Але чи померла Роса? Чи справді вона померла? Чи могла вона померти, якщо він, Раміро, живий? Ні, у свої самотні тепер ночі, коли він спав сам-один на тому ліжку смерті, життя й кохання, він відчував ритм її дихання, її теплоту, хоч і з болісним відчуттям порожнечі. І протягував руку, й намацував її на протилежній половині ліжка, й іноді навіть пригортав до себе. А найгірше було тоді, коли, опанувавши себе, він починав про неї думати, йому приходили в голову лише речі книжні, кохання книжне, а не любов життя, і йому було прикро, що це потужне почуття, життя його життя і дух його душі тепер приходили до нього лише у своїх абстрактних виявах. Його біль переходив у сферу духу, тобто у сферу інтелекту й набирав тіла, і то якогось плинного, лише тоді, коли приходила Хертрудіс. І посеред усього цього раптом лунав тоненький голосок, який пищав: «Тату!» Отже, вона була тут, поруч із ним, безсмертна смерть. І той самий тоненький голос проказував: «Мамо!» І голос Хертрудіс, низький і нижній, йому відповідав: «Сину!»
Ні, Роса, його Роса, не померла, неможливо, щоби вона померла; його дружина була тут, жива, як і раніше, й поширювала навколо себе життя; його жінка не могла померти.
Розділ восьмий
Хертрудіс, яка оселилася в домі сестри, відтоді, як та народила свою останню дитину, й жила там протягом хвороби, що звела її в могилу, одного дня сказала своєму зятеві:
— Знаєш, я збираюся покинути свій дім.
Серце в Раміро швидко закалатало.
— Так, — додала вона, — я мушу оселитися тут і доглядати дітей. Крім того, не можна залишати саму-одну нашу добру годувальницю дитини.
— Бог тобі віддячить, Туло.
— Ніякої Тули, я вже тобі сказала: для тебе я Хертрудіс.
— А яка різниця?
— Я знаю, яка різниця.
— Послухай-но, Хертрудіс...
— Гаразд, піду подивлюся, що там робить годувальниця.
За годувальницею вона стежила, не знаючи втоми. Вона не дозволяла їй давати грудь немовляті у присутності його батька і сварила її за нескромність та невимушеність, із якою та розстібала блузку.
— Нема потреби виставляти напоказ свої груди; для дитини має значення тільки те, щоб у них було молоко.
Раміро страждав, і Хертрудіс відчувала, що він страждає.
— Бідолашна Роса! — знову й знову повторював він.
— Бідолашними тепер є діти, й ти повинен думати про них.
— Цього мені мало. Я не знаю спокою. А надто ночами на мене навалюється самотність, і я не стуляю очей до ранку.
— Після вечері виходь гуляти, адже нещодавно ти часто виходив із дому, й не повертайся, поки тобі не захочеться спати. Треба лягати в ліжко тоді, коли тебе змагає сон.
— Але я відчуваю навкруг себе порожнечу...
— Відчуваєш порожнечу, маючи трьох дітей?
— Але вона була незамінна...
— Мабуть, що так... Хоч ви, чоловіки...
— Ти не віриш, що я палко її кохав...
— Ми постійно когось втрачаємо. Не так давно я втратила свого дядька, а потім і свою сестру, твою Росу. Доки вона не померла, я не знала, як я її любила. Я знаю це тепер, коли доглядаю її дітей, ваших дітей. Ми любимо мертвих у живих...
— А може, ми любимо живих у мертвих?..
— Не мудруй занадто.
І щоранку після того, як Раміро підводився з ліжка, його зовиця заходила до спальні й розчиняла навстіж двері на балкон, кажучи собі: «Щоби вивітрився чоловічий дух». А потім намагалася уникати зустрічей з ним, і завжди підходила до нього з якоюсь дитиною.
Сидячи у кріслі, в якому мала звичку сидіти небіжчиця, вона спостерігала за тим, як гралися малята.
— Я хлопчик, а ти всього лише дівчинка, — сказав одного разу своїй сестричці Рамірін своїм тоненьким голоском.
— Раміріне, Раміріне, — докірливо кинула йому тітка, — що це? Ти вже починаєш бути брутальним, бути чоловіком?
Одного разу прийшов Раміро, покликав свою зовицю і сказав їй:
— Я розкрив твою таємницю, Хертрудіс.
— Яку таємницю?
— Про твої взаємини з Рікардо, моїм братом.
— Так, він справді чіплявся до мене, не давав мені спокою, але зрештою пожалів мене.
— Але ж ти справді зберігала все в таємниці...
— А навіщо було розповідати про це?
— І я знаю більше.
— Що ти там знаєш?
— Що ти дала йому одкоша.
— Так воно й було.
— Він сам показав мені твого листа.
— Як? Я не думала, що він на це здатен. Отже, я не помилилася, відхиливши його домагання. Чого ще можна чекати від чоловіка!
Раміро справді прочитав листа, якого його зовиця надіслала Рікардо. Там було написано:
«Мій любий Рікардо, ти собі не уявляєш, які тяжкі дні для мене настали, після того, як померла моя бідолашна Роса. Ці останні були просто жахливими, і я не перестаю благати Найсвятішу Діву та її Сина, щоби вони дали мені сили ясно побачити, яке майбутнє мене чекає. Ти не зрозумієш, як боляче мені казати тобі це, але наші взаємини не можуть далі тривати, я не можу одружитися. Моя сестра благає мене з того світу, щоб я не покинула її дітей і щоб я стала їм матір’ю. А що я повинна доглянути цих дітей, то одружитися я не можу. Пробач мені, Рікардо, пробач мені, ради Бога, і зрозумій заради чого я так роблю. Мені дуже гірко тобі це казати, бо я знаю, що змогла б тебе покохати, а насамперед тому, що знаю, ти мене кохаєш і страждатимеш через це. Мені болить душа, що я завдаю тобі такого болю, але ти чоловік добрий і зрозумієш, які обов’язки та причини примушують мене ухвалити це рішення, й зустрінеш іншу жінку, не навантажену такими святими обов’язками, як я, і вона принесе тобі більше радості, ніж могла би принести тобі я. Прощай, Рікардо, бажаю тобі знайти своє щастя і зробити щасливою якусь іншу жінку, і не сумнівайся в тому, що я ніколи, ніколи тебе не забуду.
— А тепер я тобі скажу, — додав Раміро, — що, попри все це, Рікардо хоче побачитися з тобою.
— А хіба я ховаюся?
— Ні, але...
— Скажи йому, нехай приходить, коли захоче побачитися зі мною, в цей наш дім.
— Наш дім, Хертрудіс, знаєш...
— Так, це наш дім і дім наших дітей...
— Якщо ти так вважаєш...
— Не говорімо більше про це, — сказала вона, підводячись на ноги.
Наступного дня з’явився Рікардо.