«Ми повоюємо! — повторював собі Ауґусто, йдучи вулицею вниз. — Атож, ми повоюємо! Отже, вона має іншого нареченого, іншого претендента стати її нареченим?.. Ми повоюємо! Militia est vita hominis super terram[26]. Отже, тепер моє Життя має мету — переді мною боротьба, в якій я повинен здобути перемогу. О, Евхеніє, Евхеніє, ти мусиш бути моєю! Принаймні та Евхенія, яку я створив собі, коли переді мною промайнуло швидкоплинне видіння тих очей, двох зірок, що пробилися крізь мій туман, а та, біля чиїх дверей сидить воротарка, нехай належить кому завгодно! Ми повоюємо! Повоюємо й переможемо! Я володію таємницею перемоги. Ох, Евхеніє, моя Евхеніє!»
І він зупинився перед дверима казино, де вже чекав на нього Віктор, аби зіграти їхню щоденну партію в шахи.
Розділ третій
— Сьогодні ти трохи запізнився, хлопче, — сказав Віктор Ауґусто. — Ти такий пунктуальний завжди!
— Що поробиш... Справи...
— Справи, у тебе?
— А ти думаєш, що справи можуть бути лише в агентів біржі? Життя набагато складніше, ніж ти його собі уявляєш.
— Або я набагато-набагато більший простак, аніж ти думаєш.
— Усе може бути.
— Гаразд, ходімо!
Ауґусто пересунув на дві клітини королівського пішака й замість, як завжди, мугикати уривки з опер, заговорив подумки сам до себе: «Евхеніє, Евхеніє, Евхеніє, моя Евхеніє, мета мого життя, лагідне сяйво зірок-близнят у тумані, ми за тебе повоюємо! Шахи, безперечно, мають свою логіку, а проте скільки туманного, скільки випадкового в цій грі. А хіба сама логіка не приховує в собі якоїсь випадковості, якогось ризику? Хіба видіння моєї Евхенії не має в собі чогось логічного? Не підкоряється закону божественних шахів?»
— Але ж, чоловіче, — урвав його роздуми Віктор, — хіба ми не домовилися, що забирати хід назад не можна?
— Так, домовилися.
— А навіщо ж тоді ти відмовляєшся від уже зробленого ходу слоном?
— Справді... Справді... Я був неуважним.
— Тож не будь неуважним. Грати в шахи — це тобі не каштани смажити. І не забувай: доторкнувся до фігури — повинен нею ходити.
— Згоден, згоден. Моя помилка.
— Так має бути. Й у цьому велике виховне значення гри в шахи.
«А чому не можна виявити неуважність під час гри в шахи? — запитав себе Ауґусто. — Хіба гра в шахи — не життя? І чому не можна відмовитися від уже зробленого ходу? Адже це — логіка. Можливо, мій лист уже в руках Евхенії. Alea jacta est[27]. Назвався грибом, лізь у кошика. А кому належить завтра? Завтра належить Богові. А вчора? Кому належить учора? Учора — це скарб для сильних. Святе вчора — субстанція повсякденного туману!»
— Шах! — урвав його роздуми Віктор.
— Справді... Справді... Подивімося... Але як я міг допустити до такої позиції?
— Ти був надто неуважним, чоловіче, як і завжди. Якби не твоя неуважність, ти був би одним із найкращих наших шахістів.
— Але скажи мені, Вікторе, життя — це гра чи розвага?
— Але ж сама гра — це тільки розвага, не більше.
— Тоді яка різниця, як ми розважаємося?
— Грати, чоловіче, означає грати добре.
— А чому не грати погано? І що означає грати добре і грати погано? Чому нам не дозволено переставляти фігури інакше, ніж ми їх переставляємо?
— Це теза, якої навчив мене ти, Ауґусто, великий філософе.
— Зараз ти почуєш од мене велику новину.
— Я тебе слухаю!
— Але ти дуже здивуєшся, хлопче.
— Я не з тих, які дивуються наперед або апріорі.
— Ну, гаразд, тоді слухай. Ти знаєш, що відбувається зі мною?
— Що ти стаєш дедалі неуважнішим.
— Бо зі мною трапилося те, що я закохався.
— Пхе, я вже знаю про це.
— Звідки ти про це знаєш?
— Бо ти закоханий ab origine[28], відколи народився. Закоханість дарована тобі від природи.
— Так, кохання народжується з нами тоді, коли народжуємося ми.
— Я сказав не кохання, а закоханість. І ти міг би мені й не казати, що ти закоханий чи, радше, захоплений, бо я вже знаю про це. Знаю ліпше, ніж ти сам.
— Але в кого я закоханий? Скажи мені в кого?
— Ти про це знаєш не більше, ніж я.
— Ну, тоді не кажи нічого, можливо, ти й маєш слушність.
— Я тобі нічого ще не сказав! Тоді скажи мені ти: вона білява чи чорнява?
— Правду кажучи, не знаю. Хоч, думаю, вона ні така, ні така. Думаю, волосся в неї має каштановий колір.
— Низенька чи висока?
— Так само добре не пам’ятаю. Але має бути десь середня на зріст. Але очі, які очі має моя Евхенія!
— Евхенія?
— Атож, Евхенія Домінґо дель Арко, Авеніда де ла Аламеда, п’ятдесят вісім.
— Учителька фортепіанної музики?
— Саме вона. Але...
— Я її знаю. А тепер... ще один шах!
— Але...
— Шах, я тобі сказав!
— Гаразд... Гаразд...
Й Ауґусто затулив короля слоном. Але позиція в нього була вже програшна.
Прощаючись, Віктор поклав руку йому на плече й прошепотів на вухо:
— Отже, Евхеніта, піаністочка, так? Добре, Ауґустіто, добре. Перемога тобі забезпечена.
«Навіщо він застосував ці зменшувальні форми, — подумав Ауґусто, — ці жахливі зменшувальні форми?»
І вийшов на вулицю.
Розділ четвертий
«Чому зменшувальна форма імені — ознака ніжності? — запитував себе Ауґусто, йдучи додому. — Хіба любов здитинює кохану жінку? Я закоханий! Я закоханий! Мені про це навіть сказано!.. Але чи мав рацію Віктор? Невже я закоханий ab initio? Тобто моє кохання виникло раніше від свого об’єкта? Це кохання — це щось більше, саме воно його розбудило, саме воно видобуло його з туману творіння. Але якби я пішов турою, я не одержав би мат, я його не одержав би. І що таке кохання? Хто дав визначення коханню? Кохання, якому дали визначення, перестає ним бути. Але навіщо алькальд дозволяє, щоби для комерційних вивісок застосовували такі бридкі літери? Я погано зіграв тим слоном. І як я можу бути закоханим, якщо не можу навіть підтвердити, що я її знаю? Ет, знання прийде потім. Кохання виникає перед знанням, і друге вбиває перше. Nihil volitum quin precognitum[29], так навчав мене падре Сарамільйо, але я дійшов протилежного висновку, що nihil cognitum quin praevolitum[30]. Знати — це прощати, — так кажуть. Ні, прощати — це знати. Спочатку кохання, знання потім. Але як я не побачив, що він так нишком ставить мені мат? А щоби когось кохати, чого треба? Бачити його бодай неясно. Неясне бачення — саме тут народжується любовна інтуїція — в неясному баченні крізь туман. Потім приходить уточнення, досконале бачення, розпад туману на краплини води або зернята граду, або сніг, або великий град. Наука — це випадання граду. Ні-ні, туман, туман! Ким був би орел, якби він не пробивався грудьми крізь густе повітря хмар? І також дивився на сонце крізь них і бачив його як окутану туманом світляну кулю.
О, орел! Що сказав би орел із Патмоса[31], той, який прямо дивиться на сонце, проте нічого не бачить у темряві ночі, сові Мінерви[32], яка все бачить у темряві, але не спроможна дивитись на сонце, якби перестрів її в небі, коли вона втікала з Олімпу?»
У цьому місці своїх роздумів Ауґусто зустрівся з Евхенією й не зауважив її.
«Знання приходить потім... — міркував він далі. — Але... що то було? Я готовий заприсягтися, що мою орбіту перетнули дві осяйні й містичні зірки-близнята... Невже то була вона? Серце мені підказує... Але мовчи, ти вже прийшов додому!»
31
Патмос — острів, на якому був у засланні Йоан Богослов, автор Євангелії від Йоана. Згідно з церковною традицією, він є автором також Апокаліпсису, однієї з книг Нового Заповіту, яку написав на острові Патмос.
32
Сова Мінерви — у стародавніх греків сова за її нічний і усамітнений спосіб життя вважалася символом споглядальних роздумів і її нерідко ототожнювали з богинею мудрості Афіною, яку в римській міфології називали Мінервою.