля тихомирно спить, склавши квіткою напіврозтулені губки, він побачив кохання, перетворене на живу плоть. І нахилившись над колискою та дивлячись на свій плід, він обіймав матір і тоді, як дитинча всміхалося уві сні й губки йому ворушилися, він цілував Росу у віночок її свіжих уст та в джерело спокою її очей. І казав їй, показуючи два пальці своєї руки: «Ти мені народиш двоє, двоє!..» А вона йому відповідала: «Ні-ні, більше не хочу, хай буде одне — одного досить!» І сміялася. А він: «Двоє, нехай буде двоє, у мене виникла примха, щоб їх у нас було двоє, хлопчик і дівчинка!» А коли вона завагітніла вдруге, то за кожним кроком він їй казав: «Який великий у тебе живіт! Який повний! У мене виникла нова примха. Може, відразу народиш двох?» — «Одного, останнього, й на цьому закінчимо!» — відповідала вона, сміючись. І народилася друга їхня дитина, дівчинка, Росіта, і як тільки вона подала ознаки життя, а мати відпочивала, він поцілував її тривалим і міцним поцілунком, ніби у винагороду, і сказав: «Ти добре потрудилася, бідолашна!»; тоді, як Роса, переможниця смерті й життя, усміхалася тихомирною домашньою усмішкою.
І вона померла! Хоч він і не міг повірити в це, але вона померла. Настав жахливий вечір останньої битви. З ними була Хертрудіс, і коли догляд за бідолашною дитиною, яка помирала з голоду, їй дозволяв, давала хворій непотрібні ліки, перестеляла постіль, підбадьорювала вмираючу, заспокоювала всіх. Лежачи в ліжку, що було тим полем, із якого проросли три життя, вона втрачала мову і сили і, тримаючись за руку свого чоловіка, батька її трьох дітей, дивилася на нього, як дивиться мореплавець, що незабаром загубиться в неозорому морі, на далекий мис, язик суходолу, який відходить від його рідного краю і який зникає вдалині, зливаючись із небом. В агонії і вже перебуваючи на межі вічності, її очі дивилися в очі свого Раміро. І той погляд здавався розпачливим і останнім запитанням, так, ніби в ту мить, коли вона розлучалася із землею, щоб уже ніколи сюди не повернутися, вона намагалася запитати його про прихований сенс життя. Ті погляди, наповнені тихомирною тугою, сумним спокоєм, промовляли: «Ти, ти, який є моїм життям, ти, той, хто разом зі мною привів у світ нових смертних, ти, мій чоловік, скажи мені, що це таке?» То був бездонний вечір. У хвилини короткого перепочинку, тримаючи у своїх вологих і гарячих руках тремтячі руки Раміро, дивлячись у його очі своїми очима, сповненими втомою від життя, вона сумно всміхалася й переводила свій погляд на дитину, що спала зовсім близько, в колисці, й казала очима, а іноді й ледь чутним тонесеньким голосом: «Не буди його, не буди! Нехай воно спить, бідолашне! Нехай спить, поки добре виспиться, нехай спить!» Нарешті вона увійшла в останній транс, транс переходу, й було так, ніби на краю вічної темряви, зависнувши над чорним проваллям, вона чіплялася за нього, за свого чоловіка, який хитався, відчуваючи, як вона тягне його в безодню. Нещасна намагалася розтягти своє горло нігтями, дивилася на нього нажаханим поглядом, очима благала, щоби він дав їй повітря; потім її погляд проник у саму глибінь його душі й, випустивши його руку, вона впала на ліжко, на якому зачала й народила їхніх трьох дітей. Двоє людей, що були при ній, навіть не зворухнулися: Раміро був приголомшений, із застиглим серцем, наче занурений у вічний і безпробудний сон, із мертвою душею, а дитинча спало. Хертрудіс, яка прийшла, притискаючи до грудей немовлятко, закрила очі сестрі, трохи поправила на ній ковдру, а тоді підійшла до колиски, щоби накрити й краще загорнути дитинча, що спало, й передати йому через поцілунок тепло, яке разом з усім іншим вона перехопила від тих решток життя, що досі тріпотіли над чолом її матері, яка щойно відійшла від них навіки.